Початок листопада, за традицією, — час підготовки
і проведення різних «лівих» акцій нашої професійної опозиції. Як повідомив
в інтерв’ю агентству «Інтерфакс- Україна» лідер Компартії Петро Симоненко,
учасники акції, яка планується на сьогодні, збираються прийняти резолюцію
із загальними вимогами економічного характеру, в тому числі — зниження
плати за житло, цін на продукти харчування і ліки, розв’язання проблем
безробіття. За його словами, в резолюції міститься теза про те, що «оскільки
президент України Леонід Кучма не виконує своїх обов’язків, то він повинен
піти у відставку». У Києві, повідомив П.Симоненко, демонстрація пройде
від площі Слави по вулиці Грушевського до Європейської площі. За його словами,
Київська міська адміністрація не дозволила демонстрантам пройти по Хрещатику.
Крім того, компаньйонами виступлять керівники Соціалістичної і Прогресивної
соціалістичної партій, міські комітети яких також подали заявку на участь
в тепер вже недержавному «святі». Все типово, звично і нецікаво. Мабуть,
тільки сусіди дечим здивують під час свята СВОЄІЇ революції. Як завжди,
потішить публіку Жиріновський. Сьогодні в Москві на площі біля Ярославського
вокзалу перед пам’ятником В.Леніну представники ЛДПР збираються провести
антикомуністичний мітинг «Проти всіх революцій і всіх реформ». Наші ж ліві,
схоже, не мають наміру відмовлятися від звичного шаблону: річниця більшовицького
перевороту в Петрограді — їхнє свято.
І знову приходить 7 листопада... День, коли багато хто
з нас забуває про поточні справи і починає дискусію на псевдополітичні
теми. Для одних це день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Для
інших — День пам’яті борців проти тиранії.
Під час Жовтневої революції більшовики перемогли суперників
і встановили диктатуру над суспільством, що розтягнулася на багато десятиліть.
Переможці не раз переписували її історію відповідно до потреб ідеологічної,
політичної і навіть внутріпартійної боротьби. Варто згадати, наприклад,
галас, який зчинили сталінці, коли Лев Троцький опублікував до 10-річного
ювілею революції свою працю «Уроки Октября».
З плином часу безпосередні учасники революції відійшли
в небуття. Міфологізована і канонізована історія Жовтневої революції стала
висхідним пунктом парадної історії державної партії. 1976 року ЦК КПРС
самовпевнено проголосив її головною подією XX століття. Однак це століття
вмістило в собі і народження комуністичної доктрини в ленінській інтерпретації,
і її фактичну загибель — разом з КПРС, Радянським Союзом і «соціалістичним
табором».
Час поглянути на наше минуле тверезими очима. Треба відійти
від комуністичних чи антикомуністичних стереотипів і виправити спотворені
за вісім десятиліть причинно- наслідкові зв’язки відповідно до першоджерел.
Тоді перед нашим внутрішнім зором постане замість двох окремих революцій
— Лютневої і Жовтневої — єдина Російська революція.
Хіба це можливо — дві революції в одній країні, при однаковому
складі учасників, в один і той же рік? Розкриємо газетні підшивки весни
1917 року.
В усіх заголовках — одна назва: Російська революція. Погляньмо
на праці Володимира Леніна, яких ще вистачає в книгозбірнях. Для Леніна
теж існувала лише одна революція. В ній він виділяв етапи — буржуазний
і пролетарський. Але етапи є в кожній революції. Події в жовтні 1917 року
Ленін називав переворотом, не вкладаючи в це поняття негативний зміст,
як це робиться тепер. Урочиста назва з чотирьох слів уперше з’явилася,
коли святкували 10-річний ювілей: Велика Жовтнева соціалістична революція.
Саме тоді між подіями в лютому і жовтні 1917 року виникла непроникна перегородка,
яка й досі існує в свідомості широкого кола людей.
В ході Російської революції різні політичні сили пропонували
народові свої варіанти розвитку подій. Одні бажали встановити демократичну
республіку і перенести розв’язання соціальних конфліктів із вулиці в стіни
парламенту. Інші мали намір залізною рукою припинити революційну анархію
і встановити порядок. Безуспішну спробу здійснити цей намір зробив Верховний
головнокомандувач збройними силами воюючої Росії генерал Лавр Корнілов
у серпні 1917 року. Треті не вірили ні політикам, ні генералам, а тільки
собі. Доведені що відчаю злиднями і жахливою, ще не баченою людством війною,
вони самоорганізувалися в пролетарські і солдатські ради. Ці ради прагнули
повернути революцію в бік експропріації великих власників-поміщиків і буржуазії.
Як же повела себе в революції четверта політична сила —
партія більшовиків? Чому революція піднесла саме цю партію, хоч вона, як
показали вільні вибори до Установчих зборів, не користувалися підтримкою
переважної маси населення? Адже сталося так, що революційна хвиля накрила
собою всі інші партії й залишила на поверхні політичного життя тільки більшовиків.
Найбільш авторитетний дослідник історії радянського суспільства Едвард
Карр не випадково назвав Російську революцію більшовицькою.
Відповідаючи на це питання, треба спростувати найбільш
поширений міф про поділ Російської революції на два етапи — буржуазний
і пролетарський.
За допомогою буржуазних революцій суспільство виходило
з середньовічного маразму. У Нідерландах, Англії, Франції, тобто в країнах,
які стали на чолі суспільного прогресу, фактичну (передусім — економічну)
владу захоплював так званий «третій стан», у якому панівну роль відігравала
буржуазія, що народжувалася. Та вдумаймося: хіба буржуазія мала самостійне
значення у подіях, започаткованих на петроградських вулицях у лютому 1917
року? Там панували десятки тисяч озлоблених людей із низів, яким війна
дала в руки сучасну зброю. На периферії кількість таких людей обчислювалася
вже мільйонами.
Війна як суспільне явище на початку XX століття змінила
свою якість. Замість професійної армії вона породила озброєний народ. Цей
визначальний чинник змінив природу революційних криз, ініційованих або
підсилених війною.
Провідну роль у Російській революції від початку захопили
не буржуазні організації, а робітничі та солдатські ради. Ленін навіть
характеризував політичне становище як двовладдя — переплетення офіційної
влади з владою рад. Чи можна називати революцію буржуазною, коли ці ради
закликали знищити буржуазію?
Російська революція була не буржуазною чи робітничою, а
народною. Діяльну участь у ній брали всі верстви населення, за винятком
монархістів. Ради в перші місяці революції контролювалися соціалістичними
партіями (соціалістів-революціонерів і соціал- демократів), які не вважали
їх інструментом влади і підтримували Тимчасовий уряд. Ці партії прагнули
реалізувати основну мету революційного процесу, відображену в їх програмах:
забезпечити проведення вільних виборів до Установчих зборів, які визначать
конституційний устрій країни. До речі, відмова есерів та меншовиків розглядати
ради як владу не дозволяє характеризувати становище в країні як двовладдя.
Поки могли, ці партії обмежували діяльність рад рамками закону. Вони розраховували
завоювати владу шляхом виборів до Установчих зборів.
Більшовики в Російській революції йшли своїм шляхом. Вони
прагнули нав’язати суспільству комунізм. Йдеться не про «світле майбутнє»
в інтерпретації компартійних пропагандистів, що стало стереотипом (розподіл
благ за потребами), а про встановлення ладу, якого прагнув Карл Маркс.
Комунізм, за Марксом, означав не що інше, як знищення приватної власності
на засоби виробництва. Здійснюючи комуністичну програму, більшовики ставили
в економічну залежність від держави, яку вони будували, кожну окремо взяту
людину. Це давало їм ще небачену в історії, тотальну владу над суспільством.
Народні маси висували такі вимоги: негайне укладення миру,
зрівняльний поділ поміщицької землі та реманенту, передача фабрик у власність
робітничих колективів, самовизначення народів і перетворення Росії на федерацію
вільних республік. Як відомо, програмні гасла більшовиків були зовсім інші:
не сепаратний мир, а перетворення війни з імперіалістичної на громадянську,
не зрівняльний поділ землі, а створення в поміщицьких маєтках «радянських
господарств» (радгоспів), не приватизація націоналізованих фабрик робітничими
колективами (це таврувалося як контрреволюційний анархо-синдикалізм), а
утворення державного господарства, не федерація республік, а побудова централізованої
унітарної держави.
Після невдачі корніловського заколоту В.Ленін відчув, що
прийшов його зоряний час. Щоб завоювати політичну владу, варто було відмовитися
від ідеї експропріації всієї приватної власності і тимчасово зосередитися
на виконанні радянських вимог про експропріацію тільки великих власників.
У серпні 1917 року партія більшовиків зняла всі свої
гасла і взяла на озброєння народні. Поєднання стихійного екстремізму народних
низів iз доктринальним екстремізмом ленінської партії утворило гримучу
суміш. Російська революція почала відходити від парламентського шляху.
Есери та меншовики втратили контроль над радами. Якщо корніловський заколот
зазнав невдачі, то ленінський переворот пройшов успішно.
Більшовики не змогли відмовитися від проведення виборів
до Установчих зборів, які передбачалися їх власною програмою. Вибори було
проведено вже після перевороту. Не збентежив Леніна й безнадійний програш
виборчої кампанії. У ніч на 19 січня (нового стилю) 1918 року, коли Установчі
збори вже працювали (з другої половини дня 18 січня), щоб від імені революційного
народу дати Росії уряд і закони, їх розігнала охорона Таврійського палацу
на чолі з матросом Анатолієм Железняковим. Мовляв, «караул устал...» На
цьому трагікомічному епізоді обірвалася Російська революція 1917—1918 рр.
Відмова більшовиків після жовтневого перевороту від запозичених
у народних низів гасел відбувалася в різні строки і в замаскованому вигляді.
Тільки громадянську війну було неможливо замаскувати. У відкритих формах
вона тривала три роки, а у вигляді масового терору — три десятиліття.
Насамкінець запитаємо себе, чи варто назвати Російську
революцію, за зразком Французької, Великою? Вона велика за наслідками,
але чи були ці наслідки позитивними?
