Чим більше політиків хочуть врятувати Україну, тим нижчим є курс національної валюти. До шести зареєстрованих з цього питання законопроектів у Раді — Ксенії Ляпіної (НУ-НС), Сергія Терьохіна (БЮТ), Кабінету Міністрів України (напевно, все-таки, це БЮТ), Віктора Януковича та Миколи Азарова (ПР), Станіслава Аржевітіна й Романа Ткача (НУ-НС), Арсенія Яценюка (НУ-НС) — 27 жовтня додався сьомий, Петра Симоненка (КПУ). З моменту реєстрації першого з них (Ксенії Ляпіної) — 21 жовтня та останнього, Петра Симоненка, — 27 жовтня минуло не так уже й багато часу — всього тиждень. Але за цей час офіційний курс гривні знизився з 4,98 гривні за долар до 5,35 гривні. А продаж американської валюти на міжбанківському ринку та в обмінних пунктах твердо котується навколо цифри 6 гривень за один «зелений». Тому перший простий висновок, який можна зробити з аналізу ситуації, — це те, що чим більше планів порятунку України, тим слабкішою є українська валюта.
Якщо робити так, як годиться, то слід було б проаналізувати всі ці законопроекти, але жоден із них у чистому вигляді, швидше за все, не буде ухвалено парламентом. У Раді традиційно з них зроблять один компромісний варіант. Так було, принаймні, раніше. Цікаве тут зовсім інше. Під час обговорення антикризових заходів новітня українська історія подарувала спікеру Арсенію Яценюку ще один шанс втихомирити вже один раз подолану ним фінансову кризу.
2005 року, під час виборів президента, курс американської валюти так само зашкалював. Нацбанк тоді запровадив обмеження на зняття коштів з банкоматів протягом одного дня. Про інші запобіжні заходи НБУ населення практично нічого не знало, паніка припинилася, й ситуація на валютному ринку швидко стабілізувалася. НБУ тоді фактично керував все той же Арсеній Яценюк.
Нині Україна при всіх її складностях ще не стоїть на межі громадянської війни, як це було 2005 року. І, здавалося б, курс гривні має бути зараз стійкішим. Але він, навпаки, обвалився вже фактично на 25%. Звісно, далася взнаки світова фінансова криза, якої не було чотири роки тому. Але річ, гадаю, не лише в ній. Швидше, причина в правильності й швидкості реакції нинішнього голови правління НБУ 70-річного Володимира Стельмаха й 2004 року — 30-річного Арсенія Яценюка. Але й цей фізіологічний чинник, яким усе, на перший погляд, дуже просто пояснюється, при пильнішому розгляді не виявляється головним. Причина кризи — неадекватна й неконсолідована позиція української влади, яка помітила світовий спад лише тоді, коли він підкрався вже до самої України.
У тому ж грудні 2005 року вкладникам банків було зрозуміло — влади в Україні немає. Але вона невдовзі з’явиться, й один з двох кандидатів у президенти обов’язково незабаром стане главою держави. Тому для банкірів і населення тоді єдиною реальною владою на фінансовому ринку був НБУ. І спільними зусиллями в обстановці фактичної єдиноначальності НБУ на ринку вони зуміли не дати спалахнути кризі.
Нині ж ситуація прямо протилежна. Хто тільки не бореться в Україні з фінансовою кризою! Крім НБУ нею занепокоєні уряд і парламент, щоправда, теж кожний по-своєму. І ще не забуватимемо про укази президента й рішення РНБОУ, що наказують уряду, як саме йому слід боротися з кризою. Заява Президента про те, що він бере фінансову ситуацію в країні під свій контроль, означає, що ні Кабінет Міністрів, ні Рада, ні НБУ з цією функцією зараз не впораються.
Звісно, парламент, як Фукс, має план антикризових заходів, і не один. Але проблема в тому, що навіть якщо Арсенію Петровичу й удасться згадати минулі нацбанківські часи й протягнути через Раду дійсно добрий план, наступного дня після його ухвалення ми згадаємо про те, що жодні закони, ні добрі, ні погані, в Україні зараз не виконуються.
Президент ухвалює указ про позачергові вибори до Ради. Але уряд має свій чудовий план позачергових виборів Президента й відмовляється фінансувати вибори Ради. Верховна Рада, яка, за задумом ідеологів конституційної реформи, призначає уряд й керує країною в кризових політичних ситуаціях, фактично виявляється заручником виконавчої влади, яку сама ж і призначає. Деякі економісти вже давно попереджали Україну — протистояння гілок влади є головною загрозою для країни. Наслідки світової рецесії в її гострій формі обвалу гривні вже давно були б подолані, якби українська влада дослухалася б до порад не губити добрий розвиток української економіки внутрішньою політикою, що зайшла в глухий кут.
Інфраструктурні інвестиції, пов’язані з Євро-2012, будівництво доступного житла з пайовою участю держави, стабілізаційні кредити світових фінансових установ здатні повернути й, безсумнівно, повернуть українській економіці динамізм і відкритість. Але для цього влада мусить припинити воювати з власним народом, бо її політичні противники — це її ж народ. І розуміння цього важливіше, ніж розуміння того, що ввійде, а що не ввійде до антикризового плану. Як глибоко іноземний капітал поглинув українську банківську систему, чому НБУ так пізно виявив існування в Україні накопичувальних рахунків і прирівняв їх до депозитних. І чому Рада НБУ та її правління мають два різні погляди на причини й методи виходу з кризи. По суті, це все не надто й важливо. Адже в пошуках друзів і ворогів гривні українській владі потрібні не так економісти, як дзеркало.
