Нещодавно в Оксфорді провідні іноземні та українські дипломати, політичні аналітики та науковці взяли участь у конференції «Модель України: Quo vadis?», організованій Канадсько-українською парламентською програмою та Українським товариством Оксфордського університету. Учасники конференції проаналізували зовнішню політику України за останні роки, обговорили виклики, що стоять перед Україною сьогодні, та дали критичну оцінку змінам, які повинна реалізовувати наша країна як у внутрішній, так і в зовнішній політиці сьогодні. Ці та багато інших питань «Дню» вдалося обговорити в ексклюзивному інтерв’ю з одним із учасників конференції, директором Програми Росії та Євразії британського Королівського інституту міжнародних відносин та, за рейтингом Інституту світової політики, одним із топ-10 лобістів України у світі Джеймсом ШЕРРОМ.
— Пане Шерр, на вашу думку, яких змін зазнала українська зовнішня політика за часів президентства Віктора Януковича? Чи є вони змінами на краще, чи є негативною тенденцією?
— Я думаю, що кроки, які здійснив Віктор Янукович у сфері зовнішньої політики, що мали найбільш драматичний ефект, а саме харківські угоди з Росією, були прийняті передусім через внутрішню ситуацію в самій країні. Прийшовши до влади, Янукович хотів швидко позбутися цієї проблеми заради української економіки, заради громадської думки всередині країни, забезпечивши значне зниження ціни на енергоносії. Він чудово розумів, що на той момент, після всього того розчарування помаранчевою революцією, більшість українського електорату мало цікавитиметься наслідками, які матиме ця угода на умови базування Чорноморського флоту в Україні. Хоча загалом в Європі існували певні хвилювання з цього приводу, більшість національних урядів європейських країн до певної міри змирилися з тим, що він зробив. Він діяв швидше і більш радикально, ніж від нього очікувалось, але, оскільки і в ЄС, і в НАТО існувало мовчазне неофіційне усвідомлення того, що в найближчому майбутньому будь-яке розширення є політично неможливим, вони охоче сприйняли запевнення Януковича, що його справжнім пріоритетом є поступова інтеграція в Європейський Союз.
— Для мене здається досить нелогічним, що, хоча Ющенко завжди був проєвропейським політиком, після 2005 року ставлення Європи до його політики стало досить прохолодним. З іншого боку, хоча Янукович і визнавався проросійським кандидатом як в Україні, так і за її межами, протягом лише одного 2010 року йому вдалося втілити в життя досить багато кроків. Чим можна пояснити таку відмінність у ставленні Європи до обох президентів?
— Перш за все, дозвольте мені не погодитися з вашою характеристикою. Ставлення до Ющенка саме в 2005 році було надзвичайно теплим і повним ентузіазму. Навіть до кінця 2006 року в НАТО були абсолютно впевнені, що на Ризькому саміті в кінці 2006 року Україні буде запропоновано план щодо членства в НАТО. Єдиним чинником, що зірвав ці плани, став приїзд Януковича (на той час вже прем’єр-міністра) в штаб-квартиру НАТО і його слова: «Ні, нам потрібна перерва». Справжнє розчарування Ющенком настало набагато пізніше і, звичайно, воно стосувалося не тільки Ющенка, а усієї системи, всього тандему лідерів. Також на той момент було повне роздратування нездатністю України організувати себе, забезпечити зрозумілі й послідовні відповіді та дії, які б не суперечили її власним прагненням. Тому до того часу, коли Ющенко й Тимошенко залишили свої посади, усвідомлення того, що президент зможе принаймні консолідувати владу та бути послідовним гравцем, заспокоювало багатьох в Європі. Також слід пам’ятати про той факт, що після російсько-грузинської війни, а також враховуючи інші проблеми, з якими стикнувся Захід, зокрема зі зростаючим напруженням в Афганістані, Захід неофіційно був зацікавлений у сповільненні й своєрідній перерві у відносинах з Україною. Крім того, існував ще один фактор. Дипломатична й піар-машина Януковича була надзвичайно ефективною. Вони говорили західним урядам саме те, що останні хотіли почути: що Янукович миротворець, що він об’єднає країну, що він прагматик, що він прагне й вивчає прагматичні шляхи наближення України до Європейського Союзу, що він не збирається здійснювати якісь радикальні зміни, що він поважає принципи демократії й що помаранчева революція змінила його на краще. Всі ці повідомлення були сприйняті людьми, які на той момент хотіли почути саме такі запевнення.
— На вашу думку, чи може Україна вступити в Євросоюз без членства в НАТО?
— Звичайно. Ніколи не існувало прямого зв’язку між обома.
— Справа в тому, що в Україні, особливо за часів президентства Ющенка, тривалий час велася дискусія, що перед тим, як вступити в ЄС, Україна має стати членом НАТО. Навіть ви, на одній із ваших презентацій, зауважили, що неможливо бути нейтральною державою й частиною Євросоюзу водночас.
— Термін «нейтральність» в європейському контексті останнім часом втрачає своє значення, оскільки Європейський Союз все більше набуває безпекового профілю і робить це таким чином, що не суперечить принципам НАТО. Крім того, лише за невеликим винятком, і ЄС, І НАТО мають однакових членів. Тому на цьому рунті не існує ніякої прив’язки. Проблема не в тому, що Україна спочатку має вступити в НАТО. Питання в тому, чи сьогодні Україна взагалі здатна відповідати основним критеріям та вимогам щодо вступу в будь-яку організацію. Сьогодні Євросоюз набагато більш критично, ніж це було рік тому, ставиться до розуміння й поведінки сучасної української влади і все більш і більш песимістично налаштований до того, чи буде укладено договір про асоціацію та поглиблену зону вільної торгівлі.
— Чи бачите ви Україну частиною Європейської політики спільної безпеки та оборони? Чи може це стати своєрідною альтернативою НАТО, щоб не дратувати електорат на півдні та сході країни членством в цій організації й водночас забезпечити безпеку України?
— Можливо. Але це не те, що зараз робить український уряд. Крім того, закон про позаблоковий статус піднімає деякі дуже серйозні питання. Тим більше, є деякі фундаментальні питання щодо здатності України робити внесок у систему європейської безпеки, враховуючи погіршення, а в деяких випадках і повне нівелювання тих важливих кроків, які були здійснені в оборонній реформі на початку президентства Ющенка та, до певної міри, навіть ще за Кучми. А ще нестача ресурсів та відсутність серйозного ставлення до політики безпеки та оборони, що характерна для України сьогодні. Кожен може спостерігати прогресуючу деградацію масштабу та мети української організації базової безпеки, що здається все менш і менш орієнтованою на задоволення національних інтересів, а більше стосується інтересів людей при владі та бізнес-груп, близьких до них.
— Якими ви бачите відносини України з ЄС та Росією на сьогодні? Чи можна досягнути балансу? Наприклад, нещодавно звучали заяви про те, що європейська інтеграція залишається однією зі стратегічних цілей України, проте деякі українські політики продовжують спекулювати на питанні Митного союзу. Чи можливо поєднати членство в обох організаціях?
— Це абсолютно неможливо, оскільки вони побудовані на різних принципах. Можливо, якщо б Україна була Китаєм, у неї вистачило б ресурсів, щоб об’єднати ці два принципи і займатися бізнесом у два діаметрально протилежні способи. Україна такої можливості не має. Якщо Україна хоче збільшити свій простір для маневру, відповідь залишається такою ж, якою вона була двадцять років тому. Потрібно реалізовувати глибокі, довготермінові й безперервні зміни у внутрішній, а не у зовнішній політиці. Якщо Україна бачить своє майбутнє в Європі, вона має змінити спосіб роботи своїх інституцій, змінити відносини між грошима та владою, змінити відносини між бізнесом та державою.
— Нещодавно прозвучали досить агресивні заяви з боку Росії щодо ідеї європейської інтеграції України і щодо необхідності приєднання України до Митного союзу. Які стратегії може використовувати Росія, щоб популяризувати Митний союз із Україною, й як Україна може протидіяти цим стратегіям та захистити себе від тиску ззовні?
— Росія більше переймається тим, щоб не допустити приєднання України до зони поглибленої вільної торгівлі з Європейським Союзом, ніж вступом України власне у Митний союз. Якщо Росія побачить це як реальну перспективу, вона використовуватиме економічний тиск і важелі впливу в постачанні енергоносіїв. Я не вірю, що ми можемо виключати можливість майбутньої енергетичної кризи між Україною та Росією.
— Чи володіє Україна засобами, щоб витримати подібний тиск із боку Росії?
— Основним її засобом є внутрішня визначеність це робити. Але це було б дуже удаване протистояння. Україна позбавила себе основних засобів, які могли б бути їй надані за умови проведення глибокої й серйозної реформи енергетичного сектору, що привабило б європейські інвестиції та підтримку. Натомість в Євросоюзі зараз бачать, що цього не відбувається, й існує певний консенсус, що не потрібно надавати допомогу Україні у сфері модернізації її енергетичної системи, оскільки будь-яка надана допомога тільки поглибить нинішню проблему.
