Як відомо, перша гра між віце-чемпіонами України і чемпіонами Вірменії закінчилася беззаперечною перемогою українців, що заздалегідь зняло питання про те, хто із суперників продовжить боротьбу у чемпіонській лізі. Залишалося лише приглядатися до гри, шукаючи особливості й перспективи. Бо значній частині учасників гри «Пюнік» — «Динамо» вже у вересні знову виходити на поле один проти одного у складах національних збірних своїх країн, точніше Вірменії і України, своїх країн у футболістів iз десяток.
Судіть самі — вірменську команду тренує аргентинський фахівець, який володіє вірменською приблизно на такому ж рівні, що й ваш автор. Тобто може привітатися, попрощатися, вибачитися чи послати. Та якщо у мене з вірменськими друзями є колишня спільна для нас російська мова, то Оскар Лопес і тут безсилий. Перекладач, звісно, є, проте це видається не зовсім серйозним. Хіба що з аргентинцями вірменський тренер поговорить. Їх у складі чемпіона Вірменії двоє і відзначаються вони хіба що спроможністю спілкуватися з тренером напряму. А є ж ще африканці та представники колишньої Югославії, де вірменську теж у школі не вивчають.
Ми теж намагаємося не відставати. Якщо українською в «Динамо» українці не говорять, то вони її хоч розуміють. А що з бразильцем Леандро робити чи марокканцем Каддурі? Обидва, окрім рідних португальської та арабської, знають ще відповідно іспанську та французьку. Що, як ми всі розуміємо, не допомагає спілкуванню із тренером та партнерами по команді «Динамо» (Київ).
Проблема не в тому, що інтерв’ю вірменських аргентинців чи українських бразильців нагадують діалоги глухих із німими, в результаті чого у пресі з’являються діаметрально протилежні висловлювання одних і тих самих людей. На те вони й журналісти, щоб забавляти чимось публіку, поки футбол не дуже інтригуючий. А що на полі робити, коли спілкуєшся виключно на мигах? Залишається одна універсальна мова — мова футболу, яка зрозуміла без перекладача на всій земній кулі. То що ж нам показав українсько-вірменській діалог на цьому діалекті у середу на старому доброму єреванському стадіоні?
Граючи вдома, «Пюнік» був більш рішучим, ніж у Києві. Хоч безплатний вхід на стадіон не примусив людей масово піти із розбитих не менш розбитими «волгами» та «жигулями» вулиць Єревана на трибуни, але понад десять тисяч глядачів — теж аудиторія. Плюс власник команди, пан Айрапетян, який уважно дивився на поле зі старомодного балкончика на центральній трибуні. Спочатку господарі хвилювалися й пропустили два м’ячі від киян вже у перші півгодини гри. Спочатку Мелащенко «скинув» м’яча головою під удар Шацьких, і той не схибив, а потім Чернат «знайшов» Мелащенка точним пасом, і наш форвард спокійно, як на дворовому майданчику, закотив м’яча у ворота. Африканського центрального захисника «Пюніка» попри його помітну зовнішність поблизу в ці моменти видно не було.
Склад вірменського чемпіона відрізнявся від київського варіанту відсутністю центрального захисника аргентинського походження Діоро і африканського нападника з цікавим для нас прізвищем Мамаду. Замість них вийшли брати-близнюки Карамяни, які за допомогою досвідченого Мінасяна і створили проблеми для «Динамо». Спочатку перший із братів вправно реалізував штрафний, «зароблений» Гавранчичем, а в другому таймі ще один Карамян добив м’яча у наші ворота після невдалого виходу з воріт Шовковського.
Господарі були від цього у захваті. Чого ще хотіти: забили два м’ячі київському «Динамо», не програли і тим самим зберегли своє реноме! А що ж наші? Здалося, що команда Михайличенка не хотіла псувати вірменам свято. У другому таймі наші футболісти часом забували не тільки мову футболу, а й навіть перші її літери, яким вчать у підготовчих групах спортивних шкіл. Низка помилок киян дозволила господарям потренувати Шовковського — раз, і не пропустити ще два-три м’ячі — два. Після гри наш тренер на прес-конференції не дуже жорстко дорікнув за таке ставлення до гри своїм футболістам.
То чи має право команда, яка виконала завдання, грати нижче своїх можливостей і поставлених завдань? Ніби нічого страшного. Це якщо по-нашому. А якщо по-нормальному, по-професійному? Ми ж так любимо називати себе професіоналами! Професійна команда на місці «Динамо» забила б у середу не два, а шість—вісім м’ячів, довівши свою перевагу в класі. Прикладів можна навести сотні, згадаємо найсвіжіший — німці на Кубку світу забили саудівським арабам вісім голів, і забили б ще, якби гра не закінчилась. А наші б, забивши три-чотири, почали б розслаблятись. А розслаблятися в цьому житті не можна, самі розумієте чому. Тому й вищі за нас німці в усіх таблицях та класифікаціях.
Вже наступного тижня київському «Динамо» належить продовжити боротьбу за вихід до групового турніру Ліги чемпіонів. На киян очікує чемпіон Болгарії «Левський–Спартак». Чемпіону України «Шахтарю» випав більш іменитий суперник — бельгійський «Брюгге». Обидві наші футбольні дружини є сьогодні інтернаціональними колективами, які поки що не оволоділи мовою футболу настільки, аби вести активний діалог на європейській арені. Перші слова доведеться робити так, як вміємо, тобто зі словником. Про те, що буде далі, поговоримо пізніше.
