У нашій країні, так само як і на інших есендівських просторах, добре знають, що тягнути за хвоста загалом-то таку смирну тварину, як домашня кішка, небезпечно. Але гратися в кота та мишку з могутньою природою й навіть розсипати на її, в принципі, недоторканній території всілякі отруєні «хвости» вважається справою цілком припустимою. Що тут на нас вплинуло? Можливо, висловлювання класика-теоретика про те, що природа — це майстерня, а людина в ній господар (тепер уже видно — нікудишній)? Або слова не менш знаменитого академіка- практика, який стверджував, що нам ніколи чекати милості від природи; взяти їх у неї наше завдання?
Набралися. За підсумками 2006 року, в 21 регіоні України погіршилися показники забрудненості атмосфери. На 70% виявилися забрудненими поверхневі води в нашій країні. Про це днями йшлося на колегії Міністерства охорони навколишнього середовища й, як зазначали його (середовища) захисники, в Україні спостерігається погіршення показників у всіх складових природокористування. Минулого року лише з стаціонарних джерел в атмосферу потрапило понад 4,5 мільйона тонн забруднюючих речовин. А неконтрольовані викиди отруйних речовин призвели не лише до забруднення поверхневих джерел, але й до втрати великих запасів підземних вод, які вже не можна використовувати як джерела питної води. Цьому, зокрема, сприяло також катастрофічне нарощування побутових і промислових відходів. Їх в Україні понад 35 мільярдів тонн і вони займають 130 тисяч гектарів.
Що відбувається? Чому це раптом ударили на міністерський сполох? Тоді як секретарюючий нині колишній міністр пан Балога про це чомусь мовчав... Але, думається, справа зовсім не в особистостях, а в тому, що екологія й економіка в нашій країні не збалансовані. І друга, яка виступає, по суті, в ролі грабіжника й отруйника, не вважає своїм обов'язком на регулярній і постійній основі відшкодовувати природі нанесені їй збитки.
Одна справа — економічний спад, закриті або такі, що працюють з напівпотужністю підприємства. У ці роки наша природа змогла трохи перевести дух після радянських п'ятирічок і гонитви за капіталізмом. Його ми тоді так і не наздогнали, а от природу, як-то кажуть, ледве не загнали остаточно. Але ось за 2006 рік Україна, як повідомив нещодавно перший віце-прем'єр, міністр фінансів Микола Азаров, за обсягами промислового виробництва вийшла на рівень 1990 року (а за рівнем ВВП вийде до середини 2008-го). Тепер зрозуміло, звідки дровенята, перепрошую, загазованість та всякі інші рідкі й тверді отруйні для природи й людини відходи.
Мінприроди вбачає вихід із ситуації в тому, щоб розробити кардинально нову екологічну стратегію й концепцію державного управління, яка враховувала б сучасні природоохоронні й екологічні вимоги до економічної діяльності людини та різних її підприємств усіх галузей і стала б складовою основних державних програм економічного напряму.
Нічого сказати, думка правильна. Ось лише питання в тому, як її реалізувати? Зрозуміло, що значення цих стратегій і концепцій має перетікати в основоположні документи, за якими розвивається економіка країни — програму соціально-економічного розвитку, річну й на більш віддалену перспективу, й бюджет, який будується на їхній основі. Та от нещастя. Бюджет прийнятий, а програма на 2007 рік усе ще в економічному комітеті парламенту. За політичними колотнечами, видно, до такої «дрібниці» руки не доходять. Невідомою поки що залишається й доля довгострокової стратегічної програми соціально-економічного розвитку, яка вперше в історії незалежної України розробляється Кабміном. Та й чи будуть там розділи, що зумовлюють не латання дір на ніжному тілі природи, а системну роботу щодо її тотального захисту від посягання невмілого й нерозумного господаря, який дбає лише про сьогодення?
А тим часом у центр, до уряду постійно надходять запити з місць. Причому на цьому тлі погано сприймаються навіть столичні проблеми зі звалищами, які готові виплеснути свій вміст у води річок, що близько протікають. Наприклад, у насиченому великою й всілякою хімією Калуші загрозу здоров'ю й життю людей становить місцеве підприємство «Калійний завод» (хімічного концерну «Оріана»), який завдає непоправної шкоди навколишньому середовищу через просідання землі, формування воронок, засолення грунту. Тут уже зареєстровано 12 провальних воронок і за останні 2—3 роки швидкість просідання земної поверхні сягнула 100 мм на рік. До того ж на межі руйнування греблі хвостосховищ, де рівень розсолів (їх там десятки мільйонів кубометрів) сягає небезпечної відмітки. Безумовно, уряд повинен і зможе знайти необхідні мільйони, щоб залатати цю чергову діру. Питання в тому, щоб у країні знайшлася критична маса світлих голів (справжніх господарів храму природи), які перейматимуться створенням системи її охорони.
