Недавно носив поламаний пилосос у сервісний центр — простіше кажучи, в майстерню з ремонту побутової техніки. Майстерня обслуговує весь район, клієнти завжди є.
Поки я чекав на майстра, з бокових дверей вийшов худорлявий хлопець у робочому одязі, з відром та ганчірками, і неквапно попрямував до виходу. Поставив відро на ганок і почав прибирати: відшкрябував примітивні графіті на стіні майстерні, мив скляні двері. Він пересувався дуже повільно і практично не розмовляв. Одне слово, — людина з обмеженими можливостями. Інвалід.
Тепер, коли я читаю вітчизняні економічні новини, згадую цього чоловіка.
Оті новини всім відомі: щойно нова адміністрація відчула смак влади, по всій країні розгорнувся масштабний наступ на малий і середній бізнес. Обіцянки про п’ятирічні податкові канікули вже навіть не викликають сміху. Всі мислимі побори зросли, перевірки йдуть майже безперервним потоком, підприємці викручуються з останніх сил або просто закривають свою справу. Аякже, покращання життя — вже сьогодні.
Я розумію, навіщо все те коїться. Адже процвітаючий дрібний (середній) підприємець — смертельна загроза для авторитарної влади або для політиків, які такої влади прагнуть. Це ж не просто якийсь там буржуа, це людина, що не залежить від держави, що добре знає і захищає свої права, а разом з цим господарем так само незалежно почуваються члени його родини і ті, кого він забезпечує роботою. Коли таких людей багато — це реальна сила, це перепона чиновницькому свавіллю. Зрештою, саме середній клас і здійснив помаранчеву революцію. Розоривши дрібне підприємництво, влада зможе легко керувати масою безправних людей, котрі всі сили витрачатимуть на боротьбу за виживання і про права вже і не думатимуть.
А що ж із тим прибиральником? Імовірно, він чийсь родич чи друг і тому там працює, але це не має значення. Просто, якщо серед інших натиснуть і на цю майстерню, то вони будуть змушені гранично скорочувати витрати, в тому числі — витрати на прибирання. Отже, влада доблесно лишить цього інваліда гідної зарплатні, натомість виплачуватиме жалюгідну допомогу, котрої вистачатиме хіба що на те, аби не вмерти з голоду. Не кажучи вже про можливість ходити на роботу, займатися чимось корисним — що потрібно будь-якій людині.
Можливо, що тут, у цьому конкретному випадку, все обійдеться. Але скільки подібних історій відбувається зараз у країні — страшно собі уявити. Казати чи навіть кричати можновладцям: «Що ж ви робите?» не має сенсу. Бо не почують. А якщо почують — то не зрозуміють. Лишається тільки змусити їх зрозуміти. А як?
Одного ж разу вже змусили. Чому б і вдруге не має вийти?
У прибиральників теж є своя гордість.
