За селом Зеленче бовваніє ліс, а на узліссі — два десятки хат, — давні й трохи новіші. Це хутір Косилів, що свого часу був приречений на тихе згасання, поки не повернувся сюди з Хмельницького Григорій Мельничук. «Приїду сюди до батьків, а назад чомусь не хочеться», — пояснює Г.Мельничук причину, з якої повернувся на свою малу батьківщину. З’ясував нарешті: невдовзі може статися так, що не буде куди їхати з обласного центру, де, до речі, мав пристойну роботу, квартиру тощо.
І ось уже вісім років Григорій Мельничук вперто повертає життя своєму хуторові. На честь хутора Косилів і своє фермерське господарство назвав.
Косилівська історія — давня. Та, мабуть, зупинилася би вона, обірвалася б, як тонка нитка, якби не Григорій Мельничук зі своїм фермерським господарством «Косилів».
Колись косилівські ходили на роботу в Зеленче, найближче до хутора село, або аж до райцентру. «Хоча Зеленче з’явилося пізніше, ніж наш Косилів. Туди, до Зеленчого, відправляли в’язнів на вільне поселення. У літописах це село так згадується: 1493 року було спалене монголо-татарами. А хутір на років сто раніше згадується», — пан Мельничук обурений історичною несправедливістю, що спіткала на якомусь повороті часу його малу батьківщину. І продовжує: «На нашому полі весь час виорюються різні стародавні речі — кремнієві знаряддя праці й полювання, глиняний посуд. А ще багато цегли виорюється. Така міцна та цегла, що й кувалдою не розіб’єш. Складаємо колекцію з усього, що виорюється. Тут колись, мабуть, цегельня була. Моя бабуся, яка представилася на 94-му році життя, згадувала, що цегельні за її пам’яті не було, а панська гуральня в Косилові таки була».
Але не стало в Косилові роботи людям, і розбіглися вони хто куди в пошуках ліпшого життя. Єдиною ознакою цивілізації тут залишається лампочка Ілліча, що лише вряди-годи блимає. Вся інша цивілізація в Зеленчому, що за кілька верст від Косилова: школа, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт. «Навіть цвинтар у Зеленчому», — бідкається 86-літня Олександра Дзвіняк, найстаріша людина в Косилові. Вона боїться, що на вічний спочинок їй доведеться відправлятися до «чужого» села.
Остаточного удару по Косилову завдав якийсь незбагненний демографічний перекіс, про який літ сорок тому розповіли всі найвідоміші світові інформагенції. Факт і справді сенсаційний: на хуторі — 23 хлопчики й лише дві дівчинки у віці від нуля до 17 років! Любу та Надійку (так назвали дівчат найщасливіші на хуторі батьки) всі на руках носили. Остання ж надія на продовження життя у Косилові! Одначе й вони віддалися у Зеленче. Кажуть, що за Косиловим їх ностальгія не доймає. То що ж було тим 23-м робити, до кого ж на вечорниці ходити під рідними вербами? Отож усі 23 (до речі, Григорій Мельничук — серед них) як поїхали парубкувати в багаті на наречених міста та села, так там і залишилися. І лише Григорій Мельничук додому повернувся.
Останні ж родини у Косилові справляла Ольга Кріль. Її Ростикові вже три роки. Він — наймолодший у Косилові. «Якщо наш фермер Григорій Васильович Мельничук не подбає про поліпшення демографічної ситуації, то я й не знаю, з ким разом ходитиме мій Ростик до школи у Зеленче», — ще не втрачає надії на фермера Ростикова мама Ольга Кріль.
Мельничук запевняє, що він, як і пообіцяв, завзято береться «за це діло». І навіть певні позитивні результати має. Знайшла на хуторі притулок молода пара Лявинців — Віра та Валерій із Закарпаття: сліпа стихія їх світом пустила — рідну хату повінь знесла. «Я купив їм, Лявинцям, хату тут, у нашому Косилові, тапоставив завдання: живіть і плодіться!» — розповідає Григорій Мельничук про те, як «узявся за це діло».
Вдячні Лявинці рішуче взялися за виконання поставленого завдання. Вірин живіт росте, як тісто на добрих дріжджах. Валерій запевняє, що «і так буде не раз, не два й навіть не три рази», тому що сподівається на гарні перспективи щодо добробуту своєї молодої родини. Фермер має крупорушку, де й «знайшлося» робоче місце для Валерія Лявинця. Не журиться щодо своєї майбутньої трудової зайнятості й його вагітна дружина. Фермер сіє цукрові буряки. Отож буде біля чого з сапкою ходити.
Сам Григорій Мельничук сподівається також, що поліпшенню демографічної ситуації у Косилові й його родина посприяє: «Двох синів, Романа та Василя, разом із Ганною Іванівною, моєю дружиною, виростили. Хлопці поки що вчаться у Хмельницькому в університеті. Кажуть, що як тільки одержать дипломи про вищу освіту, приїдуть до Косилова назавжди — підносити наше фермерське господарство «Косилів». То я і перед ними завдання поставив: знайти для нас із Ганною Іванівною таких невісточок, які сільське господарство поважали б, труднощів і побутових негараздів не боялися, роботи не цуралися, а також дбали б удень і вночі про продовження нашого роду».
Найперше, що зробив Григорій Мельничук, коли одержав якісь прибутки, — проклав дорогу від Зеленчого аж до хати Мельничуків, своїх однофамільців. А їхня хата — крайня у Косилові. Аж у лісі, поміж дубами, березами та ясенами заховалася.
Йдемо з паном Мельничуком однією-єдиною дорогою вздовж двох десятків хутірських хат. На жаль, не у всіх оселях буяє чи навіть жевріє життя. Ось порожня хата — ще років п’ять тому відлетіла з неї з журавлями душа старого Тимофія Кардаша. Відтоді вже ніхто й разу не переступив поріг кардашевої хати. Що на неї чекає?.. Мабуть, те ж саме, що й на хату Мосьондзів, Дмитра і Франі, які ще раніше відтоптали свій ряст. Серед здичавілого садка оті руїни часу, на які перетворилося родове гніздо Мосьондзів. Хата тримається не на фундаменті, як уважають архітектори, а на людській плоті. Не стане плоті — не стане хати. Лише пагорб, наче могила. Відродження хутора можливе, і відродять його справжні господарі своєї землі. «Бабуся моя розповідала, що її батько, а мій прадід мав 14 десятин землі», — згадує Григорій Мельничук. В нього ж півсотні гектарів своєї, фермерської землі. Потроху сам стає на ноги й рідний Косилів з небуття повертає. Бо дуже того хоче та й може. Уже має господарського двора, в якому трактори, причіпні знаряддя, машини вантажні. «А комбайна у лізинг ще до жнив візьму», — говорить.
Заклав пан Мельничук ще й фундамент під свинарник. Дванадцять робочих місць уже є, а ще шість-сім у близькій перспективі буде. Звісно, що для своїх, косилівських, старається. Знає ж, із чого почалося згасання хутора. З того, що не стало до чого рук докласти людям. «Для мене на даному етапі головне — пенсіонерів підтримати», — продовжує пан Мельничук. Наразі в нього з’явилася можливість це зробити. Пенсіонерам дали земельні паї, які вони вирішили здати в оренду фермеру Мельничуку. «Поки що з одинадцятьма орендодавцями угоди уклав. А восени, може, ще трохи паїв візьму. Бо ж мої зобов’язання чи не вдвічі вищі, ніж ті, які у Зеленчому кооператив на себе взяв. Тому й не можу зопалу збільшувати свій орний клин. Та й Москва, кажуть, не зразу будувалася», — продовжує Григорій Мельничук.
І знову про свій хутір: «В нас тут річечка свій початок бере. Безіменна. Тече до Студениці, а та вже несе свої води далі й далі... Аж до Чорного моря». Море, може, й було б без безіменної річечки. І країна, може, була б без Косилова, що трьома своїми сторонами до лісу тулиться, а четвертою — до саду. Та чомусь згадуються здичавілі дерева над руїнами, де хата Мосьондзів стояла...
Дунаєвецький район Хмельницької області
