Мені треба було на Нивки з Оболоні: неблизький світ. На розі, як завжди, чергували кілька таксівок, проте на них я не сподівався, бо такі завжди беруть дорожче. А втім, коли підняв руку, одна з них одразу зрушила і зупинилася біля мене. Отакої! Це була радянська «Волга», причому стара модель, так звана 21-а (по суті, просто перша), що на тлі сучасних машин має вигляд приблизно огрядної домогосподинi серед фотомоделей. Мало того: вона ще й була вифарбувана… у сріблястий колір, настільки яскравий, що мало очі не різало. Все ще цим очам не вірячи, я випалив у відкрите вітрове віконце: «Нивки, двадцять». Як не дивно, отримав згоду.
— Саме ви і були мені потрібні, — посміхнувся водій — худорлявий дядько у помаранчевій футболці і синіх спортивних штанях. — Мені майже по дорозі.
Салон відповідав зовнішності. Заднє сидіння застелене килимком з тих, які колись вішали на стіні в спальні. Великий круглий спідометр на приборній панелі, з одного краю заклеєній скотчем. Пісенька німецькою з радіо.
— Це ж у вас стара «Волга»? — про всяк випадок уточнив я.
— Так — з гідністю відповів водій.
— А я нещодавно ще таксі бачив, теж старі «Волги»…
— Жовті такі?
— Ага.
— Вони мене запрошували, але я не пішов. У них тарифи зависокі. Клієнтів утрачу.
— І давно вона у вас?
— Років зо два… Хотілось якось вирізнятися. Та й потім, набридло поспішати — летиш 160—170 кілометрів на годину, нічого не бачиш.
Я подивився на спідометр — стрілка відпочивала між 50 і 60.
— У мене ж раніше «Мерседеси» були, спочатку 123-й, потім 126-й, — пояснив водій. — А тепер — краса… Їй, взагалі, 42 роки!
— Ой, і мені стільки ж! А звідкіля вона у вас, якщо не секрет?
— Купив у одного військового. Він раніше зампотехом був, і щось вони там для винищувачів придумали, якесь удосконалення. Ось його та командира частини на 23 лютого машинами і нагородили. Там, на годиннику, — він показав на циферблат у приборній дошці, — на зворотному боці досі дата стоїть — 23 лютого 1964 року. Так що кожного лютого можна день народження машини святкувати.
Між тим ми вже проїхали Виноградар і проспект Правди. Почало помітно трясти. Таксист зітхнув:
— І коли ж нарешті дороги нормальні будуватимуть?..
— Коли, коли, — солідарно пробуркотів я.
Сонце світило просто у вічі. Світлофори гнали «зелену хвилю». Перехожі ввічливо перебігали дорогу. Довкола було правдиве пізнє літо.
— Вам, може, дме? — водій турботливо натиснув кнопку, і вітрове скло саме по собi поповзло наверх.
— Та дякую, вже приїхали… — слiв менi явно бракувало.
— Хай вам щастить, — зблиснув він золотим зубом.
— І вам…
Він поїхав, а я йшов серед прикритих кленами нивських п’ятиповерхівок і згадував чомусь дитинство, бозна-якого-генсека 1980-й рiк. Про те, як батьки тоді все допитувалися, чого ж я хочу від майбутнього, ким хочу стати. І як я, мрійливий підліток, переповнений фантастичними романами, врешті-решт виказав найпотаємніше: хочу побачити, як розквітне прогрес у великому 2000 му: на яких казкових приладах люди їздитимуть, літатимуть,працюватимуть… І був, звичайно, піднятий на сміх.
Але я дожив таки до цього неймовірного дня. Мої фантазії,всупереч батьківському скепсису, унаочнилися, причому в найбільш захопливому варіанті, кращому за будь-який гіперпростір з анігіляцією!
Ось воно...
Стара пузата яскраво-срібляста «Волга», якій рівно стільки ж років, скільки мені. В якої день народження — 23 лютого.
І в якої — ви тільки подумайте, тільки уявіть на секунду — скло підіймається саме.
