Цього вівторка футбольний Київ вперше по- справжньому святкував виграш динамівцями золотих медалей чемпіонату України. За виявом емоцій, за своїм драматизмом, вирішальна гра «Динамо» з «Дніпром» із Дніпропетровська перевершила все, що ми досі бачили на вітчизняних футбольних аренах. Аби згадати щось схоже, потрібно повертатися у далекі 70-ті чи 80-ті, чого робити не будемо: навіщо копирсатися у спогадах, коли є про що говорити сьогодні.
Тож напередодні останнього туру національного чемпіонату київському «Динамо», яке випереджало «Шахтар» із Донецька на одне очко, слід було виграти у «Дніпра», оскільки перемога донецьких «шахтарів» над донецькими ж «металургами» заздалегідь сумнівів не викликала. Розклад перед грою був на користь киян — своє поле, можливість, врешті, самим вирішити долю золотих нагород, перервавши смугу невдач, що переслідували «Динамо» ще з минулої осені. «Дніпро», у свою чергу, не мав перед грою жодних турнірних стимулів, «забронювавши» перед цим третє місце у таблиці. Проте дивовижна самовіддача, з якою цієї весни грали проти чемпіона чи не всі команди, давала сподівання на те, що у дніпрян знайдуться стимули, щоб грати на повну силу.
Стартові склади команд були оновлені мінімально — у киян не було Хацкевича та Яшкіна, дніпряни грали без Геращенка, Єзерського та Мазяра. Відсутність двох останніх футболістів була б дивною, якби не знати, що обидва вони є... гравцями «Динамо», відданими «Дніпру» в оренду.
Чи не вперше в історії українських чемпіонатів стадіон «Динамо» був заповнений без участі багатотисячного донецького «десанту». Кияни нарешті масово пішли на «внутрішній» футбол, який перед цим десять років ігнорували, «збуджуючись» лише на матчі єврокубків.
Писати про саму гру непросто, тому що в ній головними були не тактичні побудови і задуми тренерів, а настрій футболістів, котрі боролися за кожний м’яч до останньої секунди гри. Невміння київського «Динамо» грати проти насиченого захисту і цього разу нікуди не поділося. Лише Белькевич зберіг за таких умов здатність бачити поле та віддавати точні передачі. Решта киян просто старанно діяла кожен на своєму місці без шансів проти таких самих старанних гостей, яким до того ж не треба було йти в атаку.
Інтригу започаткував Дмитрулін, в якому тренери «Динамо» побачили останнім часом гравця середини поля. Новоспечений півзахисник віддав точну передачу нападнику «Дніпра» Спєваку, якому нічого не залишалось, як пробігти повз здивованих центральних захисників киян і без перешкод вразити з близької відстані ворота Шовковського. До завершення гри залишалось ще понад сорок хвилин, і саме протягом цього часу господарем на полі був справжній футбол, в якому схеми та установки є тільки рамкою для прояву футболістами своїх найкращих якостей.
У «Динамо» не виходило майже нічого. Всі передачі перехоплювалися організованим захистом гостей, а штрафні, які щедро призначав арбітр Мельничук, виконувались вкрай невдало. Невідомо, чим би все закінчилось, якби поле не залишив травмований центральний захисник «Дніпра» Задорожний. Після заміни його на Єзерського динамівці почали легко входити до штрафного майданчика суперників, але точного удару так і не було.
Навпаки — контратака «Дніпра» ледь не завершилась виходом Полтавця сам на сам з Шовковським. Врятував Ващук, порушивши правила і отримавши за це від арбітра замісь червоної лише жовту картку. Все йшло до невеселого для киян фіналу, аж раптом Несмачний, який до того всю гру марно намагався зробити точну передачу вперед, несподівано пробив по воротах майже з лицьової лінії. Забитий таким чином гол справив на захист «Дніпра» ефект боксерського нокдауну. Поки гості приходили до тями, динамівці провели ще одну атаку і Мелащенко головою «замкнув» точну передачу Яшкіна — 2:1! До фінального свистка залишалось п’ять хвилин.
А тепер повернемося до початку. Всі, хто був на стадіоні в момент динамівського тріумфу, за кого б вони не вболівали, пережили неповторні емоції, про які згадуватимуть, можливо, через багато років. Про «золоті» голи Несмачного та Мелащенка складуть легенди, переповідаючи їх дітям. І це буде нормальним футбольним життям, до якого ми нарешті повернулися після десяти років поневірянь, десяти років пошуків футбольного щастя за межами батьківщини. А воно, виявляється, тут, поруч, нікуди не поділося. Наш футбол довів нарешті, що може бути кращим за набридлі імпортні зразки у гарній, але чужій обгортці.
Приблизно рік тому ваш покірний слуга написав досить емоційну статтю під назвою «Не хочу вболівати за «Мілан», навіяну протиприродним намаганням окремих «фахівців» та «знавців» спрямувати нашу футбольну душу на далекі Апенніни, куди футбольна доля занесла одного із колишніх динамівських нападників Андрія Шевченка. У вівторок цей нападник був на стадіоні «Динамо», примчавши до рідного міста із Італії. Але героєм цього вечора був не він — героями були футболісти «Динамо», які разом із стадіоном святкували таку нелегку й таку почесну перемогу в чемпіонаті України. Нинішні динамівці — чемпіони! А Шевченко — лише гравець шостої(!) команди Італії, нехай і дуже високо оплачуваний. Але ж не все у футболі вимірюється грошима! Мить перемоги, яка залишається із футболістом на все життя, дорожча за гроші, бо гроші прийдуть і підуть, а перемога залишиться!
Безперечно, без грошей, які прийшли в наш футбол услід за амбіціями керівників донецього «Шахтаря», інтрига на фініші чемпіонату могла б не бути такою гострою і навіть драматичною. З іншого боку виявилось, що гроші ці можна і треба вкладати саме у наш футбол. Символічно, що вирішальні м’ячі чемпіонату України були забиті вихованцями українського футболу, які гідні того щоб створювати умови саме для них, а не тільки для привезених з-за кордону майбутніх зірок. Джерело наступних успіхів нашого футболу слід шукати саме в нашій багатій на таланти країні, аби цього не зробили за нас. І віддача від цього буде швидшою і надійнішою. Говорити про рентабельність чи навіть прибутковість вітчизняного футболу поки що зарано, але заповнені трибуни — сигнал для усвідомлення ефективності конкуренції, сигнал для вітчизняного бізнесу, який має відчути ефективність реклами на футболі, сигнал для телебачення, котре повинно врешті зробити із нашого чемпіонату телевізійний продукт гідний продажу за серйозні гроші. Має відбутися нормальний процес повернення нашої глядацької пристрасті на вітчизняні стадіони. Це ж так природньо — уболівати за своїх!
