Російські письменники-фантасти, коли конструюють найближче або віддалене майбутнє своєї країни, в цьому майбутньому переважно бачать Україну в складі Росії. Особливо це стосується того варіанту майбуття, при якому в Росії відновлюється монархічна форма правління. Байдуже, чи становить вона сама по собі міжзоряну імперію, чи все ще залишається тільки на нашій планеті. В будь-якому разі, Україна неодмінно знову опиняється «під державним скіпетром, увінчаним двоглавим орлом Паллеологів». Або, як це, наприклад, відбувається в романі Р. Злотникова «Империя», український президент, довівши економіку країни «до ручки», підписує з новоявленим російським государем-імператором «коронний договір», у гіршому випадку, як у Хольма ван Зайчика (В. Рибаков) в «Деле независимых дервіше», країна, яка асоціюється з Україною, просто перетворена на намісництво Ордусі — історико-політичного гібрида Орди й Русі.
Є ще фантастичні варіанти майбутнього, коли між Росією й Україною виникає повномасштабна війна, але від розгляду клінічних проявів утримаємося. Варто, втім, сказати, що інколи автори таких текстів, що користуються популярністю не лише в Росії, але й у нас, тут і мешкають.
Нам не вдалося знайти жодного твору сучасної російської фантастики, де б Україна й Росія співіснували в майбутньому як рівноправні держави, які поважають одне одну. Тенденція, однак.
Можливо, не варто було б приділяти зайву увагу такому літературно-політичному явищу, як дискредитація майбутнього (а також сьогодення і минулого) України засобами літературної фантастики, але проблема в тому, що український ринок споживання російського гуманітарного продукту — книг, серіалів, художніх фільмів, телепрограм і гастрольних турів — складає третину від власне російського ринку. Ще відсотків 25 припадає на Білорусь, країни Закавказзя, Казахстан, Ізраїль і Прибалтику. Таким чином, приниження України, формування її негативного образу на всі часи у цих країнах значною мірою реалізується коштом її ж громадян.
Уявлення про Україну, як про країну, яка звинувачує в усіх своїх бідах Росію, і ставлення до суспільних процесів, що в ній відбуваються, точно відображається у відомому листі Сергія Лук’яненка до його українських читачів, що отримав великий резонанс далеко за теренами нашої країни.
Напередодні п’ятого року цей популярний російський фантаст надіслав нам таке привітання:
«Я хочу вас привітати.
Привітати з вибором президента.
Я дійсно дуже радий, що ви обрали саме Віктора Ющенка.
Вибрали абсолютно демократично, в повній відповідності до своїх законів. Я радий, що запанувала думка молодих, міцних, веселих студентів, які замість нудних занять провели місяць на Майдані, а не «брудних шахтарів, які копошаться під землею і звикли до рабства». Я радий, що тепер культуру України відродять люди, які твердо знають, що російська мова — «мова блатняку і попси». Я переконаний, що тепер Україна легко увіллється до братської сім’ї європейських народів. Вже завтра рівень життя в Україні різко зросте, а пересуватися Європою вам тепер можна буде без будь-яких віз. Я впевнений, що цей варіант виборів буде схвалений у Вашингтоні й визнаний демократичним та легітимним. Я щасливий від того, що ви виявили громадянську мудрість, чинили опір іноземному тиску й не дозволили себе зомбувати.
А найбільше я радію тому, що коли через два-три роки ви зрозумієте, як вас використали і обдурили, — ви не зможете звинувачувати в цьому Росію та росіян».
Тоді цей лист багатьом видався злим і несправедливим. До сьогоднішнього дня він не став добрішим, але блискуче передбачення Сергієм Лук’яненком розчарування українців у своєму виборі не може не викликати поваги. Це вам не астролог Павло Глоба з його прогнозом неминучості перемоги Юлії Тимошенко на минулих виборах.
У той самий час протиставлення «веселих студентів» «брудним шахтарям», твердження того, що українську культуру відроджуватимуть люди, які вважають російську мову мовою «блатняка і попси», м’яко кажучи, не свідчить про доброзичливість автора до адресатів його послання. Нагадаємо, що це ставлення висловлено провідним російським фантастом.
Сучасні українські письменники, як й інші виробники гуманітарного продукту, практично не дають симетричної, а краще — асиметричної відповіді на прямо кинутий багатьма російськими письменниками, у тому числі й тими, які проживають в Україні, виклик.
Така ситуація пояснюється як байдужістю, так і побоюванням посваритися з російською літературною тусовкою, включаючи видавців і критиків. Із боку суб’єктів української державної культурної політики так само непомітно спроб протистояння гуманітарній агресії. Виключенням можна вважати розмови про заборону демонстрації в Україні фільму «Ми з майбутнього-2». Але заборона — це негативна дія слабких. До того ж дія, що веде до прямо протилежного результату — підвищення інтересу до його предмету. Своєї ж зустрічної сильної позитивної пропозиції у вигляді якісного гуманітарного продукту Україна зробити, схоже, не поспішає. Це пояснюється не лише відсутністю достатнього комерційного попиту на нього, а й тим, що в нашому суспільстві все більше переважають інтереси сьогочасного виживання. Ми лінуємося думати про власне майбутнє, не говорячи вже про майбутнє всієї людської цивілізації.
