Гостинно просимо у Голенищеве! Знайоме село, де довгі літа жила та була Хима Остапчук. Персонаж давньої і вже призабутої публікації («Ровесниця Жовтня із села Голенищеве», «День», 6 липня 2001 р.). Пригадую, доля цієї «жінки з характером», яка не хотіла бути бідною, зневажала п’янюг і мала «класову» ненависть до нероб, щиро зворушила і читачів, і газетярів «Дня». І виникло бажання зробити щось приємне для баби Химки, як по-вуличному називали Химу Хтомівну. Отож відбулася і друга зустріч із жінкою, яка зуміла піднестися над колгоспним гармидером, захистити свою людську гідність («Друга зустріч із ровесницею Жовтня», «День», 13 липня 2001 р.).
А як відбулося те незабутнє знайомство? Досліджуючи сумну відповідність рівня життя місцевих мешканців до історичної назви їхнього великого села, я за своєю давньою газетярською звичкою «паралельно» допитувався у голенищевських співбесідників, чи, бува, у Голенищевому, образно кажучи, не принесли лелеки зразу п’ятьох дітей до однієї сім’ї. Тоді хтось із них, випадкових співбесідників, відповів, що такого ще не було (начебто геть розледачіли ті лелеки), а от інший цікавий факт має місце — у центрі села є хата, що опинилася осторонь давно завершеного процесу «електрифікації усієї країни».
На жаль, утретє зустрітися із «ровесницею Жовтня» не судилося. «Баба Химка відтоптала свій ряст два роки тому. Якраз о цій порі, у жнива, її не стало», — відповіла секретар Голенищевської сільської ради Тетяна Перестяк. Відтак додала: «20 червня 2008 року до сільради надійшов лист із Запоріжжя. Звертається жінка на ім’я Галина: прошу повідомити про долю моєї тітки Хими Хтомівни Остапчук, 1917 року народження... Я їй офіційно відповіла, що Хима Хтомівна похована у Вовковинцях сусіднього району...»
Лише про одну свою родичку згадувала за життя баба Химка — про племінницю із Вовковинець.
Хима Хтомівна страждала через свій характер до останнього дня. Тетяна Перестяк розповіла:
— Коли вже Хима Хтомівна не змогла сама себе обходити, приїхала її племінниця Валентина, забрала тітку у Вовковинці. Невдовзі повернулася разом iз бабою. Мовляв, у нас своя сім’я, своє хазяйство, то й відмовляємося і від баби, і від спадщини. Сільрада не залишила Химу Хтомівну напризволяще. Відправили безпорадну громадянку Остапчук до Новокостянтинівського будинку-інтернату для престарілих...
Другий етап «колгоспного» життя виявився для баби Химки найкоротшим. «Навіть місяця вона там не прожила — преставилася. А поховала її племінниця. Там-таки, у Вовковинцях», — продовжила Тетяна Перестяк. Вона згадала, що Хима Хтомівна була вельми зворушена увагою газетярів «Дня»: «Я тоді у крамниці працювала. Баба Химка щодня двічі-тричі ходила за покупками. Показувала, що головний редактор Лариса Івшина їй свою фотографію підписала. Хвалилася подарованою хусткою. Вона у цій хустці до церкви ходила, із собою до будинку-інтернату взяла. Ще говорила, що від газети фінансову допомогу одержала...»
Ніби чую її голос: «Хай ці п’янюги тріснуть від заздрощів!» Вона була схильна до гіперболізації, коли те стосувалося її статків. Хата без неї швидко зруйнувалася. А пригадується ж її розповідь: «Шість фур дуба привезла з лісу. Всі заздрили, а я раділа: хай знають Химку! Все тут — з дуба: стовпи, одвірки, перекриття. Міцна в мене хата, як дзвін. Зразу була під очеретом, потім стягнулася на шифер. Копійку до копійки складала, щоб хата під шифером стояла».
Чи, може, то місцеві п’янюги, злодійня рознесли осиротілу бабину хату?..
Бабин город обробляє сусідка Ольга Софійчук. За цей город була війна із сусідами, в якій баба Химка зазнавала втрат і відступала після кожної оранки: «Щороку врізають межу з усіх боків. Було 35 соток, залишилося 28...»
— А пай громадянки Остапчук перейшов у власність сільради, — говорить секретар Тетяна Перестяк. Вона звертає увагу на те, що від колгоспного гармидеру, якому баба Химка протистояла, як могла, у Голенищевому залишилися тільки спогади: «Згадують не без туги тільки ті, хто не вміє і не хоче працювати. Вони спиваються і пропадають. Дбайливі ж обробляють свої городи і паї, годують свині, птицю, доглядають худобу...»
