Новий американський фільм «Двадцять одне» знятий по реальних подіях, описаних у бестселері випускника вишів Масачусетса і Гарварда Бена Мезрича. Історія там така: шестеро обдарованих студентів Масачусетського технологічного інституту тривалий час обігравали казино Лас-Вегаса на сотні тисяч доларів.
Двадцять одне — магічна цифра для гравців у одну з найпопулярніших ігор «блек джек»; саме стільки очок, не більше і не менше, треба набрати, щоб виграти. Герої фільму, справжні віртуози у царині математики і теорії ймовірності, опрацьовують не лише бездоганну систему гри, а й свою мову сигналів, аби вчасно повідомляти одне одного, за який стіл сісти, коли треба припинити гру, коли тікати тощо. Живуть подвійним життям: по буднях — скромні студенти, що сумирно ходять на семінари, лекції, здають тексти, а по вихідних — світські леви і левиці у неонових джунглях Лас-Вегасу, живуть у шикарних готелях, розкидаються тисячами, п’ють найдобріше шампанське і контролюють власну долю. Очолює всю ту банду цілковитий мастодонт — сам колись азартний гравець, професор Мікі Роза у чудовому виконанні Кевіна Спейсі. Цей актор, з його величезним діапазоном психологічних перевтілень, майже ідеально вміє грати отаких харизматичних негідників. Спейсі є також продюсером картини, але, слід віддати йому належне, своєю владою не зловживає, перебуває на екрані рівно стільки, скільки потрібно, нема того самозамилування, коли зірка лицедіє у кадрі, аби лишень зайвий раз показати себе.
Більша частина гри припадає на молодих акторів, передовсім на Джимі Старджесса (Бен Кемпбелл) та на Кейт Босуорт, котра зіграла Джилл, Джимову подружку. Вони назагал з ролями впоралися, та все ж таки цікавіше дивитися на «дорослих»: окрім професора Рози, це ще його антипод — голова служби охорони казино Коул Вільямс (Лоуренс Фішберн). Фішберну завжди вдавалися партії зарізяк, бандитів або правоохоронців; цього разу він грає щось середнє між усіма вищеназваними. Наскільки брутальний, жорстокий, кмітливий і по-своєму чесний Вільямс-Фішберн, настільки ж витончений, освічений, розумний і дводушний Роза-Спейсі. Супротивники, варті один другого, і їхнє протистояння додає напруги останній частині фільму.
На жаль, з цією якістю, тобто з напруженою, захопливою дією, у решті стрічки не складається. Австралійський режисер Роберт Лукетич (теж доволі молодий як на фільммейкера — 35 років) недобирає ані в динаміці подій, ані у правильному використанні акторського складу. Прогалини намагається латати мелодраматизмом — а він у цьому сюжеті геть ні до чого. Тому за винятком тих моментів, коли з’являються Спейсі або Фішберн, виходить невибаглива студентська байка, а могло б бути по-голівудськи розкішне кіно.
І в житті, і у фільмі фінал цілком щасливий. Парубки і дівчата фактично заробили гроші своїм розумом. А от цікаво, яка була б розв’язка в наших умовах? Особисто мені — страшно подумати.
