Знав би, де впадеш, — соломку підіслав би. Ця приказка абсолютно точно описує нинішню реакцію суспільства на катастрофу в Керченській протоці. Інформація про можливі наслідки розливу нафти або сірки, про жахливий технічний стан суден, які курсують Азовським та Чорним морями, про низьку кваліфікацію екіпажів — про це практично не говорили українські ЗМІ протягом останніх десяти-дванадцяти років, після доволі бурхливої дискусії щодо екологічної та економічної доцільності будівництва Одеського нафтотерміналу.
Не дарма американські піарщики кажуть: немає у газеті — значить, події не було. Так і з потенційною загрозою екологічної катастрофи на наших морях. Ніхто практично про неї не писав, не говорив, не знімав — відповідно, жодних серйозних заходів щодо її запобiгання влада не вживала. Зараз ми пожинаємо наслідки цього мовчання.
І якщо будемо мовчати й далі, то всі зусилля можновладців будуть направлені лише на з’ясування питання: хто кому має заплатити за заподіяні збитки — Росія Україні чи навпаки. А не на аналіз техногенного навантаження на море, не на вироблення та втілення у життя рекомендацій, як це навантаження зменшити та/або нівелювати.
Аналіз уроків Керченської катастрофи ще попереду, але один iз них варто вивчити вже сьогодні: екологічна інформація — інформація життєво важлива, не менш важлива й вагома, ніж бізнесова та політична.
Про те, що українські громадяни не отримують у належній кількості та належної якості екологічну інформацію, багато активістів НУО говорили й раніше. Але тепер у них є ще й підтвердження такої думки. Міжнародна журналістська організація «Артікл-19» та НУО «ЕкоПраво- Київ» провели дослідження доступності екоінформації на наших теренах і зараз готують до друку детальний звіт про його результати. Як ви здогадуєтесь, вони доволі невтішні.
Зокрема, дослідники дійшли висновку, що формально система надання громадськості доступу до екологічної інформації в Україні існує. Вона навіть закріплена законодавчо й інституційована — у вигляді спеціальних підрозділів державних структур, системи планів роботи з громадськістю та звітів про виконання цих планів, громадських рад, сайтів тощо.
Але в реальному житті ця система працює лише формально, відбувається симуляція доступу до інформації, вона надається неповністю, невчасно (хоча формально строків можуть дотримуватися) або не надається по суті (відписки) чи узагалі не надається. Те ж стосується участі громадськості у формуванні екологічної політики та її реалізації.
Виняток складають ситуації, коли інтереси чиновників та громадськості збігаються, наприклад, коли громадськість мимоволі допомагає одному чиновнику в боротьбі з іншим. Ще один виняток — це добросовісна робота тих чиновників, із якими НУО має хороші особисті контакти.
Зарадити цьому, на думку одного з учасників дослідження, львівської екожурналістки Ганни Гопко, можуть кілька показових судових справ, на яких було б розглянуто неналежне виконання чиновниками своїх обов’язків з надання інформації.
Що ж стосується журналістики загалом, то екожурналістів просто вкрай мало. Причини цього треба аналізувати окремо. До того ж, проблеми екології не є популярними у ЗМІ. Винятком можуть слугувати хіба що газети «День», «Дзеркало тижня», «Українська столиця» (зараз уже ні — три місяці тому газета офіційно змінила формат «аналітичного тижневика» на «гламурний тижневик») та кілька регіональних видань. На телебаченні ж узагалі немає екопрограм. Не називати ж такими безкінечні пізнавальні імпортні телефільми телеканалу «Тоніс» — кому в Україні цікаво без кінця дивитися про життя бегемотів?
Тому, на загал, журналістам вистачає доступної екологічної інформації й вони на її нестачу не скаржаться. Але, як кажуть у народі, дешева рибка — погана юшка. Дуже часто матеріали на шпальтах та в ефірі страждають поверховістю, в них невірно розставлені акценти. А про те, щоб журналіст докопався до суті якоїсь екологічної проблеми, зазвичай годі й казати. Коли ж таки хтось намагається «пірнути» глибше, то, знову ж, стикається з проблемами отримання повної й достовірної екоінформації.
Окремо можна вирізнити проблеми тележурналістів, які, не розуміючи проблеми, не можуть її візуалізувати, що відразу знижує якість матеріалу.
Журналістів не навчають як слід екології у ВНЗ, або ж таке навчання має академічний характер. У результаті вони не розуміють проблему. Треба піднімати популярність теми серед журналістів шляхом проведення конкурсів, семінарів, прес-турів, спеціальних піар-акцій тощо. Дрімучість журналістів у екологічних питаннях часом просто жахлива. Та й рівень української журналістики невисокий узагалі. До того ж, кращі журналісти йдуть у бізнесову та політичну журналістику — там більше платять, це більш зрозуміло видавцю. Читача ж або глядача ніхто не питає, що він хоче читати чи дивитися.
От і виникає замкнуте коло — народ, не отримуючи якісної екоінформації зі ЗМІ, не надає їй належної уваги. А ЗМІ, не бачачи інтересу до теми з боку читачів, слухачів, глядачів, не вважають за потрібне виділяти достатньо місця в ефірі та на шпальтах й достатньо коштів у своїх бюджетах для якісного висвітлення проблем довкілля.
