Те, що ми у багатьох випадках маємо зараз – це активне використання формально легітимних інституцій громадянського суспільства для тиску на державну владу з боку інших країн
Авторський парафраз назви монографії «Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення» відомого вченого Джона Кіна, яка, до речі, не так давно вийшла в українському перекладі (Вид-во «К.І.С.», 2000) і тим самим стала предметом досить широкого обговорення в науковій спільноті, не є випадковим. Адже, як видається, саме він дозволяє проілюструвати авторську думку щодо проблеми громадянського суспільства, яку було висловлено в останніх публікаціях і виступах.
Проте далеко не всі адекватно сприйняли те, що було сказано і з критикою чого я виступив. Продовжуючи розпочату тему громадянського суспільства, хотілося б наголосити на деяких моментах, а також загострити увагу і ще раз висловити своє ставлення до ряду важливих проблем.
Перш за все, що стосується самого громадянського суспільства. Тут необхідно абсолютно чітко розмежувати два рівні дискусії. З одного боку, це ідеал громадянського суспільства. Чи, якщо комусь не подобається це поняття, скажімо так – теоретична модель громадянського суспільства, ідеальний тип. З погляду теорії — це необхідна складова сучасної демократії, яка суто відображає ідею правління народу, коли через найрізноманітніші форми організації і самоорганізації суспільного життя люди прагнуть інституалізовувати власні інтереси, реалізовувати їх через громадську діяльність і водночас впливати на державну владу, аби та адекватно реагувала на постійно змінювані суспільні відносини, потреби, пріоритети тощо. При цьому, кажучи про таку теоретичну конструкцію, як правило, мається на увазі, що всі інститути громадянського суспільства хоча й репрезентують найрізнобарвнішу гаму суспільних інтересів, та все ж діють заради спільної мети, яка може бути окреслена такими термінами, як демократія, суспільне благо, задоволення та захист прав громадян, суспільний розвиток, правова держава. Очевидно, що виступати проти подібного тлумачення громадянського суспільства просто недоречно, оскільки, заперечуючи таке його розуміння, можна автоматично поставити під сумнів цінність демократії та прав людини. Тобто все те, що на сьогоднішній день виступає своєрідною універсальною політичною і соціальною цінністю для більшості цивілізованих країн світу.
Однак, з іншого боку, всі ми чудово розуміємо, що одна справа ідеал, і зовсім інша – його практична реалізація. Саме тому не випадковим є звернення до слів Д.Кіна. На жаль, сьогодні дуже часто громадянське суспільство сприймається у відриві від тих конкретних образів, яких воно набуває на практиці. Тобто в реальності ми маємо справу не з якимось одним громадянським суспільством, тотожним за своєю структурою та специфікою функціонування в усіх країнах, а з багатьма. Однак попри всю багатообразність і багатобарвність громадянського суспільства ще й досі продовжуємо оцінювати його за старими мірками теоретичного ідеалу. Тож і виходить, що образи громадянського суспільства нові, але бачення його, на превеликий жаль, залишається старим – «крізь рожеві окуляри».
Подібне «старе бачення» є не просто помилковим, але небезпечним. В чому його небезпека? У тому, що створюються чергові міфи. А соціальна міфотворчість — явище досить небезпечне. Згадаймо, що для тоталітарних та авторитарних політичних режимів продукування соціальних міфів було однією з умов їх виживання та постійної регенерації. Однак, як стає зрозумілим сьогодні, такі міфи можуть створюватися не лише на тоталітарному грунті. Не менш успішно та плідно вони розквітають в умовах існування демократичних політичних систем. Єдина відмінність полягає в тому, що якщо раніше це були міфи про революційний клас, який приведе суспільство до світлого майбутнього, то зараз його місце часто посідає таке собі громадянське суспільство. Начебто все має сприйматися по-іншому, але конструкція залишається тією ж самою: міфи продовжують свою роботу, а їх об’єкти стають предметом сліпої віри, безапеляційного переконання, і, врешті-решт, починають трансформувати дійсність.
Подібна загроза сьогодні нависла і над поняттям громадянського суспільства. Адже брак раціональності та критичності по відношенню до тих його моделей, які ми спостерігаємо, призводить до спотворення самої ідеї громадянського суспільства. Тому необхідними і корисними видаються спроби «деміфологізації» громадянського суспільства. Саме в цьому і полягала моя основна інтенція. Однак, як не дивно, для багатьох критиків виявився незрозумілим сенс поняття «деміфологізація». Відверто кажучи, маючи на увазі науковців, чи тих, хто себе такими вважає, мені аж ніяк не спало на думку, що слід пояснювати зміст і значення таких широковживаних термінів. У цьому сенсі варто було б ще раз звернутися і переглянути майже класичну працю відомого французького філософа Ролана Барта «Міфології», в якій він характеризує структуру та специфіку функціонування сучасних міфів та описує сутність деміфологізації.
Маючи на меті деміфологізацію громадянського суспільства, я аж нікого не закликав до його «огульної критики» та «радикального заперечення його цінності». Йдеться про досить просту процедуру. Слід взяти ідеальний тип, подивитись як він реалізується на практиці, чи завжди в однакових формах, а потім порівняти дві групи даних. Що ж в цьому антинаукового, антидемократичного, реакційного?
З цього приводу показовими можуть бути думки Джона Кіна, висловлені ним при аналізі і характеристиці громадянського суспільства. Зокрема він наголошував, що «зростає загальна переконаність у важливості громадянського суспільства, але так саме зростає неузгодженість щодо смислу цього поняття… деякі автори, здається, навмисне заплутують це питання, аби потім скаржитися на «незбагненність» цього поняття«(С.42). Тож, до прояснення дискурсу громадянського суспільства закликають і офіційно визнані наукові авторитети в цій галузі. І ніхто не може заперечити, що присвятивши дослідженню проблеми праці «Демократія і громадянське суспільство», «Громадянське суспільство і держава», «Мас-медіа і демократія», Дж.Кін є авторитетним дослідником громадянського суспільства, який реально оцінює всі позитивні і негативні сторони в його розвитку.
Зважаючи на актуальність і важливість формування громадянського суспільства для України та необхідність загострення уваги на проблемних питаннях його розвитку, не випадково було обрано масове видання і час виступу. Підвищення суспільного інтересу напередодні виборів до найважливіших проблем розвитку держави і суспільства, зниження політичної апатії, зростання рівня політичної зацікавленості громадян та їх громадської активності є об’єктивним процесом. Все це дає підстави сподіватися, що висловлені в цей час думки не кануть в Лету, а навпаки, – стануть предметом широкого обговорення. А отже той факт, що оприлюднення власної позиції сприймається в контексті передвиборчих подій, не може служити підставою для критики наведених аргументів.
Пошук істини та її цінність для науковця і цінність громадянського суспільства для демократії не підлягає сумніву. Інша річ, коли істина абсолютизується, коли з’являється хтось, хто впевнено проголошує (а незгодних переконує силою), що він є єдиним носієм цієї істини, що він її винайшов і далі шукати вже немає сенсу. Так само і у випадку громадянського суспільства: я критикував не ідею самоорганізації суспільства, яке в межах правових (наголошую – саме правових (!!!), а не протиправних) форм взаємодіє з державою, а спробу перетворити живу, динамічну ідею на ідола, якому моляться, розбиваючи не лише власного лоба, але й голови всіх, хто знаходиться поруч. Складання хвалебних од громадянському суспільству, некритичність його сприйняття, і це моє глибоке переконання, зрештою призведе до того, що пісні «во славу» перетворяться в «заупокійнi». Чи цього ми прагнемо і на це ми сподіваємося?
Безумовно, ні в кого не виникало інтенцій і нікому не спадало на думку заперечувати цінність громадянського суспільства як ідеалу. Про ставлення держави і влади до важливості розвитку громадянського суспільства свідчить приєднання України до Варшавської декларації. У зв’язку з чим, посилаючись саме на зазначений документ, деякими діячами було одразу ж запропоновано ідею проведення в Україні Громадянського форуму, яка, за їх словами, випливає з факту приєднання до декларації. Але зверніть увагу, що проведення форумів, яке передбачається цією декларацією, не є самоціллю. Їх мета – сприяти розвиткові громадянського суспільства. Тому видається цілковито правомірним запитання: чи дійсно проведення Міжнародного Громадянського форуму сьогодні в Україні стало б найбільш ефективним засобом сприяння розвиткові громадянського суспільства в нашій державі? Можливо тут варто згадати й інші положення Варшавської декларації, де йдеться, зокрема, про правовий захист демократичних прав незалежних ЗМІ, неурядових організацій, ділових асоціацій, і т.д.. А ці питання мають вирішуватися на законодавчому рівні, в безпосередній парламентській роботі. Прийняття низки базових законів, або бодай декількох, принесло б більше користі для справи розвитку громадянського суспільства в Україні, ніж проведення такого заходу, як Громадянський форум. В сьогоднішніх умовах Громадянський форум не стане панацеєю в розв’язанні існуючих проблем розвитку громадянського суспільства, хоча ніхто і не виступає проти ідеї громадських форумів. Але форум не замінить інших заходів цілеспрямованої роботи, конкретних важливих дій, покликаних реалізовувати ті ж самі цілі.
В зв’язку з цим викликає занепокоєння інтенція, яка часто висловлюється у виступах представників недержавних організацій, деяких політичних діячів, політичних аналітиків та журналістів щодо розбудови громадянського суспільства державою. З першого погляду, начебто все правильно – держава має допомагати становленню громадянського суспільства. Але це не означає того, що вона має вирощувати це громадянське суспільство на кшталт якогось незрозумілого клону у своїй державній пробірці. Адже, по-перше, таке суспільство вже не буде громадянським, а, по-друге, цей сурогат зруйнує як самого себе, так і державу. Якщо відповідати на конкретне запитання: «Що повинна робити держава для громадянського суспільства?», то тут постає чітка позиція: вона має сприяти його самостановленню, але вона не повинна (і до того ж, за визначенням, не здатна) «творити» його. Як сприяти? Насамперед шляхом забезпечення чіткої та ефективної демократичної нормативно-правової бази для розвитку та функціонування його інститутів (громадських об’єднань, асоціацій, ЗМІ, і т.д.). А отже очікування, що держава створить громадянське суспільство – це утопія. Якщо таке й станеться, то ми матимемо суспільство, описане Джорджем Орвеллом, яке аж ніяк не можна називати «громадянським».
І нарешті, висловлене ставлення до Громадянського форуму є моєю власною позицією. Це не офіційна точка зору «влади», яку мої опоненти так наполегливо намагаються приписати президентській Адміністрації чи навіть самому Президентові. Це власна громадянська позиція, на яку я маю право і як науковець, і як політик, і як громадянин. Якщо хтось з цим не згоден – це його право, яке слід поважати, оскільки ніхто не може проголосити себе істиною в останній інстанції.
До речі, своєрідною ілюстрацією, яка дозволяє пояснити моє ставлення до організації в сучасних передвиборчих умовах Громадянського форуму є проведення Форуму громадських організацій України «Суспільство перед вибором», який відбувся у м. Києві 16-17 лютого. Безумовно, будь-які спроби консолідувати громадські організації та визначити спільну стратегію діяльності для них можна тільки вітати. У цьому плані настанова на чітке артикулювання пріоритетів діяльності громадських організацій та спроба якимось чином узгодити основні напрямки здійснюваної ними роботи лише сприятиме становленню повноцінного громадянського суспільства, яке, на моє глибоке переконання, все ж таки не повинно діяти на кшталт відомої оповіді про лебедя, рака та щуку.
Тож в цьому контексті проведення Громадянського форуму є важливою подією. Але чи справді той форум, що відбувся у Києві (як на мене, його можна розцінювати як своєрідний «пробний камінь» Громадянського форуму) виконав подібну настанову? Чи дійсно були вироблені реальні пропозиції щодо способів сприяння формування громадянського суспільства в Україні, чи, можливо, було обґрунтовано якусь реальну програму його становлення і розвитку, чи хтось запропонував конкретні моделі партнерства між численними громадськими організаціями? На жаль, подібного не відбулося, і за суто організаційними аспектами щодо технічного забезпечення форуму практично повністю зникла безпосередня дискусійна робота з розробки координаційної програми діяльності громадських організацій, формування інститутів громадянського суспільства тощо. Більше того, цілий ряд положень та думок, які пролунали під час його проведення викликали сильне здивування і стурбованість
Виявилося, що в Україні громадянського суспільства не існує. Дозволю нагадати, що навіть критикуючи те, що ми маємо на сьогоднішній день, ніхто в категоричній формі не може стверджувати, що в Україні взагалі відсутнє громадянське суспільство. Йшлося про його перверсивні форми, про необхідність його розвитку в напрямку того, що вважається громадянським суспільством в цивілізованих країнах, і т.д.. Але якщо заявляти, що громадянського суспільства в Україні не існує, то як тоді розцінювати факт, що на самому форумі зібралися представники принаймні 296 громадських організацій, ЗМІ, які висвітлювали цю подію, представники політичних партій, що репрезентували інститути громадянського суспільства.
Час від часу в середовищі самих громадських організацій, зокрема й на форумі створювався образ якоїсь «темної сили», яка протидіє розвиткові громадянського суспільства. Така сила може бути іманентною самому громадянському суспільству, і тоді успіх боротьби з нею винятково залежатиме від самих громадських структур. З іншого боку, намагання протиставити владу і державу громадянському суспільству суперечить здоровому глузду, бо ті ж самі громадські організації закликають державу до сприяння розвиткові громадянського суспільства. В зв’язку з цим представникам громадських організацій, які виступали на форумі, належить чіткіше визначитися, чим є для них держава: підступним ворогом чи партнером, з яким слід співпрацювати заради досягнення реалізації таких конституційних орієнтирів, як демократія, політичний плюралізм, правова та соціальна держава.
На форумі мали б обговорюватися проблеми громадянського суспільства. Ця тема у всіх, як переконує час, викликає жвавий інтерес, що є цілком природнім і зрозумілим. Однак, на жаль, якраз про громадянське суспільство йшлося якнайменше. Замість громадянського суспільства всі опікуються проблемою державної влади та її дій по відношенню до окремих суб’єктів виборчого процесу. Поза всяким сумнівом, ця проблема є також важливою і її варто обговорювати. Але чи правильно зводити питання формування громадянського суспільства в Україні виключно до поточного стану справ у деяких політичних партіях чи групах? При чому, коли все це робиться виключно у формі чисельних скарг і звинувачень щодо, по суті, власних прорахунків у передвиборчій компанії. На мою думку, якщо вся проблема розвитку громадянського суспільства в Україні зводиться до «утисків» тієї чи іншої партії, то тоді ми чи взагалі неправильно розуміємо сутність і зміст цієї проблематики, чи намагаємося побудувати якесь дивне громадянське суспільство.
Напрошується висновок: якщо навіть така подія, як форум громадських організацій перетворилася на трибуну загальнотеоретичних міркувань, риторичних закликів та політичної реклами, то що вже казати про Громадянський форум. У цьому сенсі, як не прикро це констатувати, але, судячи за все, ніхто так не перешкоджає становленню громадських організацій як політичних інститутів в Україні, як вони самі. Важко лише уявити собі, як саме зміниться у людей загальне сприйняття ідеї громадянського суспільства, якщо воно буде асоціюватися з черговими зливами передвиборчого політичного компромату.
Однак, попри всю критику, що з’явилася після моєї публікації (я навіть не хочу обговорювати звинувачення в фашизмі, авторитаризмі, некомпетентності тощо) – не можна не відмітити позитиву. Я маю на увазі те, що відкрита на сторінках «ДТ» дискусія щодо проблеми громадянського суспільства вже за досить короткий термін, який минув з дня виходу перших відповідей на ініційоване публікацією «Громадянське суспільство: міфи і реальність» обговорення («ДТ» №3(378), 26 січня – 1 лютого), виявила чималий інтерес до цієї теми. У цьому сенсі «провокація», як її оцінили деякі журналісти, судячи з усього, вдалася.
Одні побачили тут «голос держави», яка намагається придушити паростки громадянського суспільства і «тримає всіх за ідіотів», за висловленням одного із опонентів. Інші – програмний виступ напередодні виборів, хоч ані про парламентські вибори, ані про блок «За єдину Україну» не йшлося, оскільки це було б прямим порушенням законодавчої заборони передвиборної агітації, офіційний старт якої тоді ще не відбувся. Ще для когось сама думка про можливість, доречність і необхідність «деміфологізації» громадянського суспільства виявилася посяганням людини від влади на «святая святих» сучасної демократії, своєрідним «маніфестом авторитарно-бюрократичної революції» («День», №21 від 2.02.2002). Хоча для цього не було ніяких підстав.
Насправді ж була лише висловлена моя власна позиція як науковця і громадянина, такого ж члена громадянського суспільства, як і всі інші громадяни України. Значним чином, а також з огляду на широку аудиторію газети «Факти та коментарі», це стало основним мотивом звернення до широкої аудиторії, як раз масового, а не до вузько наукового чи фахового видання. До речі, сам факт оприлюднення статті в ЗМІ (в цьому плані абсолютно не має значення про яку саме газету йдеться), які традиційно вважаються одним з основних інститутів громадянського суспільства, вже мав би змусити багатьох критиків і опонентів замислитися над тим, а чи справді виступ був «атакою» на громадянське суспільство, чи, радше, проявом глибокої турботи та вболівання за його долю (див. «ДТ» №4(379) «Священні корови бувають лише в Індії»).
Отже, повертаючись до теми громадянського суспільства, вважаю за доцільне ще раз наголосити на деяких аспектах. По-перше, вживаючи поняття громадянського суспільства слід чітко зрозуміти, про що йдеться, коли воно використовується. Так, це справді паралельна державі і заснована на самоорганізації спільнота, каркас якої, як зауважив В.Фесенко (стаття «Родова травма суспільства і держави» в газеті «День»), складають політичні партії і громадські організації. Однак, окрім ознаки самостійності (хоча щодо українських реалій, то про самостійність багатьох неурядових організацій казати аж ніяк не доводиться, до того ж коли вони самі прямо визнають факт існування так званого, «бізнесу громадських організацій» який полягає у «вибиванні» міжнародних грантів і їх подальшому далеко не цільовому використанні), всі ці інститути має характеризувати те, що вони діють в межах єдиного для всього суспільства і, до речі, – держави та її владних інститутів, правового поля. Тобто, поряд з громадянським суспільством має співіснувати правова держава. Саме на це багато хто не хоче зважати. Тому свідомим було зіставлення діяльності таких сегментів того громадянського суспільства, що сьогодні функціонує в Україні, як «Луганська бригада» та Армія спасіння. Але в тому то й проблема, що на Заході нікому не спадає на думку зараховувати кримінальні угрупування до інститутів громадянського суспільства, і навіть в демократичній Німеччині ст. 9 Основного закону передбачає заборону на діяльність громадських об’єднань, яка суперечить кримінальним законам та спрямована проти конституційного ладу. Такі ж норми містяться і в конституціях Іспанії (ст.22), Італії (ст.18), України (ст.37), і т.д..
Проте наша дійсність свідчить про інше. В Україні відверто і неприховано діє цілий ряд угрупувань, які не лише декларативно, але й реально порушують суспільний порядок, закликають до повалення конституційного ладу тощо. Яким же чином можна ставитися до них? Невже як до демократичних елементів, які сприяють розвиткові українського суспільства і держави? З цим принципово не можна погодитися.
Так само не можна вважати інститутами розвиненого громадянського суспільства корпоративні групи тиску, які намагаються «пробити» через владні структури вигідні їм рішення. І що найдивніше – при цьому знову ж таки виходить на поверхню дискурс громадянського суспільства. Воно, як кажуть, протистоїть державі, а тому, якщо держава програє, то громадянське суспільство – виграє. Тверезомисляча людина з цим ніколи не погодиться. Хіба виграє суспільство в цілому, якщо держава надасть виключні права одній чи кільком громадським організаціям (рухам, групам, асоціаціям, і т.д.) за рахунок інших? Більше того, ні в кого не може викликати сумніву те, що в даному випадку високі слова про омріяне громадянське суспільство використовуються виключно як засіб корпоративного збагачення за рахунок того ж суспільства, яке цинічно окреслюється як «сіра, безвольна і неосвічена маса».
Застосовуючи термін «громадянське суспільство», чомусь багато хто не бере до уваги, що це саме громадянське суспільство має репрезентувати інтереси громадян. Тобто, якщо є громадське об’єднання, то воно формується як недержавна інституція, яка дозволяє представити і артикулювати певні інтереси та сприяти їх реалізації в правових формах. Саме в цьому і проявляється самостійність таких громадських об’єднань – вони залежать виключно від своїх членів, і ніхто інший в цю сферу не повинен втручається, включаючи власну державу, чи інші держави. Насправді ж про яку самостійність організацій можна вести мову, якщо вона майже на сто відсотків фінансується якоюсь однією зарубіжною державою? Якими ж незалежними можуть бути висновки таких організацій, їх поради, експертні оцінки?! Фактично, те, що ми у багатьох випадках маємо зараз – це активне використання формально легітимних інституцій громадянського суспільства для тиску на державну владу з боку інших країн. Це дає підстави говорити про непряме втручання у внутрішні справи України, що суперечить не лише ідеї державної незалежності, але й просто нормам міжнародного права.
По-друге, тема громадянського суспільства тісно пов’язана з проблемою розмежування державної і недержавної сфери. Всі це розуміють. Але, за певних причин, сьогодні в Україні насаджується спрощене сприйняття цієї теми. Мовляв, зовсiм неважко встановити межу між державним і недержавним. На жаль, насправді все складається далеко не так. З цього приводу доречно послатися на згадуваного Дж.Кіна та його фундаментальну працю «Демократія та громадянське суспільство», в якій він характеризує принаймні п’ять різних варіантів встановлення легітимних меж діяльності держави (держава, що забезпечує безпеку; конституційна держава, мінімальна держава, всезагальна держава, демократична держава) та її взаємозв’язку з громадянським суспільством. Все це дає підстави казати про різні громадянські суспільства, а точніше – про різні моделі (різні образи) реалізації начебто одного й того ж ідеалу. З одними з цих моделей можна погодитися, з іншими – ні. І публічне висловлення цієї незгоди є обов’язком як науковця, так і громадянина.
По-третє, принципово не варто «прив’язувати» громадянське суспільство до якоїсь однієї ідеології: ліберальної, консервативної, соціал-демократичної тощо, так само, як і асоціювати його з якоюсь однією країною. Питання громадянського суспільства не повинно бути вибором між тією чи іншою ідеологією, оскільки незалежно від того, яка партія (яка ідеологія) домінує на політичній арені, проблематика громадянського суспільства, так само, як і воно саме, нікуди не зникне. Справжня проблема полягає як раз в тому: а) Чи можна вважати ту модель громадянського суспільства, яку ми маємо сьогодні в Україні, основою подальшого становлення демократії в Україні, чи ні? б) Чи є окремі моделі громадянського суспільства, які нам часто нав’язують під маркою «єдино можливих», справді настільки безальтернативними? в) Яким має бути баланс між державою та громадянським суспільством і чи справді «слабка держава» при «сильному громадянському суспільстві» є тим, чого вимагає теорія громадянського суспільства, і відповідно тим, до чого ми маємо прямувати?
Коротко кажучи, власна авторська позиція щодо трьох сформульованих запитань полягала і полягає в тому, що на них запропонована негативна відповідь. Але це не є підставою перетворювати незадоволення реальним станом громадянського суспільства в сьогоднішній Україні (до речі, я не думаю, що в цьому моя позиція є такою вже «унікальною» чи «епатажною»), спробу критично осмислити нині існуючі моделі громадянського суспільства і моє несприйняття концепції слабкої і безвідповідальної держави на якусь алергічну реакцію на такі поняття, як «демократія» та «громадянське суспільство». Так само, як не хотілося б порушувати принципи визнаної в науковій спільноті вимоги критичності мислення. Наразі, перш ніж «будувати» громадянське суспільство, слід визначитися з тим, чим воно є, що від нього очікувати і які позитиви та негативи може принести та чи інша модель громадянського суспільства.
Водночас, підводячи певний, проміжний підсумок розпочатій дискусії, хочу наголосити ще на одному моменті. Справа в тім, що проблема громадянського суспільства носить комплексний характер. Тому її жодним чином не можна зводити до банальної суперечки «за – проти» громадянського суспільства чи до дилеми «погане – гарне» громадянське суспільство. Комплексність проблеми громадянського суспільства полягає в тому, що вона так чи інакше підіймає цілий ряд інших питань, як то: співвідношення суспільства і державної влади, обов’язків громадян перед державою і держави перед громадянами, правового регулювання тих чи інших суспільних відносин, питання модернізації (до речі, в цьому контексті видається цікавою думка А.Коваленка, висловлена ним в статті «Велика мета маленької формули», «ДТ» №5(380)), діяльності громадських організацій та політичних партій, стану ЗМІ, і т.д.. А отже бажано, аби в ході обговорення проблематики громадянського суспільства були висвітлені і щойно перелічені аспекти. Щоб тема громадянського суспільства – а за своїм тематичним потенціалом вона цілком спроможна на це – стала тим поштовхом, який би розпочав широкомасштабну дискусію серед політиків, науковців, журналістів, пересічних громадян щодо перспектив майбутнього розвитку як нашого суспільства, так і системи державної влади.
Хочеться сподіватися і вірити, що окрім вітчизняних політиків та партійних лідерів, які вже висловилися з цього приводу, а також зарубіжних політиків (змістовна стаття «Громадянське суспільство в Німеччині» посла ФРН в Україні Д.Штюдеманна), в ній могли б взяти участь і представники інших українських партій та блоків, які так переконливо, на всі лади, ледве не з благоговійним придиханням, немов цитуючи Біблію, повторюють у своїх виступах і програмах «ми за громадянське суспільство». Було б надзвичайно цікаво почути з їх боку розуміння громадянського суспільства, оцінку стану та перспектив його розвитку в Україні, переконатися у їх справжній турботі про майбутнє українського суспільства. Тому свідомо не хотілося б ставити крапки в дискусії.
У разі конструктивності подальшого розгортання розпочатої дискусії про громадянське суспільство, вона становитиме суспільний інтерес, і водночас виявить ступінь «щирості» ЗМІ та журналістів до актуальності проблеми (а також покаже, кого саме вони представляють – громадянське суспільство чи конкретні фінансово-політичні джерела): тобто продемонструє, чи зможуть вони підтримувати інтерес до цієї надзвичайно важливої і актуальної теми без компроматів та створення штучного політичного передвиборчого ажіотажу. Час — найкращий суддя.
Володимир ЛИТВИН, глава Адміністрації Президента України, професор, член-кореспондент Національної академії наук України
