Чим ближче підходить дата 26 березня, тим більше збудження охоплює політичний клас як України, так і Росії. Із першим усе більш-менш зрозуміло: для нього це своєрідний момент істини. Цього дня країна вибиратиме свою вертикаль і горизонталь, тобто визначить місце при владі кожного, крім Президента. Що ж стосується нашого, російського політбомонду, то він уже звик сприймати всі події в Україні як особисту драму. Ось і тепер наші політологи пильно вдивляються в рейтинги, ловлять кожне слово українських партійних лідерів, розкладають пасьянси всіляких коаліцій. Тобто знову, як і два із лишком роки тому, створюють стійке відчуття, що йдеться про російську внутрішню проблему.
Чому так відбувається? Багато хто в Україні сприймає це як прояв «імперської свідомості», як прагнення підпорядкувати українську державу. Відповідь справді треба шукати у сфері психології, але тут ми маємо справу з абсолютно іншим явищем. Є дві причини, одна з яких має цивілізаційну, а інша — кон'юнктурну підоснову. По-перше, жодним чином неможливо вилучити з історичної пам'яті той факт, що Україна є колискою російського народу, звідки він почав заселяти величезні простори до Льодовитого океану на Півночі та Тихого на Сході. Тому все, що нині відбувається в суверенній країні, для росіян, пов'язаних із нею кровними, а часто родинним путами, завжди буде «нечужим». А по-друге, політичне життя нинішньої України настільки розмаїте та непередбачуване, що вона просто не може не викликати цікавості у будь-кого, хто присвятив себе мистецтву політики.
Так, протиріччя між різними групами української політичної еліти вельми серйозні. Рівень недовіри, витонченість інтриг і вирування пристрастей також вражають. Охочі можуть ставити на тоталізаторі з приводу того, хто стане переможцем та як розподіляться призові місця. Але вже тепер очевидно, що в майбутній Верховній Раді жодна з партій-учасниць перегонів не матиме контрольного пакета. І таким чином конфігурація влади стане предметом складного торгу та формування коаліції. А ті, хто опиниться в опозиції, матимуть блокуючий пакет і неформальне право вето на доленосні для України рішення.
Для Росії з її неосяжною територією, з її Кавказом й укоріненою звичкою вирішувати спори мордобоями, така ситуація була б подібна смерті. Власне, вона такою й була — зовсім недавно, в 1998 — 1999 рр., коли на тлі дефолту й відокремленої Чечні в повітрі знову виразно запахло громадянською війною. Росія подолала цю кризу — через жорстку централізацію влади, консолідацію еліти, через другу чеченську війну.
В Україні все зовсім навпаки. Тут якраз спроба однієї сили зламати всіх об коліно, встановити свій порядок і нав'язати свою волю здатна спричинити найсумніші наслідки для молодої держави. Тому плюралістичність політичної системи, що примушує еліту шукати консенсус у принципових питаннях, — це не слабкість України, а порятунок. І дедалі серйозніша системна опозиція в особі партії Януковича, що на сході та півдні країни як була, так і залишилася владою; і «Наша Україна», що традиційно спирається на захід і центр; і її конкурент Юлія Тимошенко, яка збирає протестні голоси по всій країні; і борці за лівого виборця — КПУ та Соцпартія, навіть «Пора» і блок Вітренко, — всі ці політичні течії мають ідеологічно відбудовану соціальну базу, й, отже, представляють народ України.
Зараз у Москві та Києві на численних круглих столах темою виноситься пафосне запитання: «Що обіцяють вибори 26 березня для російсько-українських відносин?».
Упевнений: нічого такого, що вкладають ініціатори заходів у це запитання, вони не обіцяють. Хоч як би склалася мозаїка нової Ради, не буде ні апокаліпсису, ні ідилії. Хочу зазначити, що серйозні проблеми в наших відносинах існували до грудня 2004 року — досить пригадати епопею навколо коси Тузла, коли наші прикордонники дивилися один на одного через проріз прицілу. І програма повномасштабного вступу України в НАТО була прийнята за шість років до Майдану.
І нинішня Конституція України, що передбачає існування лише однієї державної мови, була прийнята задовго до того, як у політичному лексиконі з'явився термін «помаранчевий». Тому найважливішим і найпринциповішим для розсудливих людей є не поточна внутрішньоукраїнська кон'юнктура, а зміст наших відносин. Надзавдання для політиків наших країн — зробити так, щоб зміст був вищий за будь-яку кон'юнктуру. Але для того, щоб піти цим шляхом, треба спершу хоч би заспокоїтися та подивитися на все очима тверезої людини.
«Домайданні» часи залишили нам у спадок договір, що має помпезну назву — «Про дружбу, співпрацю та стратегічне партнерство між Російською Федерацією й Україною». За 15 років в архівах наших зовнішньополітичних відомств нагромадилося чимало подібних декларацій, меморандумів і протоколів. На жаль, буква цих документів надзвичайно відрізняється від духу відносин, які ми маємо на практиці. Конфлікт навколо поставок газу, що, як з'ясувалося на третій день так званої газової війни, не вартий i копiйки, — найкраще підтвердження цього.
Тим часом, важко вигадати більш містке визначення відносин, у яких об'єктивно зацікавлені й Україна, й Росія, аніж те, що винесене в титул Великого договору. Спільний інтерес полягає в забезпеченні конкурентоспроможності наших держав у світі, де виживає найсильніший. По суті, йдеться про те, щоб знайти та відстояти справжній суверенітет, до якого наші країни ще лише прагнуть. Так історично склалося, що зробити це одна без одної набагато складніше, аніж разом. Це добре видно на прикладі вже згаданої газової епопеї: Росія, будучи найбільшим експортером природного газу, вельми зацікавлена в стабільних відносинах із Україною як із найбільшим його транзитером для Європи. Точно так само й Україна, чия промисловість зав'язана на російських енергоресурсах, просто не витримає цінових воєн.
Вирішити непросте завдання формування відносин у дусі дружби, співпраці та стратегічного партнерства набагато складніше, аніж плескати язиком про «геополітичне позиціонування». Але рішення існує, і воно лежить насамперед у сфері економіки. Я, як і раніше, не вбачаю іншого виходу, окрім розвитку різнорівневої інтеграції господарюючих суб'єктів Росії й України, заохочення кооперації виробництв, здійснення спільних проектів, спрямованих на збільшення національних багатств, і, зрештою, добробуту наших народів.
Відкрию невелику таємницю: Національна резервна корпорація, до створення якої я причетний, разом зі своїми українськими партнерами вже багато років займається цією роботою в Україні. Ми не скиглимо про втрачене славне минуле, а намагаємося закласти основу благополучного майбутнього. Нам казали, що інвестувати в Крим неможливо. А ми побудували найкращий у Криму рекреаційний комплекс «Море» в Алушті. Щороку там відпочивають сотні тисяч громадян як Росії, так і України. Ми й надалі будуватимемо там готелі й аквапарки, попри те, що вільна економічна зона вже ліквідована (чесне слово, парадокс якийсь: польським підприємцям, які працювали в аналогічній ВЕЗ у Західній Україні, уряд пообіцяв повернути втрати. Про наші збитки поки що навіть не йдеться). Ми побудували найкращі офісні та житлові комплекси в Києві та хотіли подарувати першій столиці держави руської фешенебельний комплекс на місці нинішнього готелю «Україна», що псує вигляд міста. На жаль, наміри вкласти сотні мільйонів доларів були зрозумілі неправильно, і ми мучимося в судових тяжбах з усіма можливими владними інстанціями.
Однак усі пригоди, пов'язані з нашими спробами знайти синтез російського капіталу й українських можливостей, не похитнули нашої віри в те, що результат знайдеться. Сьогодні ми допомагаємо реалізувати спільні проекти в авіапромі, розробляємо програми доступного житла. У Росії в нас є досвід будівництва каркасно-модульних індивідуальних будинків за ціною середньої іномарки — тих самих, що дозволили успішно вирішити житлову проблему в Північній Європі й Америці. Ми хочемо поширити цей досвід на Україну. Більш того, Національний резервний банк готує спеціальні іпотечні програми, що дозволять сім'ям, які мають навіть низький дохід, купувати такі будинки.
Нарешті найболісніший «гуманітарний» аспект. У мене є хороший рецепт для всіх російських політиків, які голосять про російську мову та культуру в Україні: не треба плакати, треба робити хоч що-небудь. Будуйте російські школи, відкривайте російські культурні центри, як це робимо ми. Безглуздо думати, що цим займеться Українська держава, яка лише шукає свою ідентичність. Ось вам приклад: НРК виділила понад 10 млн. євро на відтворення Музею-театру Чехова в Ялті та зведення 65- метрового храму Покрови Пресвятої Богородиці в Алушті.
Тому коли питають, кого Лебедєв підтримує на виборах в Україні, я відповідаю: я не підтримую нікого, оскільки вважаю подібну підтримку з боку громадянина Росії контрпродуктивною, що суперечить принципу невтручання у внутрішні справи (до речі, той самий підхід, усупереч численним чуткам, я сповідував у 2004 році). Але я хотів би, щоб у результаті виборів до влади в Україні прийшли люди, які стурбовані не ідеологічними чварами, а проблемами забезпечення населення доступним житлом, розвитком високотехнологічних виробництв, транспортної інфраструктури, сільського господарства тощо. Такі люди є практично в більшості партій, що претендують на вплив у майбутній Верховній Раді та місцевих органах влади. Я усім їм абсолютно щиро симпатизую та сподіваюся, що саме ця неформальна партія стане переможцем 26 березня.
