Віддавати владу нелегко. З гідністю і благородством покласти булаву, скіпетр, шапку Мономаха чи що там іще до ніг більш достойного суперника здатні лише насправді великі політики, які знають ціну собі, відчувають свою роль в історії, і просто добре виховані. Навчальні заклади, де здобували освіту нинішні українські політики, а особливо подальший підйом цих людей владними щаблями навчив протилежному: за владу слід чіплятися з останніх сил, вгризатися в неї зубами, сподіваючись, обманути сувору реальність. На цьому фоні фігура першого президента України Леоніда Кравчука виглядає просто титанічною: требі ж було так просто віддати владу, спочатку давши згоду на проведення дострокових виборів, а потім беззаперечно визнавши перевагу конкурента у лічені відсотки, запросто так узяти й поступитися всіма атрибутами найвищої державної влади.
Хто знає — можливо тоді, у 94-му, влада, або її шматок не були такими жаданими, такими доленосними і грошоносними. Тепер же, аби вирвати владу у свого попередника, законно обраний або призначений наступник має пройти досить неприємну, навіть бридку процедуру виштовхування того із робочого місця ледь не взаший.
Очевидно, що як за своїм ніби європейським іміджем так і за особливостями власного характеру Віктор Ющенко не здатний бити конкурента по пиці біля парламентської трибуни, впиратися у дверях власного кабінету, мовляв, ще хвилиночку, ще секундочку дайте тут побути, повітрям цим подихати, об крісло потертися, телефон із «десяткою» покрутити. Тому у вівторок за прем’єра зіграло його оточення, тобто чотири парламентські фракції — УНР, «Реформи-Конгрес», Рух і «Батьківщина». Причому ступінь затятості несамовитих прихильників прем’єра-реформатора був явно двох категорій. Якщо люди Костенка і Пинзеника явно були готові хоча б на частковий «екстрім», то турчиновці з удовенківцями захищали уряд «від наруги» без особливого натхнення, знаючи, що незабаром таки доведеться розслабитись і отримати те, що належить. Бо життя, як відомо, після Ющенка не закінчується, так само як не закінчилося воно торік після Олександра Ткаченка. Згадайте, наскільки схожою була реакція лівих після позбавлення влади у ВР на реакцію правих після постановки питання про відставку уряду. Копія, як завжди, виявилась гіршою за оригінал.
Торік ліві мали принаймні формальний привід оскаржувати і не визнавати рішення більшості, прийняті в приміщенні колишнього Музею Леніна. Тому і блокування споруди парламенту, і спроби голодування в залі, і звернення до суду та громадськості виглядали певним чином мотивованими. Поразку лівих обумовила тоді, окрім внутріпарламентських інтриг, абсолютна байдужість населення. Захопившись використанням здобутих позицій у власних інтересах, комуно-соціалісти зовсім забули про своїх кинутих напризволяще виборців. Так само байдуже сприймає народ і нинішні волання групи нардепів і привезених ними клакерів під стінами Верховної Ради. Невже не розуміли цього імітатори «всенародної підтримки Ющенка»?
Добре знаючи подробиці особистої і політичної біографії найбільш активних радикалів із табору правих, можна точно сказати, що «нариваються» вони тільки у чітко прораховані моменти. Бо нахабством і грубою силою насправді можна щось зробити лише тоді, коли чинна влада або розгублена, або не визначилась, що має робити. Приводом для нинішньої метушні навколо уряду стало невтручання Президента. Організатори імітації народного гніву сподіваються, що нерви у гаранта не витримають і він дасть-таки команду «відбій» опонентам Ющенка, що увійшли в силу. Доповнити картину слід також поведінкою урядовців, жоден з яких так і не з’явився у вівторок до парламенту.
Але це все питання сьогоднішні, якщо не вчорашні. Завтра ж ми побачимо значну частину політиків у новій ролі, зможемо оцінити принциповість і послідовність недавніх союзників та антагоністів. Не треба називати себе політологом, щоб передбачити звичну вже для вітчизняної політики картину: ті, кого з такими труднощами виштовхували за двері влади, першими вже з ночі займуть чергу до тих самих дверей з іншого боку. І коли сьогоднішні переможці відзначать досягнутий нарешті успіх, вони побачать біля дверей до влади тих самих людей, котрі вчора були їхніми найзапеклішими опонентами і обзивались негарними словами. Вони заявлять, що дуже хочуть допомагати новому уряду здійснювати економічні реформи. І тоді знову доведеться все починати спочатку і розштовхувати, розштовхувати жадібних до влади і непостійних у своїх симпатіях політиків. Бо наскільки сильно у нас не люблять віддавати владу, настільки ж сильно люблять її брати. Якщо не всю, то хоч трохи, якщо не назавжди, то хоч на скiльки дадуть.
І останнє. Навряд чи народ кинеться назавтра скуповувати сіль та сірники, сушити сухарі та запасати дрова. І це стане останнім підтвердженням того, що ніякого колапсу після зміни уряду в країні не станеться, як не сталося практично ніяких реформ. А криза? До неї ми вже настільки призвичаїлися, що здається, і жити інакше не вміємо, а тільки ліквідуючи наслідки і розпочинаючи курс чергових реформ. А щодо того, чи залишить головний реформатор 2000 року Кабмін через парадні чи інші двері, то кого це тепер вже цікавить?
