У підході до України, а зокрема до європейських устремлінь Києва, як у Брюсселі, так і у Варшаві домінують два способи мислення. Перший з них можна назвати «стратегією малих кроків». Він полягає у конкретних спільних діях, що зосереджені, в основному, на економіці, з наголосом на створення зони вільної торгівлі. Прихильники цієї концепції вважають, що вина за невикористання шансу зближення з Європейським Союзом після Помаранчевої революції лежить по стороні України. За добру монету цю концепцію сприймає також частина українських коментаторів. Якщо призадуматися, то на практиці цей погляд зводиться до вчинення з України доброго ринку збуту європейських товарів, а в інших випадках — це просто спосіб на заспокоєння совісті окремих політиків. Натомість друга концепція, котра сьогодні має меншу підтримку, спирається на досвід інтеграції країн Центральної Європи із структурами ЄС. Її прихильники вважають, що передумовою для заспокоєння українських аспірацій є здійснення спершу одного, великого кроку, але зі сторони Брюсселю — чіткої заяви про те, що Україна має реальний шанс на членство в ЄС. Може не сьогодні, ані не завтра, відтак напевно після виконання ясно вказаних умов. Інакше кажучи, прихильники такого способу думання вважають, що саме Європа зробила помилку, не сказавши однозначно, що чекає Україну.
Перебіг першого туру президентських виборів три тижні тому пригадав вкотре протягом останніх років, що Україна сьогодні є демократичною країною, в якій громадяни при непоганій, як на європейські умови, явці вирішують долю своєї країни і реально вибирають з-поміж програм презентованих партіями та кандидатами. Це безперечно один з результатів Помаранчевої революції. І саме тому, що українці вже знають, що від їх голосування все таки щось залежить, Європа особливо тепер мусить спромогтися на зусилля, щоб сприйняти українські надії з належною повагою.
Входження до ЄС — це проект на багато років. Адаптація законодавства країни до законодавства ЄС у багатьох галузях стосується кожного мешканця такої країни, а європейські норми стають деколи кошмаром для громадян. Неминучі зміни відбуваються (знаємо це з польського досвіду) між іншим у сільському господарстві, будівництві чи науці. Серйозним викликом стане також процес імплементації українського законодавства, який так, насправді, почнеться вже після того, коли стане чинною угода про асоціацію, про яку зараз ідуть переговори. Але укладення цієї угоди не означає автоматично майбутнього вступу. Чи глибинні, системні зміни відбулися б в Угорщині, Польщі або Словаччині, якби не упевненість громадян цих країн, що в кінцевому результаті всім буде краще і вигідніше жити? Європейський вибір мусить кінець-кінців стосуватися окремо кожного. Невже найбільшою мотивацією не була б обітниця реалізації особистих амбіцій і планів на подібних засадах, як роблять це французи чи іспанці? Дати надію, що може збутися — особливо важливе в цій частині Європи, котра десятиліттями була під комунізмом, а її суспільну тканину серйозно пошкоджено. І саме у зв’язку з обтяжливістю змін пов’язаних з входом до ЄС пропозиція Брюсселю мусить бути скерована до кожної людини — не лише до підприємців, які виграють на зоні вільної торгівлі, чи студентів, які простіше зможуть вчитися в Сорбоні чи Оксфорді. Треба дати всім українцям сигнал, що європейська інтеграція має сенс.
Висока суспільна підтримка інтеграції з ЄС не дана Україні вічно. Без відповідного сигналу з-поміж української еліти вірними інтеграції з ЄС залишаться лише ті, котрі звикли до цього заклику, а також ті, котрі в європейській ідеї добачають шанс на якусь користь саме для себе. Знеохочені громадяни України почнуть запитувати, чи варто йти на зусилля, якщо, здається, їхня країна приречена на вічне вичікування в коридорі? Кожний українець матиме тоді право бути розчарованим і запитати, які в кінці будуть користі зі зближення України до ЄС. Відсутність чіткої декларації Брюсселю щодо членства України збільшує також ризики, що котрогось дня в демократичних виборах переможе в Україні сила, котра повністю піддасть під сумнів сенс будь-якої інтеграції з Європейським Союзом. У іншому варіанті «стратегія малих кроків» може також допровадити до ще більшого соціального розшарування в Україні, тому що зміцнюватиме лише деякі суспільні групи, а інші залишить з сумнівами щодо рівності їхніх шансів. Чи в інтересі європейських країн мати на сході сусіда з драматично розшарованим суспільством, великими покладами бідності, слабкими технологіями? Тому «справедлива модернізація» України — це інтерес не лише самих українців. Він вимагає від європейських політиків зробити чітку обітницю членства, а від еліт над Дніпром — рішуче домагатися такої обітниці.
Можна запитати, чи можливо поєднати стратегію малих кроків зі стратегією відкритих дверей для України. Ці підходи не мусять собі суперечити, за однієї все ж таки умови. Треба визнати, що Київ потребує на початок одного великого європейського кроку і домовленості з Брюсселем, що працюючи над полегшенням візового режиму, договором про асоціацію чи Східним партнерством, фактично розмовляє про розширення ЄС на схід. Вже час відкрито це заявити. Відсутність такої декларації не допомагає українцям будувати краще суспільство, а українським політикам творити програму для України, вони ж бо завжди ризикують, що їхні задуми будуть відкинуті в Брюсселі, який просто скаже: «ні, бо ні». Це також сигнал для українських еліт, що мусять допомогти тим в Європі, котрі сприяють Україні, і ясно формулювати політичну програму, а також зрозуміло презентувати амбіції своєї країни. Можна сказати, що в напрямку Європи Україна мусить злетіти на двох крилах. Одне з них символізує конкретні проекти скеровані до конкретних груп — це всілякі малі кроки, натомість друге є метафорою визначення політичних амбіцій України — це обітниця, що ЄС відкритий. Щоб злетіти, потрібні обидва вони.
