Я достеменно знаю, що якщо Україна не зблизиться із Заходом, якщо їй завадять зробити це або Захід не прийме її до своїх рядів, то приєднання Росії (до Заходу) відкладеться на невизначений час і ймовірність ностальгічних спроб відродити імперію зросте.
СПАДЩИНА ХХ СТОЛІТТЯ
Найл Фергюсон, відомий американський історик, професор Гарвардського університету, підрахував, що в ході Першої і Другої світових воєн та численних військових конфліктів і спалахів насильства в ХХ сторіччі загинуло 167—188 мільйонів людей (див. Naill Ferguson. The Next War on the World // Foreign Affairs. — 2006. — September/October. — PP.61—74). Серед основних причин, що породили війни минулого століття, вчений називає етнічні конфлікти в багатонаціональних спільнотах, економічну нестабільність та розпад імперій.
На думку Фергюсона, найбільш небезпечним місцем в світі між 1904 і 1953 роками був так званий фатальний трикутник, що лежить між Балканами, Балтійським і Чорним морями, тобто територія, в межах якої розташована й Україна.
Незважаючи на разючі зміни в безпековій ситуації на початку нинішнього століття, «фатальний трикутник» і далі, викликаючи занепокоєння, продовжує визначати геополітичну ситуацію в світі.
ЗРОСТАЮЧІ ЗАГРОЗИ ХХI СТОЛІТТЯ
Особливістю часів, у які вступає сьогодні світ, є їхня принципова відмінність від попереднього, майже ідилічного періоду, що наступив після закінчення холодної війни — з його наївною вірою в «кінець історії», в стабільно-справедливий мирний однополюсний розвиток людства на чолі зі Сполученими Штатами Америки.
Цей ейфорійний, багато в чому вигаданий період розлетівся на друзки під час атак «Аль-Каїди» на США та знищення американцями саддамівського Іраку. Поволі, але на карті майбутнього знову проступають (відновлюються) названі Фергюсоном суворі причини світових воєн ХХ століття: зростають етнічні конфлікти в різних частинах Землі, скорочуються запаси природних ресурсів, насамперед енергоносіїв, з’являються ознаки деградації імперії Сполучених Штатів, яким усе складніше підтверджувати свою глобальну винятковість і перевагу перед лицем зростаючої потуги Китаю, Індії, Бразилії, Росії.
В доповіді Світового економічного форуму «Глобальні ризики-2008» зазначається, що високоймовірною є світова фінансова криза, а також криза на ринку продовольства, яка може призвести до соціального вибуху та політичної нестабільності.
Аналітики подають тривожні сигнали про згортання процесів глобалізації, аналогічно періоду 1914 року. Йдеться не про процес удосконалення інформаційних технологій, а про зростання бар’єрів на шляху пересування капіталів, товарів та людей. Енергоносії — найбільш глобалізований продукт — стали об’єктом зростаючого «ресурсного націоналізму», щодо якого уряди ресурснобагатих держав зміцнюють контроль (див. R.Abdelal, A.Segal. Has Globalisation Passed Its Peak? // Foreign Affairs. — 2007. January/February. — P.104.). Це вже далеко не суперлібералізований світ безупинної глобалізації. Сполучені Штати та інші країни обмежили допуск на внутрішні ринки небажаних іноземних інвесторів. Що це нагадує? Правильно: поступовий початок мобілізаційного періоду напередодні потенційного Великого Зіткнення. Недарма темою щорічної конференції з питань безпеки, яка пройшла у 2008 р. в Мюнхені, було тривожне твердження: «Світ у хаосі — змінені баланси сил, відсутність стратегій».
Академік М. Згуровський провів аналіз світових конфліктів, починаючи з 705 р. до н.е. і до 2007 р. (див. Michael Zgurovsky. Sustainable Development Global Simulation: Quality of Life and Security of the World Population. K, 2007) і здійснив математично обрахований прогноз, за яким початок світового конфлікту припаде на 2020-ті роки, зростання — на 2020— 2040 роки, кульмінація — на 2050 р., спад — 2060-ті рр. (якщо щось залишиться після кульмінації!).
Серед найсерйозніших загроз і причин майбутніх конфліктів М. Згуровський називає глобальне зменшення енергоресурсів, зміни в демографічній структурі світу, збільшення нерівності між людьми та країнами, зростання корупції, зменшення запасів питної води, уповільнення процесів глобалізації, зміни клімату, розповсюдження епідемій СНІДу та туберкульозу.
Відомий російський академік Г. Арбатов попереджає, що «мы вступили в епоху многополярных международных отношений, со множеством «центров силы». Подобная ситуация существовала перед Первой мировой войной... Мы можем шаг за шагом скатываться в трясину противостояния». Тривожним, на думку Арбатова, є стан усередині російського керівництва: «Путин создал наименее прозрачную на моей памяти систему государственного управления. Даже во времена Сталина мы знали, что, скажем, Маленков или Суслов, или Жданов хотели сделать то-то либо то-то». (Георгий Арбатов. Нам грозит более опасный период, чем Холодная война // Россия в глобальной политике. — 2008. — №1.)
Неспокій викликають явища, що з системною послідовністю розвиваються на територіях «фатального трикутника». Це — і зростаюча конфронтація Росії із Заходом, і спроби США побудувати систему ПРО в Польщі та Чехії, і кремлівський опір прийняттю України і Грузії до НАТО, і багато інших явищ, які нагадують сповзання Європи до нової холодної війни.
Кульмінацією цього процесу і виходу його на новий рівень стратегічної нестабільності стало проголошення державності (албанської) в сербському краї Косово. У своїх публічних виступах я вже не раз порівнював рішення щодо Косово 2008 року з пострілом Гаврила Принципа в Сараєво в 1914 р., що стало стартовим сигналом для Першої світової війни.
Косово — це уповільнений старт повзучої війни нового типу за суверенізацію окремих етнічних і територіальних утворень в європейському та інших регіонах світу. Ідеться про дезінтеграцію Боснії та Герцеговини, про розконсервування й «згарячення» так званих заморожених конфліктів на Кавказі й у Придністров’ї та про виникнення нових гарячих точок — чи то в Криму, чи в Македонії, чи під Парижем (у вигляді ісламсько-французького халіфату).
Не можна не рахуватися з можливим виникненням глобальної економічної кризи, що здатна призвести до більш загрозливих, ніж у 20—30-х рр., наслідків, особливо для таких слабких держав, як Україна. Боротьба за владу в Росії і породжені нею хаос і нестабільність, «мирне» захоплення мільйонами китайців напівпорожніх російських земель на Сході, прихід на територію України та інших країн Східної та Центральної Європи великих мас екологічних (кліматичних) біженців та інші гіпотетичні, але цілком ймовірні виклики ставлять перед керівництвом будь-якої країни питання про зміцнення національної безпеки напередодні глобального шторму, перші ознаки якого вже очевидні.
І чекати, що хтось — далекий чи близький сусід, стратегічний партнер чи стратегічний суперник — подбає про безпеку України, не доводиться.
Історичний вибір за нами.
ДО ЄВРОПИ — ЧЕРЕЗ НАТО
Українське керівництво, починаючи з перших років незалежності (і в цьому — величезна історична заслуга президента Л. Кравчука) вибрало безпомилковий, вистражданий роками поневолення, орієнтир руху країни — євроатлантична інтеграція.
Батьки-засновники Української держави, які на досвіді УРСР спізнали ту гірку істину, що російсько-комуністична імперія не здатна ні захистити Україну, ні зміцнити її безпеку, — ставили за мету вирватися з обіймів імперії, ввести Україну до об’єднання процвітаючих демократичних країн Європи через вступ до ЄС та НАТО. Спочатку це прагнення реалізувалося на рівні мрій і побажань. Сьогодні у зміненому міжнародному середовищі, в якому Україна, незважаючи на зростання загроз, залишається геополітично самотньою, затисненою між двома силовими блоками, питання переходить у практичну площину: ми повинні стати членами НАТО і забезпечити собі таким чином безпекову захищеність.
Це — аксіома для будь-кого, хто вболіває за долю України, а не відстоює інтереси чужих сил.
...Недавно прочитав висловлювання представника одного іноземного фонду в Україні, який стверджував: «Україні ніхто не загрожує, і вона не має причин для захисту в НАТО». Не знаю, що це — наївність, невігластво чи замаскована під політкоректність зверхність щодо дивних українських тубільців, які захотіли разом з іншими європейцями відстоювати право своєї Батьківщини на безпечне існування в ХХI столітті. Чому ж цей іноземець не спитав — а хто (чи що) загрожувало Болгарії, Румунії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Литві, Латвії чи Естонії, коли вони ставали членами Альянсу?
Мистецтво державного управління полягає не в зануренні в сьогоденне багно інтриг боротьби за владу чи особисте збагачення, а в здатності стратегічного, на багато років уперед бачення можливого розвитку подій, визначення можливих загроз і прийняття доленосних рішень, що мають всесвітньо- історичне значення.
Лист-звернення Президента В.Ющенка і прем’єр-міністра Ю.Тимошенко до Північноатлантичного альянсу з проханням про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО є документом історичної ваги і неабиякої особистої мужності. Хоч би як ми критикували цих діячів (є за що!), але треба визнати, що, долаючи всі погрози й сумніви, вони зрозуміли природу викликів, що постали перед Україною на початку ХХI століття й прийняли доленосне рішення. Цей факт буде гідно оцінений українською історією.
Це рішення — не лише воля двох-трьох чи десяти політиків. Нехай не буде щодо цього ілюзій. Це рішення України — тої волелюбної, європейської країни, яка породила сплеск помаранчевої революції і спалах надій народних, незважаючи на всі зради, прикрощі й розчарування, що виникли після Майдану. Це рішення десятків мільйонів людей, які хочуть вільно жити в євроатлантичному просторі безпеки, а не стати «рабами», «підніжками» «Газпрому», німими вірнопідданими євро- азійської імперії, яка, як Кощій Безсмертний, робить третю спробу піднятися з попелу й панувати над сусідніми народами.
Лист-звернення двох найвищих керівників України, на плечах яких лежить історична відповідальність за долю народу, перекреслює, відкидає як непотріб фальшиві міфи про «нейтральну», «позаблокову» Україну як альтернативу приєднання до НАТО.
Насправді ж ніякої альтернативи немає. Шлях України до Європи, до Європейського Союзу пролягає через НАТО.
РОЛЬ РОСІЇ — ТЕПЕР І В МАЙБУТНЬОМУ
Рух України до НАТО викликав спалах люті в Москві, бо наші «стратегічні партнери» зрозуміли, що це — надовго і всерйоз. Була оголошена тотальна мобілізація всіх антиукраїнських сил в Україні — тих, хто складає п’яту колонну в нашій державі: від законсервованої агентури КГБ— ФСБ—ГРУ у вищих ешелонах української влади — до партій, низових ланок та організацій, об’єднаних на одній основі: ненависті до всього українського — до нашої державності, мови, історії, наших цінностей, нашого прагнення повернути собі гідне місце в Європі. У бій ідуть не тільки такі старі одіозні україножери — всі ці затуліни, жириновські, жарихіни, леонтьєви та іже з ними, а й особи з кола першого. Безпрецедентною з погляду відносин між двома рівноправними державами була зневажлива репліка В. Путіна щодо листа українського керівництва, яке, мовляв, «знехтувало народною волею», підписавши якийсь «папірець». На мові міжнародної політики це зветься грубим втручанням у внутрішні справи суверенної держави. Тим більше, що світу добре відомі приклади служіння «народній волі» в Росії — взяти хоча б процедуру призначення «нового царя» (за висловом А. Дугіна) на вищу посаду в Кремлі.
А чого варті погрози націлити російські ядерні ракети на без’ядерну Україну?! Що це, як не відвертий шантаж? Цікаво було б дізнатися в московських генштабівських плановиків, на які об’єкти будуть націлені ці ракети. Лише на Київ і Львів? Чи й на Харків, Донецьк і Дніпропетровськ також?
Виникає запитання: чи Москва дійсно готується до майбутніх зіткнень з НАТО, Європою, США, чи лише використовує войовничу риторику для залякування, деморалізації тих, хто є природним християнсько-цивілізаційним союзником Росії?
Багато фактів свідчать про те, що нерви в кремлівського керівництва не витримують і що поки що гору бере безперспективна лінія яструбів 50-х на конфронтацію із Заходом, на нове перетворення багатостраждальної країни на замкнену ядерну фортецю, нібито звідусіль оточену ворогами.
Звідси — і спалахи нової газової війни, й антинатовські надуті кульки в сесійній залі Верховної Ради, й гіперактивність на захист російських інтересів ряду українських нардепів та колишніх міністрів, звідси й спроби залякати, загіпнотизувати, збити з пантелику європейських партнерів Москви, щоб не визнали права України на членство в НАТО. У тому ж ряду — спроба умастити США, пообіцяти їм участь російських солдат в операції в Афганістані взамін на відмову України та Грузії щодо ПДЧ (так повідомляла вельми обізнана польська «Газета виборча»).
Цікаво, чи організують українські люмпен-соціалісти істеричну демонстрацію на Красній площі, якщо Москва, вирішуючи свої геополітичні проблеми в Азії, вишле «обмежений континент» до Афганістану?
У ході цієї гучної антиукраїнської, антинатовської компанії все очевиднішим стає, що Москва дедалі більше, на жаль, позиціонує себе як сила антиамериканська, антиєвропейська, репродукуючи найпохмуріші стереотипи холодної війни. Врешті-решт базовим питанням для ХХI століття залишається таке: яку роль планує собі Росія в майбутньому Великому Зіткненні? Трагедією для Європи буде, якщо переможе позиція російських генералів та ідеологів євразійства про стратегічний антизахідний союз із Китаєм у майбутніх планетарних зіткненнях цивілізацій. За такого вибору Росія може перетворитися на азійську деспотію, а згодом, втративши величезні території на Сході (і запаси газу та нафти), деградуватиме до рівня західного улуса новітньої Золотої Орди. Не приведи Господь такої долі цій великій прекрасній країні! Невже така (хоч і гіпотетична) перспектива тішить наших суверенних, сповнених великодержавної пихи сусідів?
Сьогоднішній антизахідний шлях Росії веде в історичний глухий кут. Вслухаймось в голос російського патріота, професора, дипломата Володимира Лукіна, уповноваженого з прав людини в РФ: «Наиболее перспективной представляется идентификация России как европейской страны, как части большой, объединяющейся Европы. Российская специфика, уже оказавшая самое благотворное влияние на мировую цивилизацию, способна в ХХI веке оптимально проявится внутри общего европейского (шире — евроатлантического) пространства, а не за его пределами. Cтремления «возродить Россию», одновременно восстанавливая пещерные образцы советско-российско-имперской модели, неприемлемы для большинства наших сограждан».
Учений переконує, що «стратегическое позиционирование России как европейской державы помогло бы балансировать и в долгосрочной перспективе придать качественно новую динамику и нашим отношениям с новыми независимыми государствами, включая Украину и Белоруссию, со странами Центральной и Восточной Европы» (В.П. Лукин. Глобальная роль России и европейская идентичность//Россия в глобальной политике. — 2008. — №1 (январь — февраль).
Якщо Росія стане на цей євроатлантичний шлях, вона здобуде в Україні вірного союзника, а наше членство в НАТО стане для РФ позитивним явищем, важливим фактором зміцнення національної безпеки східних слов’ян в ХХI столітті.
ДАЙТЕ ШАНС УКРАЇНІ
Із хвилюванням очікуємо, яку позицію займуть країни- члени НАТО щодо непростого, але історично своєчасного рішення України — заяви про приєднання до ПДЧ.
Що, врешті-решт, переможе на саміті в Бухаресті? Геополітична, стратегічна мудрість лідерів Альянсу, які не відштовхнуть простягнену до них руку потенційного союзника? Чи спрацює дрібний меркантильний розрахунок євробюргерів — боязко ухилятися від викликів Історії (до чого це призводить, свідчить приклад Мюнхена, сімдесятиріччя якого саме відзначаємо), відкладаючи виконавче рішення на потім, до нескінченості...
Заходу сьогодні потрібні лідери калібру Черчилля, де Голля, Трумена, Аденауера. Адже тільки об’єднана воля демократичних країн Європи і Америки здатна нейтралізувати старі загрози й нові ризики у «фатальному трикутнику», в серці якого лежить Україна. Сказавши «так» Україні, НАТО зміцнить зону європейської безпеки, яка є неповною та неефективною без участі нашої держави. Приєднання України до ПДЧ стане справжнім проривом з темної сфери стратегічної вразливості до чітко побудованої й найбільш ефективної в світі військово-політичної безпекової організації.
Чекаємо на позитивне рішення бухарестського саміту.
Сподіваємося й віримо.
