Революція, про необхідність якої до останнього часу всі мовчали, знову на порядку денному передової, політично проінформованої інтелігенції. Чи то в супермаркеті, чи то в бутіку вона вибирає фасон, крій і модель радикального перевороту.
Революція соціальна їй не підходить. За кольором передусім: надто червона. До того ж порохом пропахла. Націонал- патріотична? Не годиться. Нехороші викликає асоціації. Суто буржуазна? Виглядає недостатньо романтично. Управлінська? Вузько. Антикорупційна? Широко. Номенклатурна? Тільки не це. А он із-під інших квітчастих вбрань виглядає симпатичний прикид демократичного забарвлення з помаранчевими відтінками. Він такий милий, м’який на вигляд, оксамитовий на дотик, абсолютно безкровний, абсолютно необразливий, не мазкий, і зносу йому не буде.
— Беру, не дивлячись, — зраділа інтелігенція. — Виписуйте чек. Розрахуємося після перемоги.
І починає будувати плани перетворення держави та суспільства. Зрозуміло, що лише своїми інтелігентськими силами їй справу з мертвої точки не зсунути. Потрібно мобілізувати тих, у кого є гроші, і тих, за ким підуть маси. Тобто підприємців і знедолених. І ось вона вже мріє, як єдиним фронтом із нацболами, пролетарями, студентами, з іншими лівими і з лівою професурою для початку об’єднається проти «нелегітимного режиму». А потім, як звалять його, так відразу розмежується з неправовірними демократами. План, очевидно, списаний у Леніна: вплутатися в бійку, а там видно буде.
Мозок нашої нації не промине нагоди пограти в рулетку. Не на гроші, звичайно, а на життя. Отже, в російську рулетку. Сьогодні, як вважають азартні ліберали, якщо грати в неї, в улюблену, то так, щоб на кону стояло не лише власне життя, але й життя як близьких родичів, так і всіх інших співвітчизників.
У російському освіченому суспільстві ця забава давня. Вона була освячена кров’ю; тепер вона в крові самого суспільства. Така традиція, першим наочним виявом якої став інститут дуелі. Російські дворяни час від часу зустрічалися в затишному містечку (за млином, як Онєгін із Ленським) і вирішували суперечності, що виникли, за допомогою пістолетів. Далеко не завжди при цьому підставою для смертельного поєдинку були, як в інших країнах, питання образи честі та зневаженої гідності. Деякі декабристи, як свідчать їхні сучасники, любили, до того як вийшли на Сенатську площу, забавлятися грою зі смертю просто так, через гіпертрофовану самоповагу, тренуючи особисту байдужість до смерті. І до життя заодно.
Ось однин із чисельних описів, що дійшли до нас, поєдинку однодумців і великих приятелів Луніна і Орлова, які Бог знає через що схопилися за пістолети.
«Перший постріл був Орлова, який зірвав у Луніна лівий еполет. Лунін спочатку було також хотів цілити не задля жарту, але потім сказав: «Адже Олексій Федорович така добра людина, що шкода його», — і вистрілив у повітря. Орлов образився і знову почав цілити; Лунін кричав йому: «Vous me manquerez de nouveau, en me visant de cette maniere. Право, трохи нижче! Право, дасте промах! Не так! Не так!» — 0рлов вистрілив. Куля пробила капелюх Луніна». «Адже я казав вам, — вигукнув Лунін, сміючись, — що ви схибите! А я все- таки не хочу стріляти у вас!» — і він вистрілив у повітря. 0рлов, розсерджений, хотів, щоб знову заряджали, але їх розняли».
Цю традицію підставляти свій лоб під кулю без особливої потреби, задля куражу, нагадаю, зростила й освятила велика російська література ХIХ. Онєгін недбало спровокував свого друга Ленського на дуель, і їх ніхто не розняв. Печорін — Грушницького. Вулич стрілявся з самим собою тощо.
Словом, дуель — це різновид гри в російську рулетку. Зрозуміло, що то була захоплююча гра в самогубство. Декабристи її довели до естетичної досконалості й логічного кінця. Власне, і декабристське повстання стало грою в рулетку, але вже на суспільно-політичній основі. Потім нею тішилися народовольці. Потім — есери.
Отже, вітчизняна історія вже була трагедією. Тепер, схоже, їй призначено стати фарсом? Хоч не виключено, що фарсом кривавим.
Група благородних російських інтелектуалів усе намагається упрягти в один віз лівих і правих, сепаратистів й імперіалістів, вулицю й кабінетну еліту. Вони збираються то в одній пісочниці — ОГФ, то в іншій — ДР, тепер у третій — НА. Там вони захоплено розповідають одне одному, які вони молодці, як перед ними тремтить влада, як здорово, що вони знову сьогодні зібралися. І всі пояснюють революційним масам, чому Каспарову не соромно з Лимоновим спочатку сидіти в одному полі, а потім стояти пліч-о-пліч в одному ряду.
Щасливі вони люди — наші радикальні ліберали; вони впевнені, що якщо їх сьогодні з малотиражних пісочниць й інтернет-вольєрів запросять у великий ефір державних телеканалів, то завтра, в крайньому випадку післязавтра, народ піде за ними на марші й на штурми. Вони вважають, що все, що їм потрібно, так це який-небудь детонатор. Одні сподіваються на телевізор. Інші — на соціальне невдоволення. Треті — на харизматичного вождя. Найрадикальніші — на який-небудь терористичний акт, що буде крутіший, ніж «Норд-Ост» і Беслан разом узяті. З завзятістю, гідною не знаю чого, ініціатори НА, ОГФ і ДР не хочуть тверезо поглянути на ситуацію, яку вони чомусь вважають передреволюційною.
Ну, добре, ви вважаєте, що рейтинг Путіна — туфта, мильна бульбашка, надута державними ЗМІ. Тоді погляньте на рейтинг товариша Сталіна; він під 50%. Причому не можна сказати, що державні ЗМІ його цілеспрямовано накачують. Тут-то саме повний плюралізм. Антисталінізму в мас-медіа за всі ці пострадянські роки було в рази більше, ніж просталінських агіток, а небіжчик й досі реальний політичний гравець на нашій суспільній сцені. Хоч як крути, а справа свободи й демократії упирається в електорат. Навіть якщо останній мовчить, як риба. І хоч би хто що казав — є в нас чесні вибори й реальний вибір чи ні того, ні іншого, — все знову ж упирається в народ, який, як з’ясувалося, знову готовий умирати за Сталіна, як за Батьківщину.
Дракон у припадку відвертості вибовкав Ланцелоту всю правду про той електорат, який дістанеться його наступникам: «...безрукі душі, безногі душі, глухонімі душі, ланцюгові душі, лягаві душі, окаянні душі... Діряві душі, продажні душі, марновані душі, мертві душі».
Сталін і дійсно був не просто тираном, який тішився масовими вбивствами; він насолоджувався масовим душогубством. Він не міг людину з близького оточення вбити, щоб його морально не скалічити. Він не міг правити величезною країною, щоб не скалічити природу людини на генному рівні. Йому це багато в чому вдалося.
Тому Ланцелот, вже відрубавши Дракоші всі три його голови й заглядаючи в майбутнє, сумно помітив: «Робота належить дрібна. Гірша за вишивання».
«Гірша за вишивання» в тому значенні, що громадянам, звільненим Ланцелотом, належало видавлювати з себе краплю за краплею не лише раба, але й Дракона.
— Але будьте терплячі, пане Ланцелоте, — казав Садівник. — Смітну траву видаляйте обережно, щоб не пошкодити здорове коріння. Адже якщо вдуматися, то люди, по суті, також, можливо, з усіма обмовками, заслуговують ретельного догляду. А нашим ура-лібералам (як, проте, і не нашим ура- патріотам) знову не до «дрібної роботи», їм не до вишивання, не до обережного «догляду» за людьми.
Зараз, коли з в’язничної камери вийшов полковник Квачков із соратниками з «національно-визвольної боротьби», полку НА, можливо, прибуде. Не виключено, що почнеться новий тур пошуків точок зіткнення між крутими лібералами та романтиками-партизанами. Якщо що — закулісним перемовником стане, як неважко здогадатися, Лимонов. А Каспаров займеться відділенням зерен від плевели в промовах підривника, з текстів якого вже сьогодні могла б скластися книга під назвою «Майн кампф». Пригадаємо, що казав цей «патріот»:
«Невдача диверсійної акції партизан зі знищення найодіознішої фігури російської демократії свідчить, що Господь не допустив швидкої і безболісної смерті Чубайса й підготував йому та всій цій зграї інше, тяжче покарання. Що ж, почекаємо. Національно-визвольна війна російського народу ще тільки починається. Звільнення Куби також починалося з невдалої спроби штурму казарм Монкада купкою сміливців на чолі з Фіделем Кастро».
Можна було б згадати й ще про одну невдалу спробу, з якої почався тріумфальний націонал-соціалістичний «визвольний рух» — пивний путч єфрейтора Шикельгрубера з «купкою сміливців». Вони, як і полковник Квачков із товаришами, спочатку також опинилися у в’язниці. Найцікавіше й доленосне сталося, коли єфрейтора випустили на волю.
