Контрактова площа — надзвичайно приємне місце. Справжнє інтелектуальне осердя столиці. Бо саме тут є театр на Подолі. А навпроти пам’ятника Сковороді розташований скандальний і неоднозначний Центр сучасного мистецтва. Поруч, звісно — «Могилянка», знаменита академія, що, між іншим, забезпечила Контрактовій славу першоджерела революції. Якщо спуститися до підземного переходу, то на стінах можна побачити дивовижні, абсолютно нетипові графіті — «Згадай себе», «Аванґард», або взагалі «Так казав Заратустра» чистою німецькою. Якщо ж вийти з переходу, то можна натрапити на «Дім преси», де продають найнесподіваніші видання, наприклад, орган російських націонал-більшовиків — «Лімонку». До речі, в останньому числі там розміщений детальний звіт про акцію лімоновців на авіакосмічному салоні «Макс- 2005» — нахабні опозиціонери примудрилися підійти до Путіна на максимально можливу відстань і влаштувати галас із вимогами його відставки. Втім, ішов я тією місциною до кінотеатру, щоб подивитись останній російський хіт — фільм «Дзеркальні війни. Відображення перше».
Режисер… Та яка різниця, хто там режисер? Цікавим є інше. Наприклад, назва студії — «Кремлін філмз». Тобто в Росії перестали, нарешті, приховувати замовників певного кіна, і це добре.
Отже, на екрані, одразу після заставки із широко відомими зубцями й зірками, розгортаються стрімкі події. Стрілянина, підслуховування, моментальні переміщення з Англії до Киргизії, із Сибіру до Москви, з Туреччини до Пакистану. Просто-таки якась бондіана, додаткова малобюджетна серія. Тільки супершпигунів тут не один, а ціла купа. Iнколи здається, що там знімали ФСБ у повному складі і половину ЦРУ на додачу. Взагалі, найкращі люди — так звані силовики. А протистоять їм, звісно, американці — щоправда, лише окремі погані персони. Іще одна цікава деталь: головну «редиску» в усьому тому великодержавному цирку грає неперевершений Малькольм Макдауел, а його керівника — інша легенда Голівуда, Рутґер Хауер. А головним героєм у «Дзеркальних війнах» є, усе ж таки, не герої-пілоти, не конструктори і навіть не ФСБшники, а новий літак. Винищувач СУ нової модифікації, роль якого виконують зовсім не нові, але боєздатні «Сухови». Одне слово — грошей на цю мілітарно-патріотичну бздуру не пожалкували.
Путін, бідний маленький підполковник, як його влучно назвав хтось із опонентів, насправді мало чим відрізняється від інших правителів. Він також перебуває у світі міфів та надимання щік і наповнюється відчуттям власної значущості за рахунок експропріації удаваного великого минулого. Він також любить гратися в солдатиків та інші забавки. Тільки іграшки побільшали. Та й сусідами по пісочниці є тепер інші підполковники, генерали, політики, міністри-капіталісти і, навіть, як бачимо, актори з режисерами…
Коли я проходив тим-таки переходом після сеансу, побачив напівзатертий напис з іменем колишнього харків’янина: «Эдуард Лимонов». Акція під час авіасалону, пам’ятаєте? Але ж тоді смішними були не лімоновці, а власне Путін, який, подейкують, у відповідь на їхні скандування, пробурмотів щось на кшталт «Да-да, хорошо».
Які іграшки у нашої влади — і так відомо. Втім, кожний політик має свої «потішні» армії та свої ескадрильї на батарейках. Така вже в них, у політиків, природа. Цікаво, знову ж таки, не це, а — чи взагалі можлива влада без тієї іграшкової параної?
Війна з власним відображенням триває.
