Найближчим часом обласні суди, які виносили смертні вироки, повинні переглянути їх і змінити вид покарання на довічне позбавлення волі. Учора ж Леонід Кучма своїм указом затвердив положення про порядок здійснення помилування. Указом передбачено, що помилування здійснює Президент України у вигляді заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний термін, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання чи його невідбутої частини більш м’яким покаранням, а також у вигляді скасування судимості.
Нині у слідчих ізоляторах перебувають 424 особи, засуджених судами до страти. Усього ж у в’язницях України сьогодні 226 тисяч ув’язнених, більшість з яких далеко не закоренілі злочинці. Експерти Ради Європи, які відвідали київський слідчий ізолятор, вважають, що він «перенаселений» і до більшості людей, які знаходяться в ньому, можна було б застосувати запобіжні заходи, не пов’язані з позбавленням волі. Адже здійснені ними злочини не являють собою значної небезпеки для суспільства, як повідомляє Інтерфакс-Україна. Про те, що в Україні треба ширше застосовувати покарання, не пов’язані з позбавленням волі (штрафи, суспільно-корисна праця, застава тощо), європейські експерти позавчора розмовляли з головою Державного департаменту з питань виконання покарань України Іваном Штаньком. Про те, що ця розмова для України дуже актуальна, свiдчить i матерiал Iнни СУХОРУКОВОЇ з Харківської правозахисної групи.
«Як платник податків, я проти, щоб на мої кошти утримували вбивць, засуджених на довічне ув’язнення», — дивлячись на пані, яка зненацька відчула себе громадянкою, що утримує на свої податки державний апарат і через це має право ставити перед ним вимоги, я подумала, що таке б натхнення — та в мирних цілях!
На Першому національному йшов сюжет про ухвалу Конституційного Суду від 30.12.99 р. Цією ухвалою смертну кару в Україні було скасовано як неконституційний засіб покарання. Громадяни, думкою яких цікавились на вулицях Києва журналісти, бурхливо обурювались. А перед моїми очима був лист жінки, сина якої 27.12.99 р. було засуджено до смертної кари. Він визнав себе винним у кількох убивствах зі згвалтуванням. Мати написала нам, що на суді її син зробив заяву, що невинний, а зізнатись його примусили під час слідства під жорстокими тортурами. В заяві мати наводила докази, що молоду людину катували, але чомусь ані суд, ані прокуратура не мали бажання розібратися в цьому.
А ще я згадала дзвінок до правозахисної групи літньої жінки, яка спитала мене, що робити, бо зарплатню не сплачують декілька місяців, а газ у приватному будинку пообіцяли відрізати за несплату: «Чи правду писали в газеті, що можна перерахувати за газ із старих ощадних книжок?» — спитала вона. Я відповіла, що й сама таке читала, а от як це виконати реально, не знаю, бо закони логіки й справедливості щось у нас аж ніяк не діють.
А ще, того ж дня, я сама телефонувала до одного із райвійськкоматів: треба було дізнатись, як сформулювали довідку про смерть юнака, який повісився у військовій частині, прослуживши близько двох місяців. Якщо у документі буде написано: «Загинув при виконанні службових обов’язків», — батьки його отримають невеличку надбавку до пенсії. Якщо ж буде написано: «Загинув при проходженні служби», — навіть такої мізерної компенсації в них не буде. Чомусь ми традиційно відчуваємо себе громадянами й платниками податків тільки тоді, коли нас запрошують від імені суспільства когось засудити... Я, наприклад, теж хочу щось сказати саме як платник податків. Їй-бо, мені є що сказати: ось послухайте: я сплачую податки і не хочу, щоб на мої гроші у тюрмах України утримували 226 тисяч ув’язнених! Це ж тільки трохи менше, ніж наша армія, на яку, до речі, завжди бракує грошей. Я не хочу, щоб у в’язницях утримували людей, які не скоїли насильницьких злочинів, які не є суспільно небезпечними, засуджених за дрібні провини. Таких, за свідченням статистики, у нас понад 57%. СІЗО та деякі ВТУ переповнені, в них не вистачає ліків, і вони є одним із джерел поширення туберкульозу. Зараз навіть контролери в тюрмах постійно ризикують підхопити цю страшну хворобу.
Що вже казати про ув’язнених, які відірвані від родин, і не мають змоги свої родини утримувати. Ми знаємо випадок, коли на 4 роки ув’язнення були засуджені чоловік та жінка, батьки трьох дітей, які через відсутність грошей вкрали 2 порожніх бідони для молока.
І знаємо випадок, коли юнаки були засуджені на великі терміни ув’язнення за крадіжку теодолітів із заводу, про цінність яких вони, майже підлітки, не мали ніякого уявлення.
А, особливо, я не хочу, щоб від імені моєї держави і далі виносили людям вироки на кшталт того, який я беру зараз у руки. Отже:
2 жовтня 1995 року Мелітопольський міський суд у складі судді Фоміна В.А., розглянувши справу зі звинувачення п’ятьох, раніше не судимих наших громадян, встановив, що троє з них — робітники одного із заводів у Запорізькій області, здійснили крадіжку на своєму підприємстві. Вкрадено було 38780 штук таких собі наплавочних кілець, вартість яких у 250 разів перевищувала суму встановленої на той час мінімальної заробітної платні. Потім вкрадені кільця було ними винесено з заводу. Один із тих, хто скоїв крадіжку, передав кільця четвертому учасникові групи, підсудному Володимирові Майстренку, який сплатив за це гроші — 800 доларів США. П’ята, звинувачувана в цієї справі, прибиральниця заводу, була засуджена за ст.187 до 1 року позбавлення волі з відстрочкою вироку на 1 рік. Вона єдина залишилася на волі.
В.Майстренко в своєму листі до правозахисної групи стверджує, що він сном і духом не знав про крадіжку кілець, що його знайомий, якому він заплатив, запевнив його, що кільця було виписано ним на заводі. В копії вироку, що Майстренко надіслав нам, немає доказів, що він брав участь у крадіжці, чи знав про неї. Про це тільки свідчать ті, хто крав.
Але чи можна вважати це юридичним доказом? Отже, суд, іменем України кваліфікує скоєне цією групою за ст.86-1 і визначає покарання, ретельно підраховуючи всі пом’якшувальні обставини: добрі характеристики з роботи, наявність неповнолітніх дітей, відсутність судимостей. І ось такі собі раніше законослухняні громадяни, яких ніхто не вважав соціально небезпечними (тільки один з них був узятий під варту під час слідства, з інших було взято підписку про невиїзд), з урахуванням усіх пом’якшувальних обставин вони вироком суду отримують всього-на-всього 10 років позбавлення волі в ВТУ суворого режиму.
Цікаво, а без полегшуючих обставин — що б з ними зробив суд? Але і це не головне диво. Головне диво полягає в тому, що В.Майстренко, про якого ніхто не довів, що він навіть брав участь в крадіжці, не те, що організовував її, отримав більше за всіх — 10,5 років.
Здавалося б, касаційні чи наглядові інстанції повинні були б виправити цю дику за своєю жорстокістю ситуацію. Але ж — ні. Ані скарги Майстренка, ані наші скарги до Верховного суду України, до голови Верховного суду не мали ніяких наслідків. Майстренко і зараз в колонії.
Я не хочу думати, що всі, хто залишив йому вирок в силі, люди жорстокі, не здатні на співчуття. Але, на превеликий жаль, в країні, де ми живемо, люди, з їх почуттями й мораллю, існують окремо, а державний механізм, в даному випадкові — судова машина, працює окремо. Через це судочинство дуже часто нагадує нещасний випадок на підприємстві, коли не найбільш винний, а просто найбільший роззява, потрапляє в круговерть машини, котра працює сама собою. І вона на очах у здивованих глядачів того роззяву перемелює вщент.
До речі, до нас інколи звертаються вбивці, які отримали менший строк. Можна в цій ситуації зрозуміти противників скасування страти: усі людські критерії в нас переплутані, і ціну життя людини, і 250 мінімальних заробітних плат чинне законодавство практично зрівняло.
У цій справі ми отримали вітання з нашого недалекого минулого, коли ця сумнозвісна стаття 86-1 — крадіжка державного майна в особливо великих розмірах мала, як санкцію, —. розстріл. До речі, коли наша група починала свою роботу, тоді ще як правозахисне відділення Харківського «Меморіалу», до нас звернулись родичі інваліда Вітчизняної війни, який відбував двадцятилітній термін ув’язнення. 1986 року, фактично за підприємницьку діяльність (звісно, тоді незаконну), цю людину було засуджено за ст.86-1 до розстрілу.
Звичайно, як інваліду війни, розстріл йому замінили на 20 років ув’язнення, і цей старий і вкрай хворий чоловік у важкому стані перебував в колонії для інвалідів під Дніпропетровськом. Майже півтора роки ми писали в різні установи, доводячи, що інвалід війни сидить за те, що молоді й здорові підприємці роблять сьогодні відкрито й законно. Нарешті стан в’язня настільки погіршився, що його було через це звільнено за відповідною статтею.
Життя людини в тоталітарній державі коштує дуже мало. Наприкінці 80-х років засоби масової інформації гостро критикували сумнозвісну 86-1, розстрільну її частину скасували. Але в Кримінальному кодексі України вона залишилася з дуже великими термінами ув’язнення. І хто мені пояснить, де тут логіка і здоровий глузд: якщо Конституція України визнає рівноправними усі форми власності, то і захист їх повинен бути однаковим! А будь-який юрист скаже, що якби Майстренко і його спільники вкрали ті ж самі кільця з приватного будинку, вони б отримали значно менший строк. В 30-40 роки, щоправда, було ще гірше. 10 років людина отримувала за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля. Горезвісні накази нашого великого Вождя і Вчителя, через які за гратами опинилися мільйони колгоспників, і зараз пам’ятають старі мешканці сіл. У тому, що сталося з Майстренком, я бачу, на жаль, тільки кількісні, а не якісні зміни в ставленні держави до свого громадянина. Невже хтось справді вважає, що такі жорстокі санкції, які передбачає 86-1, мають хоча б якийсь сенс? Невже крадіжки державного майна таке незвичайне явище? Чи може хтось вважає, що закони недостатньо суворі? Захищати власність, в тому числі й державну, треба насамперед на економічному рівні. Економічний добробут ліпше будь-яких санкцій зможе зменшити кількість злочинів проти власності. Суворі вироки не викликають обурення, тільки якщо в них є справедливість. Чи ми маємо щось таке у випадкові з Майстренком?
Світ, жорстокий до пересічного громадянина, не може не викликати в нього обурення й відчуження. Влада ризикує залишитись без будь-якого зворотного зв’язку. Ми не знаємо, що порадити жінці, якій нема чим сплачувати за газ, ми дуже стурбовані соціальним станом батьків загиблих, але тут можна хоч якось пояснити всі ці прикрощі економічним становищем країни, відсутністю грошей у бюджеті. Тобто слабкістю нашої держави. Але якщо на наші з вами гроші утримують у в’язницях таких, як Майстренко, котрий здатний працювати, годувати дітей, нарешті сплачувати податки — то повчімося рахувати хоч на пальцях. Якщо гуманістичні переконання потрібні не кожному, може, хоч економічні спрацюють? Напевно, за 10,5 років ми витратимо на утримання Майстренка під вартою не 250 мінімальних заробітних плат, а набагато більше, чи не так?
Англія, м’яко кажучи, більш заможна держава, ніж Україна. Але сучасний уряд лейбористів вважає чомусь, що кількість ув’язнених в Об’єднаному Королівстві — надто важкий тягар для її громадян — платників податків. І ось в Англії розпочалася реформа. Суть її полягає в тому, що засуджені за ненасильницькі дії звільняються від подальшого відбування покарання у в’язниці і перебувають удома під контролем міністерства внутрішніх справ.
Чому б нам не зробити так само? Чому, взагалі, у нашого суспільства такий стійкий рефлекс хапати і саджати: ніяк не зупинимося з 17-го року?
Щодо бідолашного Майстренка — то в нас залишився єдиний вихід: звернутися до Президента з проханням про помилування. Дай Боже, щоб він, нарешті, опинився вдома. Наше суспільство зацікавлене в цьому не менше, аніж він сам і його родина. Але, на жаль, воно ніяк не може це усвідомити.
КОМЕНТАР
Олександр КОСТЕНКО, завідуючий відділом кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави та права ім. В.Корецького НАН України:
— У радянські часи стаття кримінального кодексу 86-1 була однією з найбільш сурових статтей. Зараз кримінальна політика більш м’яка, хоча сама по собі стаття 86-1 потребує значного реформування. У радянський час на першому місці були злочини проти державної власності, тобто це були більш тяжкі злочини порівняно зі злочинами проти особистості. У проекті нового Кодексу заплановано переставити глави. Тепер на першому місці буде стояти глава, яка передбачає покарання за злочини проти особистості. Крім того, не буде розмежування державної, або колективної, і індивідуальної власності, яке як пережиток, існує у нині чинному Кримінальному кодексі. Ці два типи власності будуть урівняні у правах. Якщо є особи, які відбувають покарання за статтею 86-1, їх покарання буде замінено відповідно до нового Кодексу. Питання в тому, коли буде прийнято новий Кодекс.
