Дивитися цей фільм у спеку здається недоречним, бо люди на екрані самі страждають спочатку через неї, а згодом ще й через густий гіркий смог від численних лісових пожеж неподалік від Куала-Лумпуру, де все і діється.
А втім, мало-помалу «Не можу спати сам» затягує у свій нешвидкий ритм і, зрештою, у стан кінематографічної зачарованості, який не зрівняти з жодним іншим станом і який робить зовнішні обставини на кшталт спеки неважливими.
Фільм, знятий одним із найталановитіших режисерів сучасності Цай Мін Ляном, я вже бачив цей і рецензував, та, довідавшись про його в прокат у Києві, пішов знову. Переглядаючи не надто якісну відеокопію, я раптом виявив ще один не помічений мною раніше пласт оповіді.
Молодого китайця-волоцюгу Сяо після жорстокого побиття підбирає бангладеський гастарбайтер Раван. Він надає Сяо притулок і... закохується у нього. А той крутить роман із дівчиною на ім’я Чі, котра працює на господиню місцевого кафе та ще й допомагає їй доглядати невиліковно хворого чоловіка. Господиня ж, у свою чергу, намагається впадати за звабливим китайцем. Усі ті пристрасті в нетрищах розпеченого міста показані скупо, небагатослівно. Позаяк драматизм почуттів тут приховано у найвишуканіший візуальний спосіб, від екрану відірватися неможливо.
Але зараз йдеться не про стиль.
У фіналі Раван, Сяо, Чі, заснувши на великому старому матраці, пливуть на цьому плоті кохання по темних водах раптового і всезагального потопу. Перед тим, однак, бачимо обличчя паралізованого, чий нерухомий погляд спрямований у стелю. Крізь шпару, з горища на нього дивиться Сяо. Котрий потім укладається спати на матраці. А обабіч від нього спокійненько вмощуються бангладесець і дівчина. І розливається темна блискуча вода.
Лиш тепер я звернув увагу, що і паралітика, і Сяо грає один і той самий актор, Лі Кан Шен.
Тоді той неквапний потоп любові, який охоплює всіх і в центрі якого — один і той самий чоловік, здається насправді сном прикутого до ліжка героя, котрий наснив собі все те.
Не просто сон — видіння на екрані. Тобто кіно. Людина, переповнена почуттями, але не спроможна їх показати, зафільмувала його для себе у своїй уяві, з собою у головній ролі, і показала його собі. Саме тому у фіналі всі щасливо возз’єднуються на м’якому триспальному ковчезі.
Кіно, як і кохання, — найгарніший з-поміж усіх можливих снів.
