Киянин Анатолій Кокуш — генеральний директор і фундатор компанії «Фільмотехнік», яка в 2006 році отримала два так звані технічні Оскари Американської кіноакадемії — за ідею та розробку гіростабілізованого операторського крана «Авторобот», а також за створення операторських кранів серії «Каскад». За допомогою обладнання «Фільмотехніка» зняті такі помітні голівудські картини, як «Титанік», «Війна світів», «Казанова», а також «Герой» Чжана Імоу, багато російських блокбастерів, в Україні — «Мамай».
Завдяки техніці Кокуша та його колег кінокамера буквально злітала, набувши нечуваної до цього часу свободи рухів. І розмови про кризу вітчизняного кіно, про зруйновану студію імені Довженка тепер звучать принаймні дивно — тому що на тій же студії, в одній із звичайних її будівель, працює фірма, без чиєї техніки не обходиться жоден більш-менш помітний кінопроект у Голівуді, Росії чи Європі…
— Ви завжди йшли по інженерній частині?
— Я з дитинства займався любительською фотографією на станції юних техніків у Керчі, й мені дуже подобався кінематограф. У довіднику для вступників до вузів прочитав про Ленінградський інститут кіноінженерів, і до того зацікавився, що загітував ще двох чоловік із нашого класу.
Вступили, хоча конкурс був досить пристойним. Мене захоплювало створення чогось нового — конструювання, особливо креслення, а також кінозйомка. У нас була любительська студія «ЛІКІ-фільм», де я працював і як оператор, і як режисер, знімав фільми на камеру 35-мм, яку брав на кафедрі. І весь час дивувався, до чого примітивний знімальний процес, наскільки оператор прив'язаний до камери. Щоб камера підстрибнула — оператор повинен підстрибнути. А чому б не дати їй свободу рухів? І ось цей напрямок мене захопив. Практично всі мої розробки присвячені йому.
— І коли ви почали діяти?
— У 1974 році, коли закінчив інститут і розподілився на студію імені Довженка. Вирішив займатися саме дистанційно керованою камерою, тому що хотів досягнути масштабності, динаміки зйомок — того, чого не існувало на той момент. Перші результати були не дуже хорошими, зображення тремтіло через нерівність дороги, вітру… Я зрозумів, що треба створити гіростабілізовану головку, щоб захистити камеру від зовнішніх коливань. Уже в 1980-ті роки в нас був кооператив, і ми розпочали фінансувати такі розробки. В основному вони проводилися в Москві, в училищі імені Баумана. Ми створили там спеціальну групу, написали їм технічне завдання. Ці люди займалися гіростабілізацією приладів, пов'язаних із космосом, авіацією. А ми відкрили їм нову тематику — стабілізацію знімальних апаратів.
— Хіба до того ніхто цим не займався?
— Існувала канадська вертолітна система «Весткам» — але важка, для спеціальної камери, а ми робили універсальну, компактну систему, щоб туди могла ставати стандартна кіно- чи телекамера. Кілька років проводили дослідження, і в 1990 році створили першу стабілізовану голівку, а перший фільм, знятий за її допомогою — документальний видовий «Ленінград як на долоні». Причому знімали і з вертольота, і з катера, і з крана, й отримали дуже хороше зображення.
— Що ще ви робили?
— Операторські крани різних конструкцій; найбільш відомий — «Каскад». Це крани з надлегких сплавів, секційні, можуть збиратися до різної довжини. Перший фільм з їхнім використанням — «Якщо ворог не здається» Тимофія Левчука. Працювали на танковому полігоні студії «Мосфільм» у негоду й отримали унікальні кадри, коли камера опускалася з гусениці танка, підіймалася над танковою колоною… Після того удосконалили конструкцію, зробили великий кран, 21 метр, він уже працював у картині «Важко бути богом» у Ялті…
— А як позначився на вас загальний занепад кіно на початку 1990-х?
— Перейшли працювати на ТБ, у Москву, знімали «Різдвяні зустрічі» Пугачової, сольні програми всіх зірок, концерти на Красній площі й т. д. Москвичі знають київську техніку і вважають її великою, незважаючи на те, що з'явилося багато конкурентів, і досі ми працюємо на найпрестижніших заходах, та й останні російські блокбастери зняті нашим обладнанням: обидва «Дозори», «9 рота», «Наволоч», фільми Нікіти Міхалкова, «Статський радник»...
— У вас є ще один знаменитий пристрій, який американці називають «Російська рука». Що це?
— Офіційна назва — «Авторобот». Я особливо ним пишаюся. Цей операторський кран довжиною три- чотири метра, який встановлюється на машину й дозволяє проводити зйомки на ходу. Для нього й була створена голівка, яка дозволила ізолювати кран від усіляких поштовхів, коливань, вітру. Якість зображення вийшла в результаті набагато вищою, ніж ми чекали, з'явилася можливість їздити по нерівній місцевості… На Заході стабілізованих головок не мали й, відповідно, не могли робити таких пристроїв. І коли ми вперше приїхали до США, на виставку в Нью-Йорк у 1991 році, то про нас писали всі газети, — нічого подібного ніхто не бачив. Усі називали це російськими космічними технологіями: для них Україна була ще російською територією. Саме тоді наші крани й отримали назву «Russian Arm» — «Російська рука», і коли в 1996 році в нас був заїзд уже в Голівуд, газети писали — мовляв, «Російська рука» знову в Америці. Доходило до смішного — люди дзвонили, вимагали — не потрібен «Авторобот», давайте «Російську руку». Так ця назва й залишилася.
— Ви самі з нею згодні?
— Ні, я б, звичайно, так його не назвав — тому що це симбіоз і російських розробок, і українських.
— А що в вашій роботі привабило кіноакадеміків?
— Ми отримали нагороди за нову тенденцію, за принцип. Адже такі «Оскари» дають не за конкретні пристрої, а за ідеї в розвитку обладнання. Надлегкі операторські крани типу «Каскада» вже копіюються всіма. Ідея стабілізованої головки на будь-які камери також була несподіваною, але зараз багато фірм копіюють і її. Звичайно, дуже образливо...
— Ви намагаєтеся цьому протистояти?
— Звичайно, хоча повністю себе захистити ми не можемо. Ось, бачте, на стіні американські патенти, вже давно отримані... Але — роблять невеликі зміни і впроваджують. А для того, щоб судитися, потрібні величезні гроші. Нам ніколи цим займатися, та й навіщо. Усі чудово знають, що ця концепція техніки прийшла з України. І всі, хто подавав на нагороди в цьому році, щонайбільше отримали лише сертифікат якості.
— Суворий був відбір?
— Багато моїх знайомих подають заявки кожного року 20 років поспіль, і ще жодного разу нічого не отримали; знаю і щасливчиків. Але й перші, й другі в один голос мені сказали: «Не надійся і себе не налаштовуй». Система дуже складна. Спочатку подаєш дуже товсту теку з відгуками знімальних груп, підтвердженнями патентів, статтями, фото, потрібно вказати всіх розробників із усіма адресами, хто на якій стадії брав участь, хто що зробив… Потрібно переконати Технічну раду кіноакадемії, що ці пристрої є цінними, що ти їх придумав, потім Рада повинна переконати Академію: остаточне рішення за нею. З 90 претендентів залишилося 17, і ми ввійшли в їхнє число, а нагород було лише 6, і ми отримали дві з них. Церемонія відбувалася за два тижні до вручення творчих «Оскарів», у готелі «Беверлі хілтон», і не менш урочисто — ті ж килимові доріжки, телебачення, лімузини, смокінги, концертна програма, приходять провідні вчені, винахідники, режисери, актори…
— Ви були дуже здивовані?
— Звичайно! Але було багато факторів, які вплинули на це. Адже ми надали кадри — як наше обладнання працює в «Титаніку», «Пограбуванні по-італійському», «Острові», «Місія нездійсненна 3», «ЛюдяхІкс», дуже хороші кадри з «Війни світів», коли Том Круз виїжджає з міста з дітьми. І для мене було великим сюрпризом, що на церемонії вручення показали також епізоди, зняті моїми конкурентами, і підкреслили: «А ось тут техніка з дизайном Анатолія Кокуша, і все це в нього запозичене». Усе це сказала актриса Рейчел МакАдамс, яка вела церемонію, і вона ще обіграла ці слова — що схоже звучать «crane» («крейн») і «Ukraine» («Юкрейн»). Сам Бог велів, щоб в Україні робили подібне обладнання!
— А ви що відповіли?
— Що коли я 20 років тому в Україні створив найдовший у світі кран, у мене було дві мрії: перша — щоб його помітив хто-небудь, а друга — дістати ним до Голівуда. І тільки цього вечора обидві мої мрії здійснилися.
— Ви зійшли на саму вершину. Як далі жити будете?
— Колись думав — якщо отримаю вищу нагороду, можу зіпсуватися… Але, виявляється, тут це, крім преси, нікого не цікавить. Незрозуміло, чому. У США ми давали інтерв'ю всім каналам — «Діскавері», CNN, АВС, найвпливовішим журналам, у які потрапити неможливо, — «Hollywood reporter», «Variety»… А тут інші проблеми. Кожного року треба виставляти нові зразки обладнання, аби тримати рівень, тому що все копіюється, й дуже важко протистояти конкуренції. Кожного разу беремо участь у тендерах, які треба вигравати. Зараз обладнання в 10 країнах, і потрібно вирішувати питання постійно. Я вже став заручником такого становища. Розслаблюся на секунду — можу втратити дуже багато. На додачу ми постійно впираємося в стіну чиновників, яку пробити неможливо. Не вистачає площ, які нам на кіностудії не дають, бажано взяти якусь землю, щоб побудувати своє виробництво, — все це вимагає допомоги. Звичайно, я особливо на неї й не сподіваюся. Ми звикли все вирішувати своїми власними силами, але нам дуже складно. Я не розумію, чому таке відбувається. Не маю наміру ні у кого просити, кланятися — але передусім для керівництва має бути престиж України. Адже звучали слова про Україну зі сцени, де ніколи раніше нашу країну не згадували, навіть не знали, де це… Розумієте, це не повинне залишитися непоміченим.
— Але ж вам вдається заробляти?
— Усе, що ми заробляємо — ми витрачаємо. Неможливо утриматися на цьому рівні, щоб не вкладати все. Тому що ми стараємося робити нові пристрої. Підтримка пристроїв, які працюють на Заході, комплектуючі, постійна модернізація, пересилка, польоти людей сюди-туди, виставки, реклама, запрошення фахівців — усе за наш рахунок. Тут багато не заробиш.
— Яка ж вигода?
— Я задовольняю свої потреби. Головна потреба — в своїй справі досягати чогось вищого, як і в будь-якої людини. Коли мені дзвонять і кажуть: «Ось, ваша голівка відпрацювала в фільмі «Казанова», і всі у захваті», або коли наші прилади виграли тендер на зйомки «Гаррі Поттера», або на фільм «Царство небесне», де ми програли тендер, просять узяти все ж наші голівки, тому що іспанські через пил вийшли з ладу — я просто щасливий…
— Як у вас виробляються ідеї?
— Було б нескромно казати, що я придумую все, але в зв'язку з тим, що я господар фірми, фінансую, постійно у відрядженнях, і на виставках буваю і на знімальних майданчиках більше, ніж будь-хто інший, природно, сам бог велів, щоб у мене це народжувалося, і так воно загалом і виходить. Я ліберально ставлюся до всіх висловлювань, вислуховую всі за і проти, але все одно роблю по-своєму.
— Відчувається, що ви схильні до авторитаризму…
— Так… Справа в тому, що… ну як вам сказати… Уже досвід показав, ще під час кооперативу — збирав колектив і пропонував щось — бачив усмішки на обличчях. Тому що звучало дійсно неймовірно, — наприклад, зробити великий операторський кран, подібних до якого тоді не існувало в природі. А щодо ідей, то, пам'ятаю, коли я прийшов уперше в конструкторське бюро на Довженка, був такий конструктор Матіссон. І він одразу ж запитав: «Ти активний олівець чи пасивний?» З'ясувалося, активний олівець — це якому можна щось довірити робити, а пасивному — хіба що деталіровку. Він швидко пересвідчився, що я активний. Тому що я все робив сам від початку до кінця. І ось зараз я намагаюся знайти таких людей, (через вашу газету в тому числі) — якщо є такі активні генератори ідей, здатні не тільки придумати, але й виготовити щось — я з задоволенням беру їх на роботу й дуже ними дорожу.
— А що вам особисто подобається в цій професії?
— Розумієте, я намагаюся заповнити своє життя. Говорять: «Ось знову ти щось на свою голову починаєш придумувати». Так, на свою голову придумую, і мені цікавий сам процес. Коли пристрій завершений, я радий, що він впроваджується, люди отримують результати. Але я вже захоплений іншим пристроєм. Це вічний процес, він мені просто дає задоволення. Тому я завжди випереджаю момент і в мене є головний стрижень у житті — моє винахідництво. Воно мені дозволяє вижити.
— Ви, очевидно, стикалися з Голівудом, трохи бачили його зсередини. Що це за світ?
— Розумієте, крупнобюджетне кіно дуже відділене від іншого. Потрапити туди неможливо. Там свої клани — немає ані чорноношкірих, ані мексиканців, лише білі професіонали. Звичайно, коли я в США, намагаюся потрапити на майданчик. Але це дуже складна процедура. Присутність сторонніх регламентовано, фото чи відео заборонено. Доволі часто на знімальному майданчику таке робиться... Дуже часто б'ють камери, б'ють обладнання, перекидаються машини, тому що американці дуже захоплюються й їх обмежити неможливо... А якщо повернутися до вашого запитання — то, повторюся, це дуже закритий процес. Там треба пропрацювати дуже багато років. Дуже великі конкурси, безліч бажаючих. Туди потрапляють і за родинними зв'язками. Дуже багато працює безкоштовно...
— Навіть так?
— Мені зустрічалися такі люди! Уже третій рік на майданчику, намагається якось себе показати, щоб його взяли в основний штат картини — і йому за це нічого не платять. Дуже дивує їхня розторопність. Коли привозимо обладнання, на нього налітають умить, щоб допомогти, підтягти наші залізяки... Якщо побачать когось без діла — наступного дня його не буде. Вони намагаються весь час рухатися, весь час щось робити, тому що не даремно на цю картину запросили. Нам не дають навіть до рук нічого взяти, похапали, побігли — не можемо їх зупинити, сказати — не туди несете, не те робите — всі намагаються бути потрібними, корисними і роблять усе дуже професійно. Треба поміст для крана зробити, тільки встиг указати місце, через годину вже такий поміст спорудили! І звідки взяли матеріали, інструменти, — нікого не хвилює. Є все. І якщо кажуть — будемо знімати в такі й такі дні, коли зірки їм дають свій час на зйомки, то все цьому підпорядковане. Мене це вражало саме тому, що в наших картинах завжди бачив бардак... Але я особливо не люблю по майданчиках їздити лише через одну причину — дуже велике психологічне навантаження. Особливо коли зірок знімають — дуже переживаєш, що через нас щось може статися. У мене навіть була думка — просто поставити магнітофон і записати голоси оператора, режисера, команди коли знімають нашим пристроєм... Це ж театр бойових дій!
— Дивлячись на все більш витончену машинерію, важко утриматися від запитання — чи не замінить прилад людину в кіно?
— Сподіваюся, такого не буде. Техніка завжди допоміжна, вона як фарби для художника. Художник усамітнився, за допомогою фарб намалював шедевр, який потім може продати за мільйони. У оператора такого немає — ось ми й намагаємося надати йому найбільшу палітру рухів. Хочеш таке, а хочеш — таке. І чим ширша в нього палітра, тим майстерніше він може все показати, створити видовищне кіно... Динаміка подобається всім, люди дуже люблять на неї дивитися. Тому що в реальному житті вони не можуть злетіти, подивитися зверху, перекинутися кудись, не можуть на таких швидкостях ганяти...
— А які фільми ви самі дивитеся?
— Екшн, звичайно. Люблю й комедії. Іноді просто хочеться розслабитися. На фантастику в мене не завжди вистачає терпіння дочекатися кінця...
— А крім кінематографа?
— Збираю кінозначки. У мене була найбільша колекція в СРСР. Усі кіностудії й фестивалі — понад 1000 штук, старі «10 років кіно», ще коли кіно зароджувалося... Колись плаванням займався серйозно, подорожувати обожнюю. Ще знімаю на цифровий апарат, на відео — в мене маленька «Соні», яку скрізь вожу і знімаю все. Це також частина мого життя…
— І все ж, що таке кіно, в чому його магія?
— Ми дуже часто хочемо казку. Люди хочуть бачити фантазію... Саме бажання людини поринути в якусь іншу реальність... чи нереальність. Інакше це не назвеш.
