Почнемо з того, що це перший приїзд українського Президента в Москву після його обрання на другий термін. У російській столиці до цього факту поставилися з очевидним розумінням: заради зустрічі з Леонідом Кучмою Борис Єльцин покинув Центральну клінічну лікарню (було повідомлено, що він виписався з ЦКЛ). Як відомо, саме хвороба Єльцина формально завадила підписанню договору про створення союзної держави Росії та Білорусі. Президент останньої Олександр Лукашенко вже встиг роздратовано заявити, що якщо за участю Єльцина відбудеться якийсь міжнародний захід, у Мінську до цього поставляться відповідним чином. Однак у Кремлі не побоялися гніву білоруського лідера, справедливо розсудивши, що Лукашенко нікуди не дінеться, в от приїзд Кучми в Москву до його візиту в Вашингтон виглядає принаймні символічно. Проте до приїзду в російську столицю Леонід Кучма встиг побувати у Брюсселі та на переговорах з главою Єврокомісії Романо Проді заявив про європейський вибір нашої країни. Питання про здійсненність цього європейського вибору залишилося, однак, за рамками не тільки його переговорів з Проді, а й переговорів з Єльциним і Путіним. Адже на сьогодні це багато в чому питання відносин України з цілком конкретними енергетичними монополіями Росії.
Напередодні приїзду в Москву Леонід Кучма спілкувався з російською політичною аудиторією. У великому інтерв'ю діловій газеті «Ведомости» він ще раз висловився проти приєднання України до російсько-білоруського союзу. Кажучи про пріоритетність відносин з Росією, Президент заявив, що в нього «викликає певне занепокоєння те, що поки що не вдалося запустити ефективний механізм реалізації вже досягнутих домовленостей... На жаль, поки що добрими побажаннями залишається виконання досягнутої між мною та Б.М.Єльциним домовленості про передання Україні частини закордонної власності колишнього СРСР. Можливо, найближчим часом нам вдасться поставити крапку в питанні про делімітацію сухопутної ділянки українсько-російського державного кордону... На жаль, не так швидко, як хотілося б, йде процес розмежування континентального шельфу й виняткових (морських) економічних зон між Україною та Російською Федерацією в Азовському морі. Залишаються поки що не розв'язаними й деякі інші проблеми, успадковані від колишнього СРСР. Передусім йдеться про повернення валютних коштів фізичних і юридичних осіб України, заблокованих свого часу в союзному Зовнішекономбанку. Підвищеної уваги обох сторін вимагають окремі питання економічної співпраці. Зокрема, мене не може не непокоїти російський податок на додану вартість при експорті в Україну, що значно обмежує обсяги експортно-імпортних операцій між нашими країнами. Хотілося б, щоб російська сторона також виявила послідовність у справі створення зони вільної торгівлі на території країн — учасниць СНД...»
По суті, це обнародуваний порядок денний для серйозних переговорів. Але людиною, готовою обговорювати цю повістку з російського боку, — за пунктами — є на сьогодні не Борис Єльцин, а Володимир Путін. А у російського прем'єра сьогодні дуже багато внутрішньополітичних турбот, щоб серйозно займатися російсько-українським діалогом. З іншого боку, Путін може виявитися непростим партнером хоча б з точки зору зацікавленості російської влади в контролі над енергетичними монополіями. Києву так чи інакше доведеться зіткнутися із ситуацією гострої внутрішньополітичної боротьби в сусідній країні — боротьби за єльцинську спадщину, в якій будуть виправдані будь-які прийоми та задіяні будь- які чинники, деякі з яких не можуть не бути пов'язані з українським напрямком.
