Мабуть, найголовніша сьогоднішня проблема українського суспільства — із самовизначенням. Коли людина, зокрема, і нація — взагалі не знає, як знайти своє місце у загальній системі координат, то про яку ціль, а тим більше — вірний шлях до неї, можна вести мову? Розгубленість тієї частини українців, якій судилося пожити відразу в двох епохах, несумісних за сутністю, цілком закономірна. Однак, коли країна визначила приблизний напрямок руху, — як то кажуть, «в темі» в найближчі десятиріччя залишатимуться ті, чия свідомість формувалась паралельно з «розробкою» цього вектора. Щоправда, бути обізнаним у всіх «за» та «проти» — ще не означає вміти рухатись у вірному напрямку. Саме цього більшість українців і має навчитися. Сьогодні вже можна казати про те, що заклади, де живе нова свідомість, — вже є. Приклад тому — військовий ліцей ім. Івана Богуна. Окрім високих стандартів навчання, тут — і міцний фундамент національної ідеї. Ліцеїсти раді не тому, що вони — армія, а значить представники еліти. А тому, що вони — армія України.
Перше, що неодмінно впадає в око варто лише переступити поріг цього закладу, — це дзеркальна від мастики підлога, на якій є суттєвий ризик скрутити в’язи. Виявляється, це справа рук самих ліцеїстів, як і стерильна чистота, яку не часто зустрінеш в навчальному закладі, оскільки прибиральниць тут немає взагалі. Єдине, що не входить в їхні обов’язки — це приготування провізії, — тоді б це була межа сподівань кожної дівчини — мати такого чоловіка. Друге, це, звичайно, зовсім юні постаті, на яких так незвично бачити камуфляж…
— Історія ліцею бере свій початок ще з далекого 43-го року, — розповідає полковник, заступник начальника з виховної роботи військового ліцею ім. Івана Богуна Дмитро Матвійчук, — коли йшла боротьба за Київ. Уряд Радянського Союзу знайшов спосіб виявити турботу про дітей, і створив 9 суворовських училищ на території Союзу: Краснодарське, Воронезьке, Курське, Сталінградське, Новочеркаське, Калінінське, Ставропольське, Орловське. В тому числі і українське, яке тоді називалося Харківське військове суворовське училище і знаходилось у місті Чугуєві, оскільки Київ ще був окупований. Тоді цей заклад створили в першу чергу для дітей війни, яким було по 13 років, а їхні батьки загинули чи втратили зв’язок з рідними. У першому наборі було 500 хлопчиків, з них 39 — учасники бойових дій, а 9 — відзначені нагородами. Для багатьох хлопців у ті часи училище стало домівкою, а вчителі, вихователі, командири замінили батьків. У 47-му році училище було переведено до Києва. А вже в 1991 році, коли Україна стала незалежною і треба було створювати свої Збройні сили, з’явився новий структурний підрозділ і училище отримало нове ім’я — Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.
У Києві в Міністерстві оборони такий ліцей один, а в цілому по Україні їх близько 17-ти. Це система військових ліцеїв з посиленою військово-фізичною підготовкою, що підпорядкована обласним адміністраціям.
Сьогодні контингент вихованців, звичайно, змінився. Проте завдання ліцею, одне з яких полягає у вирішенні соціальних проблем, збереглося. Тому поза конкурсом вступають діти-сироти, та діти, батьки яких загинули при виконанні службових обов’язків. Більш уважно тут ставляться і до хлопчаків менш захищених у соціальному плані — таких дітей понад 50%. В основному хлопці йдуть за власним бажанням, проте нерідко на вступі наполягають і батьки. Завідуюча бібліотекою, яка працює в училищі вже 28 років, Валентина Дмитраш, говорить, що в підлітковому віці легше привчити людину до дисципліни та самовиховання. До того ж хлопцям необхідне справжнє чоловіче виховання, якого в багатьох родинах бракує. А тут якраз і допомагають офіцери, командири, вихователі, психологи.
Вступити на загальних підставах нелегко. Хлопчаки долають потрійну «смугу перепон». Передусім досить складними є екзамени: українська мова (диктант), іноземна, алгебра і геометрія. По-друге, дуже прискіпливим є медичний огляд, а психологічно-професійний відбір, що включає визначення рівня інтелектуального розвитку, пам’яті, уяви, уваги, дає картину щодо того, наскільки дитина готова до таких доволі жорстких умов. Бо для нестійкої психіки тут багато різних подразників: дисципліна, стрій, командири, наказ, розпорядок дня. Безперечно, враховується і фізична підготовка: підтягнутися, пробігти півтори тисячі метрів, сто метрів. «Це не щось надзвичайне, але діти в Україні, на жаль, зі слабим здоров’ям», — констатує Д. Матвійчук.
Навчальна програма така ж, як і в будь-якій середній школі. Однак навчання тут є профільним: класи математичного спрямування, суспільно-гуманітарного, природничого. Киянин Сашко Радковець, який навчається в ліцеї перший рік, говорить, що за підручниками тут майже не навчаються — увесь матеріал дають вчителі, причому поглиблено. Хлопця заохотив до цього ліцею батько — військовий, щоправда, про армію він і сам мріяв та нерідко приміряв батьківські кашкети. Пішов до ліцею, оскільки розумів, що школа не дасть йому такої освіти, а спілкуючись зі своїми однолітками у дворі, опинився на дні. При вступі у Сашка виникли труднощі через медкомісію, яка винесла вердикт ніби він непридатний до служби через викривлення носової перегородки. Довелося зробити операцію, але ліцеїст сьогодні анітрохи не шкодує. В перспективі він збирається вступати до університету ім. Тараса Шевченка, або, можливо, буде продовжувати військову справу. Проте, для початку, каже хлопець, треба витримати півроку в ліцеї, аби не відрахували. Бо після першого семестру багатьох відраховують за неуспішність, — після школи це дуже ймовірно.
Що і говорити, життя в ліцеї, насичене. Підйом о сьомій годині, після чого займаються зарядкою від 40 хвилин до години. Потім застилають ліжка та наводять порядок в роті, а також прибирають територію. Після ранкового туалету проводиться огляд, коли командири-однолітки перевіряють, як курсант підшив погони, чи помився, в якому стані одяг, і чи готовий він до занять. Після цієї процедури легкий сніданок і уроки. О 12.30 — ще один сніданок, потім знову уроки, що тривають майже до третьої години, а після них — додаткові зайняття, факультативи, відвідування гуртків, спортивно-масові заходи. О 17.30 обід, після якого «богунці» мають усього півгодини вільного часу, а далі виконують домашнє завдання під керівництвом офіцера. У ході цієї самопідготовки є пауза для фізкультури, аби вихованці не втрачали форми і не поснули. Потім вечеря, перегляд телевізора, вечірня перевірка і відбій о 22.00. Після нього до 24 години всi, хто бажає, можуть йти в клас і займатися додатково.
Не забувають в ліцеї і про зайняття для душі. Працюють гуртки: хореографічний, драматичний, який веде народна артистка Театру ім. Івана Франка Галина Яблонська. Є ансамбль баяністів, але грають хлопці ще й на скрипках, сопілках, гітарах. Таким талановитим дітям теж є певні поступки при вступі. А ось аби трохи розраджувати суто чоловіче товариство, зокрема у танцях, хлопцям складають пару дівчата з танцювального гуртка. Запрошують їх хлопці і на дискотеки, які самі влаштовують, стежать за порядком. «Прикро, — говорить Дмитро Матвійчук, — що дівчата iнодi не відповідають вимогам наших хлопців. Дівчина ж бо має бути вихованою, скромною і стимулювати душевнi стремлiння наших юнаків. А вони палять у туалеті, ми ж підозрюємо в цьому наших хлопців, яким це суворо заборонено аж до виключення ( такі випадки існують). Ліцеїст не знає як себе поводити з такою дівчиною, а результат наших зусиль втрачається, коли випускники залишають стіни ліцею і зустрічають таких дівчат».
Неділя в ліцеї не тільки вихідний, але й культмасовий день: ходять хлопці і в театри і в музеї, не тільки ввечері, а й під час зайнять — вчителі організовують по програмі. Кожен ліцеїст обов’язково має відвідати протягом навчання перелік музеїв і театрів, зазначених у спеціальній програмі. У цей день можна піти у звільнення, а місцевим — відвідати батьків. Вихідними у залі демонструють різні кінофільми.
Раніше всім дуже хотілося додому, дехто навіть плакав, і кожної вільної хвилини дзвонили додому — біля таксофонів були довжелезнi черги. Ліцеїстів відпускають додому залежно від успішності: якщо немає двійок і зауважень до поведінки, відпускають з суботи після обіду аж до вечора наступного дня.
Валентина Дмитраш говорить, що не знає, чи є у нас в Україні ще один навчальний заклад, де настільки б культивувався культ дитини, де б усе робилося заради неї і брали таку участь у її житті. Але головне, на її думку, що діти не відчувають себе тут ущербними, а навпаки — переконані, що бути ліцеїстом престижно. Хлопці в одинадцятому класі вже двічі брали участь у параді, який ліцеїсти відкривають ротою барабанщиків і закривають батальйоном. Основним привілеєм, на думку вихователів, є можливість отримати хорошу освіту, а також самовдосконалюватись, бути першими і виконувати дорослі завдання. Зокрема, ліцеїсти беруть участь у урочистостях, зустрічах поважних гостей, покладанні квітів. «Ми готуємо наших вихованців до вступу у вищі навчальні військові заклади — це рання професійна орієнтація, військово-патріотичне виховання молоді. Але пільг при вступі у ці заклади вони, звичайно, не мають.
У цьому році понад 50% випускників продовжать навчання у вищих військових навчальних закладах, а крім цього, частина піде і в інші силові структури. Загалом же вступають у вищі навчальні заклади 90% «богунівців».
