У Німеччині панує національний траур. Увесь народ сумує через поразку своєї збірної на Чемпіонаті світу. Скрізь лунають ті ж самi запитання: чому ми програли, хто в цьому винний? Адже впродовж останніх трьох тижнів у пресі, телебаченні й радіо всі говорили про одне: німці — найкращі футболісти і їх ніхто не переможе. «Невже нас обдурили?» — запитують розгублені уболівальники. Ніхто їм не дає чесної відповіді.
А відповідь полягає в тому, що причиною глибокому розчаруванню стала зарозумілість керівників футбольних змагань. Винуваті також засоби масової інформації, які ту зарозумілість підтримували і «розпалювали». Врешті-решт громадська думка повірила у міф непереможності німецької збірної. Почалося усе з гри проти Польщі у тому ж Дортмунді, де трьома тижнями пізніше німці програли Італії. Зміцнила цей міф про вищість німецького футболу не зовсім заслужена перемога над Аргентиною.
Спочатку атмосфера Чемпіонату була подібна до настрою на радісному фестивалі: усі братались, зникли навіть натяки на упередженість проти чужинців, щезли залишки ксенофобії. Але згодом зовсім спонтанно серед уболівальників почали зростати почуття патріотизму. Символом нового феномену став німецький чорно- червоно-золотий державний прапор.
У країні, де протягом усіх повоєнних років державні прапори вивішували лише на офіційних установах під час великих свят, знову став помітним прояв патріотичних емоцій. Спостерігачі часто кепкували на тему національних кольорів — «чорно- червоно-золотий» німецькою мовою звучить ритмічніше «шварц-рот-гольд». Прапоровий патріотизм доходив до курйозів. Коли парламент почав розпродувати старі прапори, то господарка одного з борделів із околиць Магдебурга купила собі німецький стяг і повісила на даху гуртожитку дам- повій. Кількість відвідувачів провінційного центру еротичних забав чомусь помітно збільшилась. Хоча члени націоналістичної Німецької націонал-демократичної партії були обурені «таким актом збезчещення національної символіки».
Місцеві автомобілі усі обвішані німецькими прапорами. Щось подібне міг спостерігати Київ в часи помаранчевої революції, коли спершу поодинокі машини, а потім фактично усі підряд замайоріли одним пізнаваним кольором. Із кожним днем кількість автомобільних прапороносців зростала: китайські виробники не встигали виконувати замовлення від німецьких фірм. Із часом прапори почали з’являтися на приватних будівлях, крамницях, навіть на китайських і турецьких ресторанах. Щоправда, італійські, французькі й нечисленні чеські, польські заклади не пішли «за течією». Вони якщо й вивішують прапори — то власні.
Небувала хвиля «прапорного» ентузіазму викликала широку дискусію про причини та можливі наслідки такого явища. На цю тему пишуть відомі публіцисти, свої думки висловлюють політики. Досі переважав погляд, що «прапорний» патріотизм — це позитивний феномен, його нічого боятися. Головне, кажуть експерти, аби він не скотився до засліпленого націоналізму. Учасники дискусій нагадують, що після Другої світової війни в ФРН спостерігався дефіцит патріотизму. Пам’ятаючи про жахи гітлеризму, німці боялися слова патріотизм. Як наслідок постав вакуум, який було нічим заповнити. Політики намагалися поширити ідею конституційного патріотизму, однак експеримент не вдався. Може, допоможе футбольне піднесення...
Утім, під час останнього матчу між Італію і Німеччиною проявилися зловіщі ознаки. Шістдесят тисяч німецьких уболівальників «привітали» італійську збірну не оплесками, а образливими окриками і невпинним свистом. (Де-не-де можна було почути прикре «ви — не футболісти, а постачальники піци»). Італійцям нічого не залишалося, як спокійно ігнорувати ворожу атмосферу.
Після поразки німецька команда виглядала паралізованою. Капітан збірної Міхаель Баллак сів на землю і почав плакати. Канцлер Ангела Меркель разом із президентом Герстом Келлером побігли до кабіни гравців, аби їх заспокоїти.
А що буде зі щойно пробудженим німецьким патріотизмом?
