Неприємно відчути себе обвинуваченим. Особливо, якщо ти сам прокурор. Особливо, якщо Генеральний. Причому, якщо аргументи обвинувачення набагато сильніші й емоційніші, хоча захист у явно більш виграшному становищі, а присяжні — під важким тиском політичних обставин. Публіка налаштована явно недоброзичливо. Інтер’єр декоровано неприємними гаслами, що ображають прокурорське око. Обвинувачення галасливе, захист відмовчується. На такому «суді» в ролі звинуваченого краще взагалі не з’являтися, і добре, що насильного приводу процедура не передбачає.
От Михайло Потебенько й не з’явився. Навіть не прислав замість себе заступника, як зазвичай роблять великі чиновники, які не бажають розмінюватися на якісь там звіти перед парламентом. Аргумент, взагалі-то, залізний — Генеральна прокуратура непідконтрольна Верховній Раді. Дійсно, в Конституції ні про контроль з боку парламенту, ні про звіти депутатам нічого не сказано. Говориться лише про те, що призначає Генпрокурора Президент за згодою Верховної Ради, а за бажання парламент може висловити йому недовіру, наслідком чого є відставка. Вся ця «підзвітність» і «підконтрольність» була передбачена «Законом про прокуратуру», який частково втратив чинність після прийняття Конституції. Які саме норми перестали діяти, мав би вирішити Конституційний суд, але поки не вирішив, оскільки відповідного звернення не було. Головний нюанс — у тому, що всі попередні Генпрокурори жили згідно з «Законом про прокуратуру», а Михайло Потебенько вирішив жити за Конституцією.
Він вважає, що якщо його звіт перед парламентом не передбачено Конституцією, а сам закон досить сумнівний, отже й відповідна постанова парламенту незаконна. І як законослухняний громадянин, він не може виконувати явно незаконні рішення. І не виконав.
Аргументи з обох сторiн були висунуті серйозні. Опозиція звинувачує Генпрокурора в непослідовності й непрофесіоналізмі, в систематичному спотворенні інформації про резонансні справи й відвертій брехні в тому, що він перетворив прокуратуру на знаряддя політичного переслідування. Прокуратура регулярно плутається у свідченнях, роблячи взаємовиключні заяви з приводу версій про зникнення Георгія Гонгадзе, ідентифікації «таращанського тіла», можливості проведення прослуховування в президентському кабінеті й достовірності записів майора Мельниченка. А головне, на думку опозиційних фракцій, — Генеральний прокурор України перетворився на генерального адвоката Президента України в «касетній справі» й перешкоджає подальшому розкручуванню скандалу. У свою чергу, противники відставки Михайла Потебенька звертають увагу на те, що ситуацію не слід переводити з суто правової в політичну площину й зводити тільки до однієї справи, що слід дати можливість Генпрокуратурі довести «справу Гонгадзе» до кінця, а відставка Генпрокурора призведе лише до великих проблем з призначенням нового, тоді як поточна робота цього органу буде паралізована. І основний аргумент — за ініціативою звіту й відставки Михайла Потебенька стоять соратники Юлії Тимошенко, які намагаються шляхом перетворення карної справи на політичну реабілітувати в очах громадськості колишнього віце-прем’єра й лідера партії «Батьківщина».
Відсутність прокурора в парламенті зіграла явно не на його користь. Ігнорування вимог парламенту образило депутатів у найкращих почуттях і змусило тих, хто вагався, серйозно замислитися про «запобіжні заходи» для прокурора, який відмовляється від «явки для надання свідчень».
Найбільше замислилися комуністи. Їхній пакет з 112 голосів мав зіграти вирішальну роль, оскільки дозволяв опозиції розраховувати на позитивне голосування в четвер щодо однієї з чотирьох постанов, що передбачали недовіру Генпрокурору. В кулуарах навіть активно обговорювалася інформація про нібито щедру пропозицію, зроблену фракції КПУ напередодні голосування. У день голосування стала звучати й сума, яку нібито пропонували депутатам за кожний голос «за» відставку — $10 тисяч. Комуністи виявилися у вельми делікатному, хоча й надзвичайно зручному для торгів становищі. З одного боку, їм дуже важко було відверто зайняти одну з двох запропонованих позицій. Проголосувавши за недовіру, вони автоматично підставлялися під шквал критики з боку пропрезидентських сил і їхніх засобів масової інформації. До того ж, із цієї позиції їм дуже важко було б надалі налагоджувати діалог з владою, що намічається (принаймні в їхніх висловлюваннях). Водночас, підтримавши Потебенька, вони надто явно зраджували декларованій лінії на опозиційність режиму. Само собою, права опозиція неодмінно звинуватить їх у змові з владою. Фракція «Трудова Україна» вже й без того не приховує, що веде переговори з ними про спільні дії й навіть ділить портфелі в майбутньому уряді. З другого боку, становище держателя «золотої акції» відкривало КПУ широке поле для подальших політичних маневрів. Тому обговорення аргументів сторін у вузькому партійному колі в середу тривали до самого пізнього вечора. Генеральна лінія мала бути дуже гнучкою й дозволяти отримати максимальні дивіденди від ситуації, що склалася. Дехто, як кажуть, навіть був готовий пожертвувати партійним квитком, такими вагомими були «аргументи».
Було вибрано традиційно безпрограшну формулу: залишатися над сутичкою й не брати участі у боротьбі. Тобто проігнорувати голосування. Таким чином комуністам певною мірою вдалося зберегти політичне обличчя й не виступити відверто на боці Президента, з яким вони борються вже багато років поспіль. А права опозиція зазнала нищівної поразки, не набравши в залі не те що 226, а хоча б скільки-небудь пристойної кількості голосів за свої постанови. У свою чергу, пропрезидентські фракції підтвердили здатність зберігати стабільну парламентську більшість навіть за відсутності її значної частини. В основному майбутнє Генпрокурора їх мало хвилювало, багато хто навіть був не проти його відставки. Але доля розпорядилася по-своєму, й добре, що до прихильності Фортуни до такого рішення не довелося докладати майже ніяких зусиль.
Кризова ситуація так і не отримала поштовху до розв’язки. Те, що Михайло Потебенько залишився на посаді, продемонструвало стабільність позицій влади та її готовність протистояти радикальним заходам опозиції. Опоненти Президента отримали черговий урок помилковості шляху безсистемної боротьби. Можливо, особа Генпрокурора створює проблеми i для влади й рано чи пізно цього баласту доведеться позбутися. Через хворобу або у зв’язку з переходом на іншу роботу. Щоправда, далеко не всi проблеми можна вирiшити шляхом отаких формулювань.
