Пишу ці рядки 17 листопада, коли Верховна Рада повинна була б розглянути законопроект Президента про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу. Верховна Рада його тоді, як відомо, не розглянула, хоча її спікер Олександр Мороз й обіцяв це зробити. Але червоно-біло-блакитна більшість (вельми промовистий збіг кольорів!) замість того вирішила розглянути «різне» як більш нагальне, ніж той президентський законопроект. Того, хто читав у «Дні» свого часу статті Джеймса Мейса про наше постгеноцидне суспільство, гадаю, все це анітрохи не здивувало.
Наймасштабніший в історії людства геноцид голодом на українських землях був саме на те й розрахований, щоби ті землі раз і назавжди перестали бути українськими, а людям, які є прямими нащадками його жертв, історична пам’ять про Голодомор була б ні до чого.
За тиждень буде так званий День скорботи, установлений указом Президента Кучми ще в 1998 році. Будуть емоційні промови політиків «за» і «проти», звернення до нації (?) з маскою скорботи на обличчі Президента Ющенка, а по національному (?) телебаченню покажуть ті самі два затерті фільми про Голодомор (художній та документальний), які там крутять у той день вже впродовж кількох років.
Для абсолютної більшості населення України це буде звичайнісінькою суботою, про яку воно разом із Днем скорботи забуде вже наступного дня, і тема Голодомору знов займе своє звичне місце серед історичних атрибутів пам’яті постгеноцидної нації — десь між пам’яттю про Чорнобиль та війною в Афганістані, значно поступаючись при цьому суспільній пам’яті про так звану Велику Вітчизняну війну чи, скажімо, таку ж «велику» жовтневу революцію. Можна з упевненістю сказати, що сатанинський задум ідеологів та організаторів Голодомору вдався цілком та повністю — нащадки понівеченої тим «тихим геноцидом» нації у своїй абсолютній більшості втратили свою генетичну та історичну пам’ять і, незважаючи на те, що мають нібито свою державу, втрачають сьогодні й останній її атрибут — мову своїх пращурів.
Духовні нащадки сталіністів дають достойну відсіч будь-яким поодиноким спробам «вузького прошарку української інтелігенції» (за висловом віце-прем’єра з гуманітарних питань Д.Табачника) поновити ту втрачену історичну пам’ять своєї нації.
Невипадково сьогодні серед багатьох наших політиків, учених та політологів з’явилася надійна «протиотрута» щодо тих спроб. Схематично її можна сформулювати приблизно так: навіщо ворушити минуле, дратувати Росію, коли Україні сьогодні потрібне зовсім інше — розбудова громадянського суспільства як гарантії її входження в такі бажані всім європейські інституції?
Громадянське суспільство, безсумнівно, є такою гарантією, але будьмо відверті: щось у нас із ним все ж таки якось не складається. Сьогодні це розуміють навіть ті, хто вважав перемогою такого суспільства «помаранчевий» Майдан два роки тому.
Але найсвітліші голови сучасності пропонують нам дещо інший шлях до громадянського суспільства. Нещодавно в Києві був один із найвідоміших у світі інтелектуалів Френсіс Фукуяма. Його київська лекція, можна сказати, залишилася поза увагою вітчизняної політичної еліти зовсім не випадково. І це є ще одним симптомом постгеноцидної хвороби нашого суспільства.
А між тим у своїй лекції мудрець Фукуяма досить тактовно запропонував нам методологію розбудови громадянського суспільства, виходячи саме з наших постгеноцидних реалій. Але схоже на те, що частина вітчизняних інтелектуалів цього натяку філософа зі світовим ім’ям не зрозуміла, а інша частина зробила вигляд, що не зрозуміла.
Так чи інакше, але схема перетворення постгеноцидного суспільства на громадянське, за доктором Фукуямою, виглядає наступним чином. Спочатку на основі «спільного травматичного досвіду» це суспільство вибудовує свою політичну націю. Потім ця нація творить свою єдину помісну церкву. І тільки після всього цього суспільство стає готовим до розбудови громадянського суспільства.
Що тут сказати, окрім того, що все геніальне напрочуд просте. Бо в розколотої на сьогодні ментально постгеноцидної української нації зовсім різні уявлення про ефективну владу, що унеможливлює дієвий контроль за нею з боку громадськості. І навіть якщо уявити собі, що ті цивілізаційні розбіжності будуть знівельовані, суспільство не зможе бути ефективним у контролі за всіма гілками влади в державі, в якій громадяни будуть ходити до однієї церкви різних патріархатів, де їх будуть продовжувати нацьковувати один на одного.
Немає сумніву в тому, що в Києві Френсіс Фукуяма казав про «спільний травматичний досвід», маючи на увазі більшовицький геноцид українців 1932—1933 років. Тобто саме гідне ставлення до цієї трагедії нашого народу, на думку провідного в світі політолога, могло б стати тим «золотим ключиком» для України, за допомогою якого вона врешті-решт змогла б відчинити всі двері в цивілізований світ.
Схоже, що це єдиний на сьогодні наш шлях до Європи. Бо на нього нам свого часу вказав також і останній велетень сучасної гуманітарної думки Папа Іван Павло II: «Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттям та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці».
Отже, як бачимо, надзавданням усіх національно свідомих українців сьогодні повинно стати донесення всієї правди про Голодомор та його наслідків для нашого народу до якомога ширшого кола співвітчизників — для того, щоб спочатку пояснити їм таким чином головну причину всіх українських негараздів. А вже після цього, коли спільний травматичний досвід стане невід’ємною частиною національної ідеї всіх українців, вони самі побачать і шляхи їхнього подолання.
Як сказав непримиренний борець за українську справу Євген Сверстюк, «мета наших досліджень — озброїти сам народ самосвідомістю і мечем духовного самозахисту, вивести його з полону облудних понять і шляхів, що ведуть до примирення із владою нечестивих».
Звісна річ, сьогодні розраховувати в цій справі на наші державні інституції не випадає, бо знаходяться всі вони або в руках відверто проросійських сил (достатньо нагадати, що головний архіваріус України на сьогодні є членом КПУ), або в руках настільки амбівалентних до української справи лібералів (включно з нашим Президентом), що сподіватися на їхню політичну волю, як показав час, не доводиться.
Ось як оцінює роль нібито незалежної української держави в цьому питанні львівський професор Василь Лизанчук: «Можна було сподіватись, що, здобувши незалежність, Україна продовжить цікавитись українським геноцидом, створить дослідчі центри для вивчення всіх трьох голодів та увічнить пам’ять численних жертв цих та інших злочинів «совєцької» імперії музеями й пам’ятниками. І тут прийшло розчарування. На відміну від Ізраїлю, де Голокост став наріжним каменем державної ідеології, українська держава Голодомором абсолютно не цікавиться. Окрім кількох незначних пам’ятників в областях та поблизу Михайлівського собору в Києві, в Україні немає жодних музеїв та гідних монументів, щоб нагадувати новим поколінням про найбільший злочин комуністичного режиму проти українського народу».
З ним солідарний голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» Лесь Танюк: «Не створено державної програми дослідження причин і наслідків цієї фактично національної катастрофи, яка за своїми масштабами не має аналогів у світі; не створено умов для роботи архівістів-науковців; не вироблено заходів для гідного вшанування мільйонів жертв цієї сатанинської акції».
Всі балачки наших деяких ура-патріотичних політиків щодо якихось компенсацій Україні за жертви Голодомору тільки шкодять справі і є пустопорожніми. У сучасному світі така компенсація була б можливою тільки в разі, якщо б за Україною стояла сьогодні військова сила, сила грошей або сила закону в міжнародному контексті. Вочевидь, що з цього переліку наша обкрадена проросійськими олігархами держава не має сьогодні (і не буде мати в найближчому майбутньому) нічого!
І досі в Україні діє ганебний для нашої незалежної держави Закон УРСР від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який трактує збройну боротьбу за УНР, повстанську боротьбу проти Голодомору як «злочини, що належать до категорії загальнокримінальних». Звичайно, всі архівні документи стосовно цього спротиву української нації більшовицькому тоталітаризму є недоступними для науковців та всіх інших дослідників Голодомору, бо взагалі й досі вони знаходяться в архівах МВС.
До речі, цей самий закон автоматично пролонгував реабілітацію таких кривавих катів українського народу, як Станіслав Косіор, Йона Якір, Мендель Хатаєвич та інших, що є підставою для постгеноцидної влади в наших містах Півдня та Сходу зберігати, незважаючи на численні протести української громадськості, за цими організаторами Голодомору «світлу пам’ять» про них у назвах вулиць, кварталів тощо.
Поки маємо таке антиукраїнське законодавство, марні всі надії на визнання Голодомору геноцидом в ООН. Особливо враховуючи той факт, що, за даними колишнього заступника Міністра закордонних справ України Наталії Зарудної, найсильніший опір тим намаганням нашої держави чинять такі потужні гравці на міжнародній арені, як Росія, США, Велика Британія та Ізраїль. Ураховуючи це, мимоволі виникають великі сумніви щодо того, що ті ж таки США насправді щиро підтримують саме українську демократію в нашій державі, а не зденаціоналізовану, на догоду Росії, пострадянську.
Виходячи з усіх наведених вище фактів, треба було б зробити з того цинічного по відношенню до світлої пам’яті мільйонів жертв Голодомору вчинку антиукраїнської більшості у Верховній Раді від 17 листопада каталізатор акцій громадянської непокори всіх українців — політиків, політологів, журналістів, лідерів громадських організацій, правозахисників та пересічних громадян щодо ставлення проросійської влади в Україні до нашої національної трагедії планетарного масштабу.
Тому певен, що для всіх наших опозиційних лідерів (як у парламенті, так і за його межами), якщо вони дійсно проукраїнські, настав час закликати всіх українців у кожному їхньому публічному виступі у ЗМІ, навіть на будь-яку іншу тему, порушувати цю пекучу проблему. Це, на мій погляд, може стати консолідуючим фактором нашої нації вже на наступних (не виключаю, що й дострокових) президентських та парламентських виборах. Тільки тоді пост-радянська влада в Україні зазнає нищівної і вже остаточної поразки. І це зовсім не мої особисті твердження та сподівання, а розрахунок політологічного генія Френсіса Фукуями, що і є запорукою того, що все це може стати нашою українською реальністю вже через кілька років.
Тільки після такої перемоги національно- демократичних сил в Україні може бути реалізована державна програма повернення історичної пам’яті всьому українському народові. Про Голодомор нашим дітям будуть розповідати вже в дитячому садку, як це роблять євреї зі своїм Голокостом. Вона посяде гідне місце в програмі всіх без винятку шкіл в Україні, в усіх вищих навчальних закладах буде введено обов’язковий курс із вивчення Голодомору. За його публічне заперечення буде законодавчо введено карну відповідальність (а ні в якому разі не адміністративну, як це пропонується в законопроекті нашого вже занадто компромісного Президента), як це зробили в Ізраїлі, Вірменії та навіть у багатьох країнах Заходу за заперечення Голокосту та геноциду вірменів.
Тільки після цього наш День скорботи стане дійсно загальнонаціональним. Тільки тоді втілиться мрія покійного Джеймса Мейса про те, що в той день у кожній українській оселі в нашій країні та за її межами будуть увечері на підвіконнях запалені поминальні свічки. А з їхнього світла вже обов’язково повстане дійсно незалежна Україна, перед якою Європа і світ обов’язково нарешті відчинять всі свої парадні двері.
