Інколи про характер міста, та й країни в цілому, можна скласти уявлення за досить несподіваних обставин.
У неділю мені довелося побувати в Німецькому театрі — знаменитому, зокрема, тим, що на його сцені втілював свої ідеї знаменитий театральний реформатор Макс Рейнхардт. Я прийшов подивитися «Невинність» — виставу Міхаеля Тальхаймера, одного з найкращих режисерів не лише Німеччини, а й Європи.
Тальхаймер — гідний спадкоємець Рейнхардта, кожна його постановка — безумовна подія. Сподіваюся, мені вдасться розповісти про його творчість детальніше, а зараз йтиметься про подію, що сталася не на підмостках, а в залі.
Дійові особи прологу вистави — двоє африканців. І ось у залі згасло світло, на авансцену вийшов актор — європеоїд, але з обличчям і руками, вкритими чорною фарбою, з яскраво намальованими губами. Він ще не встиг нічого сказати, як у різних місцях партеру глядачі почали підводитися й мовчки покидати зал. Пішло приблизно 30-40 людей.
Спочатку я подумав, що це режисерський хід. Але демарш був надто численним і відверто нетеатральним.
Зафарбоване чорним обличчя з підведеними губами — це кафешантанне, карикатурне зображення африканця, в певних умовах дійсно образливе. Тальхаймер часто накладає кольоровий грим на акторів — мітить такими умовними масками важливі для вистави характери. Ті, хто знає творчість цього режисера, появу подібного персонажа сприйняли як щось звичайне. Але багатьом іншим такий прийом, мабуть, здався неприйнятним.
Передбачаю реакцію деяких читачів, які сприймуть описане як привід для кепкувань із надмірної політкоректності німців. Хтось навіть вдасться до білогарячкових міркувань про ліберальну цензуру, «толерастію» і так далі — але тут уже робота не для журналіста, а для психіатра.
Мені випадок у Німецькому театрі здається показовим у найкращому сенсі. Чимала частина німецького інтелектуального співтовариства (смію сподіватися, й соціуму в цілому) настільки чутлива до всього, що хоч ледь-ледь нагадує расистські упередження, що не сприймає навіть цілком безневинні, естетично виправдані жести, які можуть образити певну етнічну групу.
При цьому педантичність не перетворюється на нетерпимість — ті, хто ігнорує виставу, не нав’язують свої переконання всій країні. Саме тому атмосферу в сьогоднішній Німеччині можна назвати більш-менш здоровою: навіть нацисти мають право вийти на вулицю зі своїми гаслами, але вони гарантовано зіткнуться з контрдемонстрацією, що багаторазово перевершує їхню за чисельністю.
Згадую інший випадок, уже в Києві, коли на гастролі до театру імені Івана Франка приїхав відомий колектив із Західної України з постановкою «Хазяїна» Карпенка-Карого. В одному епізоді режисер перетворив протестуючих селян на убогих алкоголіків, і не просто алкоголіків, а ще й представників одного з кавказьких народів. І ніхто не підвівся й не вийшов із зали. Більше того, чимало людей сміялися з низькопробного жарту. В Україні це повторювалося й повторюється, не лише в театрі. Уподібнюватися до пітекантропів-расистів у нас річ звичайна навіть серед інтелігенції.
Як це змінити — не знаю. Тоді, в театрі імені Франка, я не сміявся, але й зали не покинув. Наступного разу — хоча дуже сподіваюся, що його не буде, — якщо побачу щось подібне — вийду.
