Сьогодні ви прочитаєте дуже, як на мене, цікавий матеріал письменника Андрія Куркова про київського художника Олександра Миловзорова. Про те, як він рятував Київ від царювання народних "глечиків", як ліпив Шевченка не канонічним "мудрим дідусем", а молодою повнокровною людиною, як мріє нині потрапити на одну з літаючих тарілок...
А вчора по каналах АП до редакції надійшов знімок юної художниці з України Олени Ватан. Дівчинці, у якої немає рук та ніг, зробили протези ніг в одній із клінік штату Флоріда. Пробувши в Америці понад рік, Олена на цьому тижні повертається до рідної домівки.
"З яким почуттям?" - подумала я, зрозумівши, наскільки несподівано багатозначно зійшлися перед моїми очима ці два фотопортрети. Чи дві долі - та, що вже склалася, і та, що тільки відкривається світові.
"Художнику в Україні жити задушно", - сказала якось одна моя знайома. А мені тут-таки, від дитячого почуття протиріччя, захотілося посперечатися. Художнику в нашій вітчизні жити дивовижно. Саме місце народження звільнило його від болісних пошуків вітряків і тяжкої необхідності вигадувати собі труднощі, у боротьбі з котрими, як відомо, тільки й може створити митець щось значне.
Хіба можна вигадати для художника більш сприятливе середовище для життя, ніж у країні, де чисте полотно коштує дорожче, ніж твір майстра, над яким він працював місяці, а то й роки? Де хронічно не отримують зарплати не тільки шахтарі, але й вчені, артисти, вчителі - не тільки потенційні шанувальники, але й покупці його робіт?! Де митець змушений орієнтуватися на попит у кращому разі - іноземних дипломатів, а частіше - смаки "нових українців" з їх доволі своєрідним розумінням краси?..
Але якщо в цих умовах все ж пишуться картини "у стіл" і створюються роботи для душі, які не продаються ні за які гроші (а на те є багато свідчень), відтак, український художник - це явище, гідне визнання всього світу. У якому взагалі-то поки що мало знають про Україну. Але можна не сумніватися: ще дізнаються.
