Перерва. Я вийшла з метро в Люксембурзькому саду, трохи полежати на лавці разом з усіма біля фонтану, трохи забути про все, що не стосується натурального життя, ніби вийти на перон і розім’ятися. Грайливий офіціант приніс каву й потанцював у бік столика з компанією пухкеньких дам. Вони саме підняли склянки й дзвінко чокнулися. І ясно стало, що то росіянки. Їм було дуже любо, вони сміялися, і я подумки побажала, щоби мить ця для них протривала подовше. Бо була розчулена.
У четвер на засідання Моніторингового комітету тут, у Парижі, вперше запросили російських опозиціонерів. Тих, хто не в Думі, тобто недозволених. Приїхав лише Борис Нємцов і Євгеній Урлашов, незалежний безпартійний, що став мером Ярославля, де вибори називали «гарячою точкою». Мої колеги-європейці за численні роки звикли до сусідства на Комітеті лише з російськими «яструбами», єдиноросами, що в цій каденції звуть себе опозицією, бо пройшли в Думу від, наприклад, «опозиційного» лідера Жириновського. А зараз мали перед собою незвичний екземпляр росіян, тому почали кепкувати, як на мене, недоречно і трохи лестячи «яструбам», бо звикли до їхніх пронизливих командних голосів. Вони спитали: а чого ви на вулиці виходите, а не дискутуєте в парламенті? А чого саме в Ярославлі раптом ви перемогли — хто дозволив? Ваша опозиція ніким не очолена, ви такі різні, у вас немає героя! А «опозиціонер» Слуцький спитав: а хто вам не дає розвивати громадянські рухи?
Двоє гостей спершу схиляли голови й ретельно записували всі сто питань, а потім Нємцова розібрало, й він голосно сказав: і які ж ви все-таки дивні люди! Ви питаєте, нащо ми виходимо на вулиці, де нас б’ють?! Ви, певно, не знаєте, що російський парламент — не місце для дискусій, що там сидять особисто вдячні Путіну люди, і лише з цієї причини вони депутати. Ми виходимо на вулиці тому, що взагалі-то народ — носій влади, а поговорити між собою він може, лише зібравшись разом, — а це на вулиці! Тому що, панове, Росія — це євразійський Єгипет, щоби вам було зрозуміліше. Панове почали переглядатися, думаючи, кепкувати чи ні, та так і не визначилися.
До Нємцова може кожен ставитися як завгодно, але ніхто не заперечить, що коли він заводиться, то маємо хороший текст. «Панове, коли вам говоритимуть, що Росія реформується, — ви посміхайтесь, посміхайтесь! «Партия жуликов и воров» ніколи не може змінитися, за жодних умов — вона може лише вимерти колись, як це сталося з динозаврами, але ніхто не спрогнозує, коли станеться цей катаклізм. Вона може стати лівою або правою, як треба буде — стане соціал-демократичною чи будь-якою, бо ця партія — про гроші й про владу навіки, а не про ідею чи ідеологію. У неї немає нічого, крім дорогого газу й нафти, а тому в неї поки що є все. Чи дають нам розвивати громадянські рухи? Так! Наприклад, рух на захист тварин, якщо там нічого не зачіпає собак Путіна, звісно».
Євгеній Урлашов, що переміг у Ярославлі єдиноросів, сказав: «Я не знаю, як вам пояснити, чому ми перемогли... Може, тому, що в Ярославлі живуть сильні люди, бо я в 40-градусний мороз провів понад 250 зустрічей в дворах — і туди приходило до двох сотень людей! Це дуже багато — в тріскучий мороз! Лише поговорити! Напевно, їм не хотілося більше їхнього життя. Я би так вам пояснив. Єдина Росія в єдиному місці програла з таким тріском — то хто тепер вона в Ярославлі? Правильно — вона тепер опозиція! І я все зроблю, щоби опозиція мала свій голос і місце , опозиція — це дуже цінно для будь-якої країни, вона тримає ситуацію здоровою». Російський новий мер говорив абсолютно неросійські речі. А потім раптом промовив, як це може сказати лише російський письменник: «Коли у нас з’являться герої, ви питаєте? Герої виникнуть з туману! Ви їх ще не бачите... Але вони скоро проявляться з імли».
Я вже люблю його. Як би в нього не склалося далі. Життя як текст — у цьому мало, певне, науки, і це може здаватися a little bit fanny. Але коли чую подібні тексти — в мозку запалюється сигнальна лампочка: свій! ще один! можна жити далі! Це рятує, коли життя виходить знову на той виток, де все знову безнадійно сіро, де знову шпали поїзда твого життя просто втікають за горизонт, до якого, як відомо, ніколи не доїхати. «Герої виникнуть з туману». Коли це буде? Звідки виглядати? Тепер знову доведеться довго жити, і секрет довголіття — в сильному бажанні дізнатися, що ж воно буде далі?
Двоє гостей таки примусили їм аплодувати й пішли. «Яструби» либилися, переглядалися, але мовчали. 12 червня у Москві знову Марш мільйонів, чогось думаю — їх знову битимуть, а Нємцов, напевно, знову з Навальним і товариством поїде в «воронку» до кічі. І цьому кінця й краю не видно — така вона, забубєнная, російська дорога. І наша давно така. І є поки лише хороший текст, який варто проживати, — «Герої проявляться з імли»
У Люксембурзькому саду гарно думалося: мовчазні скульптурні голі дядьки зазирали в очі, просто складаючи приємну компанію. Пухкенькі дами допили вже свою красиву пляшку, добре закусивши ароматними стейками, і вже давно сперечалися, куди йти купувати парфуми перед від’їздом. Для всіх нас грав духовий оркестр — елегантні мсьє в мундирах із лампасами видували з золотих своїх труб якусь амурну історію. Я підійшла ближче й прочитала на афіші, що це грали поліціянти з Національної французької поліції. Милі безжурні поліціянти, такі бувають...
