Майже завжди уряди всіх без винятку країн, - і індустріальних і тих, що розвиваються, - намагаючись виправдати своє втручання в економіку, стверджують, що вони діють виключно в інтересах більшості населення. Проте, досить часто під гаслом невтручання в економіку переслідують вузькокланові або приватні інтереси. І тут закономірно виникає питання: як, за допомогою яких індикаторів оцінювати економічну політику всіляких інституцій державної влади, щоб безпомилково покласти край спробам елементарного "використання" мешканців країни для збагачення правлячої еліти.
Формулу успіху краще зрозуміти, ніж застосувати
Формула успіху державного втручання в економіку легко вкладається в рамки ідей, які сформульовані британським економістом Джоном Мейнардом Кейнсом. Сутність його теорії можна викласти таким чином: важливо, щоб уряд не робив того, чим вже займаються приватні особи; держава має братися лише за те, що зараз не може робити ніхто інший. Все-таки економічну політику втілюють в життя не в лабораторіях. Реформатори завжди стикаються із безліччю політичних факторів, які, врешті-решт, визначають зміст і мотиви їхніх дій.
У більшості країн, які розвиваються, найбільшою перешкодою для початку реформ виявляється та політична ціна, яку слід за них заплатити. Саме політичною нестабільністю часто пояснюють шкідливі з погляду економіки кроки урядів і виправдовують антидемократичні обмеження свободи. Але чи так це насправді?
Дорога ціна державного втручання
Політична нестабільність у багатьох країнах, що розвиваються, давно стала нормою суспільного життя. Після 1948 р. на кожну з країн, що розвиваються, припадала принаймні одна спроба військового перевороту в п'ятирічку. 1987 р. приблизно половиною країн світу керували недемократичні уряди. До цієї самої групи належать три п'ятих економічно нерозвинених країн.
Заради справедливості слід зазначити, що репресивним урядам іноді вдається створити видимість соціальної злагоди, без чого неможливо ані ухвалити закони, щоб керувати країною, ані виконувати найпростіші державні функції зборів податків і розподілу бюджетних коштів.
Протягом багатьох років уряди культивували виключно хибну практику: економічна політика підлягала завданню збереження підтримки впливових угруповань (різні лобі, військові тощо). На прикладі переважної більшості країн, що розвиваються, можна побачити, що тарифи, податки й закони, які регулюють соціальну сферу, становлять собою єдину систему, яка обслуговує інтереси певних груп людей. В окремих випадках уряди відверто діяли не оглядаючись на громадськість, розроблюючи спеціальну політику й програми передавання загальнонаціонального майна чітко визначеній групі людей. Нерідко використовували силові методи, якщо законність таких дій піддавалася сумнівам. Зокрема, промислове лобі в Латинській Америці й Африці домоглося ухвали такої
програми індустріалізації, що сільськогосподарське виробництво в ряді країн регіону опинилося на межі краху. Та й самі державні підприємства багатьох країн існують лише для того, щоб надавати робочі місця (не завжди для найбільш знедолених), щоб підвищувати доходи окремих регіонів і виконувати вимоги могутніх лобі. Виробництво більшості життєво необхідних продуктів харчування до останнього часу субсидувалося урядами Мексики й Єгипту, так само, як і виробництво зерна у Болівії. Такі субсидії звичайно приносили користь високополітизованому населенню міст, тоді як сільське населення бідувало. Проекти інвестувань до державного сектору часто переслідували мету - зміцнити позиції уряду в регіоні: наприклад, величні плани будівництва електростанції в Заїрі були спрямовані на введення урядового контролю в тих районах країни, в яких раніше такий контроль був неможливим.
І все-таки рано чи пізно купування політичної підтримки за ціну економічної ефективності виявлялося для урядів самовбивчим. На початку 80-х років труднощі, що зросли, в фінансуванні державного сектору економіки й неконтрольоване зростання дефіциту державного бюджету стали прямими наслідками державного втручання в економіку держав, що розвиваються. Внаслідок очевидної неефективності використання міжнародної фінансової допомоги, яка, проте 1982 р. для таких країн була істотно зменшена, крах економічних систем спричинив падіння політичних режимів.
Безсмертна корупція
80-х роках чергова хвиля політичної нестабільності разом з безконтрольним й безсистемним втручанням держави в економіку як ніколи загострило для країн, що розвиваються, проблеми корупції. Корупція призвела до падіння багатьох урядів, які встояли під тиском економічних прорахунків. Корупція обумовила військові перевороти в Гані 1981 р., в Нігерії 1983 р., вона була головною темою президентської кампанії в Мексиці 1982 р. і головною причиною падіння уряду на Філіпінах 1986 р.
Корупцію, що виросла з державного втручання в економіку, завдяки своєму інтернаціональному характеру добре вивчено. Проте це не заважає їй залишатися такою рисою сучасної економічної реальності, яку найважче викоренити. Поки у чиновника залишається можливість дозволяти або не дозволяти проводити легальні або нелегальні імпортні операції, визначати режим пільгового оподаткування або допомагати обходити процедури реєстрації, доти хабарництво не може бути знищеним. Свого часу ця проблема серйозно стояла перед США на початку століття, в Сінгапурі - 60-х роках, в Індонезії - 70-х, у Камеруні - 80-х, в Росії - в 90-х.
Корупцію рідко вдається зменшити поки не усунено причини, які призвели до її виникнення. Вона як правило розквітає там, де держава вводить обмеження на свободу конкуренції між виробниками власної країни й іноземними фірмами; коли законні й підзаконні акти суперечливі й допускають довільне трактування; коли державним чиновникам платять мізерну зарплату, а державний апарат роздутий; коли в державних установах немає чітко визначених функцій; коли органи громадського контролю нерозвинуті й невпливові.
Чи стосується все це України? Судити вам.
