Чорноморський флот й досі залишається ахіллесовою п’ятою у взаєминах Москви та Києва. Підписані, а потім і ратифіковані парламентами України та Росії базові угоди щодо ЧФ узгодили лише частину неврегульованих питань між двома сусідами. Відтак обидві країни, попри люб’язні жести на широкому загалі президентів і чільних військових, прагнуть витлумачити існуючі правові невизначеності на свою користь. Саме за це Москва і Київ «воюють» між собою останнім часом.
СВІЙ ДО СВОГО ПРО СВОЄ?
15 березня до Києва прибула російська делегація, аби вирішити проблемні питання, пов’язані з базуванням Чорноморського флоту у Криму. Донині усі неузгодженості навколо флоту вирішувалися на рівні спеціальної двосторонньої комісії. Проте у середу до Києва також приїхав і командувач Військово-морського флоту Росії адмірал Володимир Куроєдов, аби власною присутністю посилити позиції росіян на переговорах.
Головна мета київської зустрічі — узгодити тексти додаткових угод, які мають деталізувати невирішені донині питання щодо базування в Україні частин Чорноморського флоту. Проте найактуальнiшою для російської сторони є проблема, пов’язана з забезпеченням ЧФ електроенергією. Флот живиться за рахунок лімітів Севастополя, проте за ці послуги вчасно не сплачує. Борг зріс майже до 40 млн. гривень, що становить чи не третину загального бюджету Севастополя. Відтак, кримська влада, аби хоч якось звести кінці з кінцями, почала відключати військові підрозділи Чорноморського флоту від енергопостачання. Після чого командування ЧФ і російські дипломати у Києві досить оперативно вивели цю проблему чи не на світовий рівень. А агенція російських «Військових новин» напередодні переговорів у Києві повідомила, що ліміти на потреби Чорноморського флоту Україною урізані наполовину, а це, звісно, не дозволяє флоту виконувати свої завдання в повному обсязі.
Відтак, десант до Києва російських адміралів на чолі з командувачем ВМФ Росії Володимиром Куроєдовим якщо і не є спробою тиску на Київ, то тісно пов’язаний з палким бажанням якнайшвидше покращити життя ЧФ. Хоча для цього треба вкотре з’ясувати, яка структура буде займатися проведенням цих взаємозаліків і яким взагалі буде механізм цієї процедури. Варіантів не бракує. З одного боку, росіяни закидали ідеї, що флотські борги можуть бути покриті за рахунок поставок ядерного палива на українські атомні станції, або через зменшення загальної заборгованості України перед Росією за поставки газу. Але цей шлях вимагає включення в переговорну орбіту навколо ЧФ представників «Енергоатому» та «Газпрому». Це — зайвий головний біль, змиритись з яким і чільні атомники, і газовики зможуть лише під тиском російського уряду. Хоча такий варіант міг би влаштувати власне Севастополь — за умов, що квоти на енергію для ЧФ будуть виведенні «в окремий рядок» — за межі загальних лімітів для міста. І тоді російські військові зі своїми боргами будуть створювати проблеми власне для України, а не конкретно для Севастополя.
«НА ЧЕСНОМУ СЛОВІ І НА ОДНОМУ КРИЛІ…»
Ще одна болюча проблема для Москви — завершення перебазування у Крим російських бомбардувальників Су- 24м. Росія після трирічних дебатів на цю тему з Україною вже перебазувала 18 січня на Чорноморський флот половину з 22 літаків цього типу. Щоправда, для цього знадобилися попередня розмова Володимира Путіна та Леоніда Кучми. Що, втім, досить традиційно — якісь зрушення на флотській ниві відбуваються хіба що після особистого втручання президентів. Або прем’єрів.
Україна надалі наполягає на укладанні відповідної двосторонньої угоди, яка б регламентувала порядок заміни озброєнь у складі ЧФ, а також можливість перевірок оснащення цих літаків українськими інспекторами. Адже Су-24 можуть використовуватись як носії ядерної зброї і це певним чином непокоїть Київ, який хоче унеможливити таку небажану для себе перспективу. Нині експерти з боку Києва визнають, що при укладанні базових угод з Росією, де фіксувались кількісні та якісні показники російського угруповання в Криму, Україна таки «зловила гаву». Бо тоді лише записали, що на території України Росія може утримувати 132 бойові броньовані машини, 24 артилерійські системи калібру понад 100 мм, а в морській авіації наземного базування ЧФ РФ — 22 бойові літаки. Проте типи цих озброєнь не деталізувалися. І коли Москва заявила про бажання замінити Су-17 на Су-24, то Києву, фактично, і крити не було чим. Лише впертість української сторони дозволила переконати Москву в необхідності укладання додаткової угоди, зокрема, за контролем за тими ж Су-24. І перші з цих фронтових бомбардувальників, що розмістились на аеродромі ЧФ «Гвардійське» під Сімферополем, вже опломбовані українськими пломбами, що має унеможливити пристосування цих літаків під ядерні носії. Таке «пломбування» чекає і на решту «сушок» після їхнього перельоту з Анапи до Криму. Звісно, не можна категорично стверджувати, що Росія не встоїть перед спокусою, і обов’язково буде прагнути перехитрити Київ і розмістити на ЧФ ядерну зброю. Тим більше, що посадові особи РФ офіційно визнали неможливість такого розвитку подій. Проте якось не забувається і те, що плани бойової підготовки ЧФ, серед усього іншого, передбачають підготовку до локальної війни в регіоні, до блокування транзитних перевезень Чорним морем і — що особливо цікаво — проведення вишколу особового складу з огляду на можливе застосування ядерної зброї. На такому тлі угода про контроль за арсеналами ЧФ зайвою не виглядає. Головне, аби вона була дійсно дієвою — адже часом Києву таки доводиться поступатися принципами.
Так, Україна з січня відновила дію урядової постанови, яка передбачає посилення контролю за діяльністю Чорноморського флоту у Криму. Київ запровадив низку заходів контролю стосовно ЧФ ще в травні минулого року. Проте під тиском Москви у червні їх було скасовано. Бо, як тоді пояснювалось, виникла потреба провести необхідні консультації з «компетентними органами» Росії.
У чому ж полягає зміст запроваджених після консультацій з Москвою редакційних правок? По-перше, якщо раніше перебазування частин та кораблів ЧФ потребувало інформування військового керівництва України за три доби, то тепер домовлено, що в екстремальних випадках можна обмежитись лише однією годиною. А позаяк чи не кожну передислокацію чи візит ЧФ може подавати як справу екстремальну, то механізм попередження за таких умов просто втрачає сенс. По- друге, раніше Київ наполягав, щоб ЧФ інформував, яке озброєння, боєприпаси та вибухонебезпечні речовини ввозяться та вивозяться в Україну кораблями та літаками ЧФ. Нині ця вимога скасована — як і попередні наміри Києва не пускати в Крим кораблі та літаки ЧФ, командири яких відмовляться надати дозвіл на перевірку своїх вантажів на вимогу України. Після таких досить суттєвих коректив, звісно, можна стверджувати лише одне — якщо Київ і відновив свій контроль над ЧФ, то Росію це вже турбуватиме значно менше.
«НАША ДРУЖБА Й НЕБЕЗПЕЧНА, І ВАЖКА…»
Звісно, згадані суперечності не вичерпують увесь перелік протиріч між Москвою та Києвом, пов’язаних з перспективами базування російського ЧФ у Криму. Як відомо, між двома країнами має бути підписано ще понад два десятки додаткових документів за флотською проблематикою. Зокрема, російською стороною підготовлено до підписання 15 таких документів.
Серед потрібного для Росії, наприклад, введення спеціального пільгового митного режиму для вантажних перевезень флоту, відкриття кореспондентського рахунку банку Росії в гривнях у Національному банку України для фінансування військових формувань. Для Києва, в свою чергу, є небайдужою ситуація, коли ЧФ бере участь у бойових діях з території України — як то було з відправкою російської морської піхоти з Криму на війну у Чечню. Формально у чинних чорноморських угодах, що визначають умови базування російських військ у Криму, не передбачено, що у випадку участі у бойових діях частин ЧФ Москва має попереджати про це Київ. Раніше Україна визнавала бажаним варіант такого попередження, але довести цю вимогу до юридичного оформлення Києву рік тому так і не вдалося. Нині до цього можна повернутися ще раз — адже «чеченський слід» ЧФ став ще однією краплиною в чашу недовіри між сусідами. Підписаний широкомасштабний договір між Україною та РФ передбачає, що в разі виникнення кризової ситуації, яка зачіпає інтереси національної безпеки однієї із сторін, проводяться відповідні консультації. Проте таких консультацій між Києвом та Москвою з приводу зв’язки «Чечня—ЧФ» не проводилось. Свої плани Москва вирішила тримати в таємниці, хоч такий підхід певним чином загрожував національним інтересам України.
Чи не вплинуть ці досить гострі питання на характер взаємин військових України та Росії. Зокрема на скасування попередньо запланованих спільних маневрів Чорноморського флоту та Військово- морських сил України? «Ні від яких спільних навчань з Чорноморським флотом командування Військово-морських сил України не відмовлялось і відмовлятись не буде. На 2000 рік сплановано декілька таких навчань — у тому числі й спільні збір-походи, — на яких будуть відпрацьовуватись ракетно-артилерійські стрільби. Тож ніякої мови про відмову від навчань не може бути», — оптимістично запевнив днями міністр оборони України генерал армії Олександр Кузьмук. Наші військові навчилося бути дипломатами. Проте це, так би мовити, тактична дипломатія «кольору хакі». А що зі стратегією?
Росія утримує в Україні найбільше своє закордонне угруповання. 16 тисяч військовослужбовців Чорноморського флоту в Криму з арсеналом звичайних озброєнь і своїми кораблями у севастопольських бухтах — де-юре для Києва, звісно, є флотом стратегічного партнера. А де-факто наслідком сусідства військових сил двох країн є неоголошена боротьба. З російського боку — за можливість максимально ефективно використовувати Крим і Севастополь як авіаносець, що неможливо потопити. З іншого, українського, — за обмеження російського військового впливу у Криму.
Проте Україна нині не спроможна ефективно протидіяти натиску Москви в справах ЧФ, залишаючись надзвичайно залежною від Росії через енергетичну заборгованість і відсутність альтернативних шляхів енергозабезпечення. Відтак, надалі поведінка Києва може грунтуватись на двох засадах. По-перше, на прагненні уникнути юридичного закріплення в двосторонніх документах обставин, так чи інакше скерованих на зміцнення позицій ЧФ у Криму. По-друге, на оголошенні ініціатив, здатних вивести двосторонні проблеми на багатосторонній рівень. Серед іншого, як визнають фахівці, це може стосуватися таких пропозицій на встановлення фіксованих рівнів військово-морських сил (особливо їхніх підводних сил та десантних засобів) для країн, що мають вихід до Чорного моря. Також ідеться про відмову від нарощування підводних сил флотів прибережних держав у зоні Чорного моря, взяття ними односторонніх обмежень щодо непередислокації сил флоту з інших морів на чорноморське узбережжя. Не менш цікава ідея про оголошення акваторії Чорного моря зоною, вільною від ядерних озброєнь. Це означало б обмеження на вхід, перебування та базування військових кораблів, здатних нести ядерну зброю. Звісно, таким чином Київ міг би створити ще один запобіжник ймовірному розміщенню тактичної ядерної зброї на кораблях ЧФ.
Втім, ці ініціативи почнуть реалізовуватись лише за умов, якщо інші країни справді захочуть почути ці пропозиції Києва. Але практика свідчить, що попередні пропозиції України про, наприклад, демілітаризацію чи то Чорного моря, чи то Севастополя інші партнери Києва зазвичай пропускали повз вуха. А коли йшли українсько-російські дебати навколо умов появи у Криму Су-24м, то для Києва був би зовсім не зайвим хоча б якийсь прояв уваги до цієї суперечки з боку Туреччини. Адже Су-24 обов’язково будуть здійснювати розвідку турецького узбережжя набагато ефективніше, ніж їх попередники у Криму Су-17. Але Анкара промовчала. Так що свій «морський «бій» два стратегічні партнери і надалі вестимуть один на один.
