Анатолій ШТАНЬКО, кандидат технічних наук, Київ:
— Думаю, що є на кого, але питання полягає в тому, що існує два типи критиків Кучми: ті, що в опозиції, і ті, що не вважають себе політичними опонентами Президента, але бачать його помилки. Насправді ж іде моделювання старої системи під нові правила. Головна помилка влади — у політиці підбору кадрів, яку вона проводила протягом п'яти років. У керівників адміністрацій спів тільки один: «Боже, царя бережи» — незалежно від того, яка музика на вулиці. При владі переважно маса людей, які підтримують Президента, але серед його оточення немає сміливих людей, які можуть сказати, що шкодить його іміджу. У команді «однодумців» немає ніяких протиріч, кожний намагається вирішити лише свої справи. Така команда може зробити Президента тільки ... крайнім. Було б доволі сильним ходом, якби на посаду прем'єр-міністра запросили одного з кандидатів на пост президента. Я навіть бачу цю людину. Чому саме когось із кандидатів? Якщо до влади прийде прибічник Кучми, то він вимагатиме компенсацію за допомогу. А от стосунки між Президентом і його недавнім опонентом були б іншими. От, наприклад, усі кажуть, у випадку з Євгеном Кириловичем, про копіювання російського варіанту, порівнюючи цю політичну фігуру з Лебедем. А чому не порівняти з Путіним? Адже в керівництві нашою державою потрібна впевнена рука. Що б дали такі призначення? По- перше — така пропозиція відсікла б черги претендентів отримати своє за допомогу на виборах, по-друге, це був би перший крок до формування уряду народної довіри. Саме такий підхід у формуванні уряду зберіг би єдність нашого суспільства, адже після виборів воно приречене бути розколотим на два табори: переможців і переможених. Але й комуністи, і націонал-патріоти — це наші громадяни, і Луганськ, і Львів — це наші міста. Такий крок дозволив би Кучмі бути Президентом для всіх громадян.
Андрій МАКЛАКОВ, журналіст, Біла Церква, Київська обл.:
— Так, дехто є. Як прихильники, так і супротивники нинішнього Президента, безумовно, підтримають ті його кроки, що будуть у їхніх інтересах. Але справа в тому, що не буває реформ безболісних і всім приємних. Так, життєво необхідно ослабити податковий прес на підприємства й збільшити оподаткування громадян. У цьому почині Кучму можуть підтримати лише пропрезидентські сили й... неліва опозиція. Потрібна адміністративна реформа, але хто допоможе стримати апетити чиновництва — комуністи, держапарат? Ні. Президент зможе спиратися лише на своїх вчорашніх критиків. Наш Президент недвозначно дав зрозуміти, що хоче увійти в історію миротворцем і реформатором, таким же респектабельним і шанованим, як, скажімо, король Іспанії Хуан-Карлос. Леонід Данилович прислухається не лише до голосів свого «під»-президентського оточення, але й «над»-президентського, адже він часто буває в Європі, спілкується з главами інших держав. Це для нас він Президент, але на якомусь саміті він лише один із багатьох, людина в натовпі, й хоч трохи просунутися, почути шанобливий відгук про себе від Квасьневського або Шрьодера, Ширака або Великого Білла — дуже хочеться. Ризикну припустити, що доти, доки Президент Кучма їздить по закордонах, прислухаючись до того, що кажуть про Україну, — повторення білоруського варіанту не буде. Перестане їздити, замкнеться в будинку на Десятинній — значить, пора нам самим пакувати валiзи, значить — чекай біди.
Тетяна ЛИСЕНКО, історик, Київ:
— У мене немає ніяких ілюзій щодо Кучми. Що можна довірити людині, яка за п'ять років не змогла досягти будь-яких результатів? Здається, це Матвієнко сказав: «Я більше ніколи не допомагатиму сірості». Не може людина змінитися за одні лише вибори, як і ті, хто йому допомагав. Мій погляд, звісно ж, песимістичний. Лише тоді щось почне змінюватися, коли парламент стане більш дієвим органом влади.
Ганна ОПАНАСЕНКО, інженер, Київ:
— Так, Кучмі зараз можуть допомогти його конструктивні критики. Марчук, Олійник. Останнього багато хто з моїх знайомих, котрі працюють у Черкасах, хвалять за те, що в місті все працює, як злагоджений механізм. Треба, щоб наша влада була повноцінною, щоб преса, четверта влада, стала більш дієвою, щоб на її критичні зауваження влада реагувала адекватно. Потрібна співпраця з науковцями — у цьому середовищі існує критична маса раціональної думки. У Кучми та його оточення зараз велика ейфорія від того, що народ їх підтримав, але ми знаємо, що це не так. На мене велике враження справила та єдина передача Піховшека «Епіцентр — дебати», коли він запросив до студії всіх кандидатів на пост президента. Ми побачили, що в нас є достатньо сильних особистостей. Нам потрібна конкретна людина, яка могла б взяти на себе відповідальність і контроль. Кучма ж оточив себе лише твердими прибічниками. Ну, роздасть він їм владу — і що з того? Я не вірю в колективний розум.
Микола САЗОНОВ, доктор філософських наук, завідувач кафедри політології Харківського державного університету:
— Гадаю, у Президента є бажання реформувати, про яке він заявив ще 1994 року. І в його оточенні є люди, котрі також прагнуть до реформ у країні. Наприклад, нинішній секретар РНБО Є. Марчук. Думаю, готові до цього й деякі праві кандидати у президенти на минулих виборах. Також, я упевнений, є віддані реформам люди і на місцях в обл- і райадміністраціях. А щодо населення, то та його частина, яка розуміє, що таке реформи, підтримує Президента. Але більша частина їх просто не розуміє. А реформи завжди робляться за рахунок народу. У нас, на жаль, не існує запасного населення для проведення реформ. Реформи — це завжди важко, дорого й це завжди погано для людей на певному етапі.
ДО РЕЧІ
Коментуючи для радіо Франс Інтернасьйональ минулі вибори, лідер Української Республіканської партії Олександр Шандрюк заявив: вибори показали, що «на дев'ятому році незалежності в нас немає дійсної демократії, ми маємо ерзац-демократію. Це підтверджує те, в якій формі проходили вибори: протизаконне залучення до участі у виборах органів державної влади, монополізація засобів масової інформації одним кандидатом… Віддані ж за комуніста тридцять сім відсотків голосів — це безперечний негатив, свідчення зміцнення та консолідації реваншистських сил, свідчення того, що в країні наростає протестний потенціал». З цією негативною оцінкою лідера УРП Олександра Шандрюка не можна не погодитися, особливо якщо мати на увазі, що дві тисячі другого року в Україні повинні відбутися парламентські вибори. Збереження тенденції наростання протестного потенціалу може призвести до того, що президенту-капіталістові протистоятиме комуністичний парламент. Цього може не статися, якщо переобраний Президент суттєво змінить свою політику.Про те, що така зміна можлива, Олександр Шандрюк робить висновок на підставі того, що Леонід Кучма призначив одного зі своїх найпотужніших конкурентів на президентських виборах Євгена Марчука секретарем Ради національної безпеки і оборони України, тобто на посаду, що де-факто може бути названа другою після Президента в ієрархії виконавчої влади. Оцінюючи це як позитив, Олександр Шандрюк говорить, що «у Президента немає підстав для ілюзій щодо того, що Євген Марчук негативно ставиться до багатьох складових політики Президента, принаймні такої, якою вона була в останні роки, у питаннях державного будівництва. Призначення Євгена Марчука на цю посаду можна розцінювати як непряме свідчення того, що Президент усвідомив небезпеку й дозрів до радикальних змін своєї політики і політики своєї команди.
