Iронія відкритого суспільства
Володимир ФЕСЕНКО, політолог
До ювілею будь-якого вченого прийнято публікувати урочисті статті, доповіді та монографії «про внесок у науку». Але для філософа, мабуть, важливіше не просто пам’ять, не просто фіксація «наукових досягнень», а дискусія. Якщо про його роботи сперечаються, отже, висловлені ним ідеї живуть та викликають інтерес. З цього погляду Поппер — живий філософ, а це — привілей великих.
Погляди Карла Поппера на структуру наукового пізнання, на категорію «істини», на закони історії та принципи історицизму були парадоксальними і революційними. Однозначного ставлення до них немає і до сьогодні. Одні вважають Поппера найбільшим філософом ХХ століття, інші бачать у ньому геніального наукового публіциста, який зробив собі ім’я на тотальній критиці титанів ХIХ ст. Одна лише критика Поппером Гегеля бентежить розуми та серця шанувальників і послідовників великого німецького філософа, примушує їх шукати нові аргументи та ідеї на захист класика.
Карл Поппер — один із найбільш упереджених та «ідеологічних» мислителів. З цього погляду він схожий на свого тезка і антипода Карла Маркса, з яким запекло сперечався. Але його критичний пафос зумовлений викликами часу, в який він жив, необхідністю захисту цінностей свободи і демократії.
Найбільш ідеологізована і, напевно, саме тому найбільш відома його доктрина — теорія відкритого суспільства. Ще один парадокс, але в обивательське середовище її приніс і зробив широко відомою невизнаний учень Поппера — Джордж Сорос. Сам того не бажаючи, Сорос перетворив теорію відкритого суспільства на таку собі біблію для бюрократів всесвітньої мережі своїх фондів. Карл Раймунд Поппер, напевно, жахнувся б, прочитавши вислів «будівництво відкритого суспільства». Але саме цим займаються інститути відкритого суспільства, фундації, створені Соросом. Не будемо особливо докоряти Джорджу Соросу та його філантропічному ордену. Вони працюють на благо. По мірі своїх сил, розуміння та фінансових можливостей патрона, армія «будівників відкритого суспільства» працює в ім’я ідей і цінностей демократії, ринкової економіки. Але бюрократичний процес фінансової мотивації явних і уявних прихильників відкритого суспільства (більшість із яких ніколи не читала книг Поппера і має слабке уявлення про його ідеї) з духом відкритого суспільства за Поппером має мало спільного. Відкрите суспільство не будують, до нього йдуть, долаючи закритість суспільних і ідеологічних структур. Знаменита чеховська формула «по капле преодолевать в себе раба», напевно, є кращим рецептом руху до відкритого суспільства, що точно відповідає суті попперiвських ідей.
Відкрите суспільство стало таким собі міфом. Частково в цьому винен і сам Поппер. Він сформулював ідеал відкритого суспільства, як «вогонь Прометея», як «попіл Клааса», але не як інституційну модель. Цей ідеал «заражає» і заряджає людей. Але якщо будувати відкрите суспільство, то… іронія долі, можна повторити долю красивих ідей Карла Маркса. Тут «учителька життя — історія» тонко мстить Попперу, який вважав, що історія нас нічому не вчить і не може навчити. Велика суперечка триває.
Виклик для розуму
Книгу Карла Поппера «Відкрите суспільство і його вороги» мені подарував знайомий німець десь у 1995 році. Філософська лексика німецькою мовою мені в основному була знайома. Свого часу через необхідність, а потім з власної ініціативи мені доводилося вивчати Маркса, Гегеля та Канта їхньою рідною мовою.
Мене спочатку зацікавили незвичайні чи нестандартні ознаки відкритого суспільства у трактуванні Поппера. Справді, відкритість для усвідомлюваних небезпек майбутнього якось не вписувалася тоді в 1995 році, та й нині, у традиційне розуміння відкритого суспільства. Відкритість для вторгнення у невизначене майбутнє, але через технології розуму, — сьогоднішньою мовою це не що інше, як зустріч iз викликами та небезпеками сучасної глобалізації. Відкритися, щоб бути вільним перед незнаним і небезпечним, — це не відразу сприймається як розумне. Це вимагає наднапруження розуму. Але саме це й породжує необхідність надпродуктивності розуму. І колективного і особливо індивідуального. Адже все нове і особливо незвичайне зародилося в думці когось одного.
Карл Поппер підштовхнув мене до ідеї випереджального розвитку, яка відображена у декількох статтях на цю тему, починаючи з 1998 року, а потім розкрита у моїй книзі «Україна: нова парадигма поступу».
Ліберальна міфологія
Олег БІЛИЙ, провідний науковий співробітник Інституту філософії
Спадщина Карла Поппера надзвичайно актуальна в зв’язку з особливою популярністю його в середовищі так званих посткомуністичних інтелектуалів. Здебільшого вони сьогодні виступають у ролі експертів, які створюють ідеологію для олігархічного ладу на основі ліберальної міфології — саме у ній використано основні ідеї Поппера. Останні втілилися в тих процесах, які відбуваються, насамперед, у країнах посткомунізму. Щодо головного поняття філософа, «відкрите суспільство», ніде в сучасному світі, на мій погляд, ви не виявите яскравих ознак такого суспільства. Досить пригадати про існування таких явищ, як візовий режим, митні тарифи, різного роду протекціонізм. Тут можна пригадати про те, як активно уряд Франції захищає своїх громадян від експансії голлівудської продукції.
Таким чином, коли ми вживаємо це поняття стосовно сучасних світових процесів, ми або лукавимо, або стали добровільними жертвами ліберальної міфології. Те ж можна сказати і стосовно економіки. Найуспішніші економіки сучасного світу — ті, які знаходяться під постійним захистом держави. Як ілюстрацію можна нагадати про антидемпінгові процеси, коли на ринок Сполучених Штатів було закрито доступ для металу з України, європейських країн та Японії. Економіка США протягом тривалого часу і значною мірою демонструвала максимальне втручання держави в економіку. Завдяки контролю за останньою, як відомо, було врятовано автомобільну і комп’ютерну промисловість держави. Зовсім свіжий приклад: на грані банкрутства виявилася відома залізнична компанія «Амтрек», і тільки спеціальним рішенням уряду Штатів було виділено субсидію для підтримки корпорації. Подібних прикладів безліч. Ми постійно чуємо розповіді про успіхи економіки Південної Кореї. Однак, наприклад, одним із основних регуляторів цього успіху була правова норма, згідно з якою передбачалася смертна кара за експорт капіталу. І діяла ця норма протягом досить тривалого часу. Крім того, якщо ми говоримо про економіку, всі головні механізми якої пов’язані з державним регулюванням, виникає запитання, як таке регулювання поєднується з демократією? Важко собі уявити, щоб гроші, які контролюються групою банків, кланів чи окремими олігархами (що існує не тільки в Україні), могли створити систему демократії, що збiгається з поняттям «відкритого суспільства» й іншими цінностями, які пропагував свого часу Поппер.
