У ці дні практично всі ЗМІ згадали, що 60 років тому Радянський Союз випробував на Семипалатинському полігоні у Казахстані свою першу ядерну (або ж, як її ще звуть, атомну) бомбу. При цьому одні автори наполягали, що команда ядерного проекту, науковим лідером якої був Ігор Курчатов, а «великим шефом» — Лаврентій Берія, просто скопіювала роздобуту радянською розвідкою схему зробленої за чотири роки до цього американської бомби, інші автори — що без високої кваліфікації радянських фізиків жодні розвідувальні дані у реальну бомбу не перевтілилися б, треті намагалися примирити суперечності — мовляв, усі добре постаралися. Але ніхто чомусь не згадав, що розробку ідеї атомної бомби, її конструкції та технології отримання збагаченого урану було здійснено за десятиліття до вибуху під Семипалатинськом в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ), який тоді існував у Харкові.
І не випадково. Адже тодішній Харків мав заслужену репутацію однієї із світових столиць ядерної фізики.
Справа в тому, що коли ведуть мову про українське «розстріляне Відродження» 20-х і початку 30-х років ХХ століття, зазвичай мають на увазі суто гуманітарну сферу. Літературу, театр, кіно, освіту. А тим часом доба національного відродження, а краще б сказати, творення модерної української нації, хоча і під пильним політичним контролем більшовиків, дала колосальний злет у різних галузях науки й технології в Україні. Від психології до атомної фізики, від біохімії до математики, від електрозварювання до авіабудування. У всіх цих галузях тогочасна Україна мала постаті світового значення, без чиїх ідей розвиток світової цивілізації гарантовано був би загальмований. Розпочаті в силу відомих причин репресії 30-х років звели науково-технологічний потенціал УРСР, серед іншого й у царині ядерної фізики, до мінімальних величин, проте й цього вистачило для того, щоб іти «в ногу» з найкращими вченими світу — навіть будучи позбавленими (шпигуноманія!) контактів із ними.
Не перераховуватиму всіх, хто працював у ті чи інші роки в УФТІ — назву лише тих, хто безпосередньо причетний до розробки ядерної бомби. Найперше тут слід згадати, звісно, Олександра Лейпунського. Народився він на Гродненщині. З 1929 року — заступник директора, з 1935 року — директор УФТІ. З початку 30-х років за його ініціативою в інституті розпочинаються дослідження атомного ядра. 1932 року тут уперше в СРСР (і вдруге в світі) здійснено розщеплення ядра літію прискореними протонами. З 1934 по 1935 рік він працює у Кавендишській лабораторії Кембріджського університету в Резерфорда; тут він дає перше експериментальне підтвердження гіпотезі про існування нейтрино. 1938 року заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, але, на щастя, через кілька місяців випущений на волю (на відміну від ряду своїх колег...). Але на посаду директора його не повертають — Лейпунський працює науковим керівником радіоактивної лабораторії УФТІ, керує проектуванням інститутського циклотрону. З 1939 року очолює наукову тему «Вивчення ділення урану». 1940 року опубліковано його книгу «Ділення ядер», 1941 року — «Ділення урану». І саме його аспірант харків’янин Віктор Маслов, котрий щойно захистив кандидатську, разом із випускником Київського університету Володимиром Шпінелем, який також працював в УФТІ, того ж 1940 року подає заявку на винахід під назвою «Про використання урану як вибухової й отруйної речовини».
Ось уривки із цієї заявки.
«Як відомо, згідно з останніми даним фізики, в достатньо великих кількостях урану (саме в тому разі, коли розміри уранового блоку значно більші за вільний пробіг у ньому нейтронів) може відбутися вибух колосальної руйнівної сили. Це пов’язано з надзвичайно великою швидкістю розвитку в урані ланцюгової реакції розпаду його ядер і з величезною кількістю енергії, яка виділяється при цьому (вона в мільйон разів більша за енергію, яка виділяється при хімічних реакціях звичайних вибухів)...
Наступним показується, що здійснити вибух в урані можна, і вказується, яким способом... Проблема створення вибуху в урані зводиться до отримання за короткий проміжок часу маси урану в кількості, значно більшій за критичну...
Як приклад здійснення такого принципу може слугувати наступна конструкція. Уранова бомба може являти собою сферу, розділену всередині на пірамідальні сектори, вершинами для яких служить центр сфери й основами — її поверхня. Ці сектори-камери можуть вміщати в себе кількість урану, тільки ненабагато меншу за критичну. Стінки камер повинні бути порожнистими і містити воду або яку-небудь іншу водомістку речовину (наприклад, парафін тощо). Поверхня стінок повинна бути покрита вибуховою речовиною, що містить кадмій, ртуть чи бор, тобто елементи, що сильно поглинають сповільнені водяним шаром нейтрони (наприклад, ацетиленіт кадмію). Наявність цих речовин навіть у невеликій кількості разом із водяним шаром зробить цілковито неможливим проникнення нейтронів з одних камер в інші і виникнення внаслідок цього ланцюгової реакції у сфері. В бажаний момент за допомогою якого-небудь механізму в центрі сфери може бути здійснено вибух проміжних шарів...»
Пані та панове, це — 1940 рік, про атомну бомбу переважна більшість найвидатніших фізиків того часу ще не замислюються, вони тільки займаються фізикою, намагаючись якнайдалі просунутись у відкритті явищ неймовірно дивовижного світу. І просуваються — ось який вигляд мала створена 1945 року американська атомна бомба, скопійована в Радянському Союзі 1949 рок: у центрі — куля із плутонію (її можна було б зробити й зі збагаченого урану — тоді розміри бомби були б дещо більшими), у цю кулю вставлено джерело нейтронів. Куля окольцьована відбивачами нейтронів, зробленими з металевого урану. Далі йде шар алюмінію, до якого примикають 32 пірамідальні відливки із суміші тротилу з гексогеном. У кожній із відливок — детонатор. Детонатори мусять спрацювати одночасно, тоді плутонієва куля стиснеться, щільність її перейде критичну межу і почнеться ланцюгова реакція — атомний вибух.
Як бачимо, дуже багато схожого. І не випадково. Але 1940 року, повторюю, ще ніхто — ані в Британії, ані в Америці, ані в Німеччині не міг окреслити загальну конструкцію атомної бомби. Тільки у Франції група вчених під керівництвом Фредеріка Жоліо-Кюрі запатентувала креслення ядерного реактора й атомної бомби. Та про це у Харкові нічого невідомо — «залізна завіса» насправді опустилася у середині 30-х, а не у другій половині 40-х; та й Друга світова війна розгоряється, який там обмін науковою інформацією!
А тим часом два щойно «спечені» кандидати фізико-математичних наук із Харкова пишуть далі в своїй заяві:
«Стосовно уранового вибуху крім його колосальної руйнівної сили (побудова уранової бомби, достатньої для зруйнування таких міст, як Лондон чи Берлін, очевидно, не стане проблемою) (зверніть увагу! Лондон чи Берлін! Дивовижний за своєю точністю ментальний знімок доби! Британія і Німеччина — кожен кандидат наук розуміє, що це головні потенційні перешкоди для Радянського Союзу у його русі до світового панування, воно ж «усесвітня пролетарська революція»! — С.Г.) необхідно відзначити ще одну надзвичайно важливу особливість. Продуктами вибуху уранової бомби є радіоактивні речовини. Останні мають отруйні властивості в тисячі разів більш сильних ступенів, ніж найсильніші отрути (а отже — і звичайні отруйні речовини). Тому, беручи до уваги, що вони після вибуху деякий час існують у газоподібному стані і розлітаються на колосальну площу, зберігаючи свої властивості впродовж порівняно довгого часу (порядку годин, а деякі з них навіть днів і тижнів), важко сказати, яка з особливостей (колосальна руйнівна сила чи ж отруйні властивості) уранових вибухів найбільш притягальні у воєнному відношенні».
Можливо, когось жахає кровожерливість молодих українських учених, котрі прагнуть знищити ледь не все населення таких великих міст, як Лондон чи Берлін? Але це знов-таки ментальний зліпок доби, не більше й не менше...
Заявка Маслова та Шпінеля настільки точно описує як сам ядерний вибух, так і його наслідки, що складається враження, наче ці два молоді дослідники якимось робом перенеслися на машині часу у наступні роки й попідглядали за ядерними випробуваннями, а то й за наслідками Хіросіми. Адже їхні сучасники не бачили в заявці чогось реального. Скажімо, академік Хлопін — начебто знавець стану справ у ядерній фізиці — у своєму висновку на заявку відзначив: «Слід стосовно першої заявки (в інших заявках, де співавтором був Фрідріх Ланѓе, описувалася технологія одержання збагаченого урану. — С.Г.) сказати, що вона в теперішній час не має під собою реального підѓрунтя. Крім того, і по суті справи в ній дуже багато фантастичного».
Віктор Маслов (єдиний член партії серед авторів заявок) не здається. Він не погоджується зі знаними науковцями і звертається безпосередньо до щойно призначеного наркома оборони маршала Семена Тимошенка. У листі він наголошує: «Суто наукова сторона питання зараз перебуває у такій стадії, що дозволяє перейти до форсованого проведення робіт у напрямі практичного застосування енергії урану. Для цієї мети мені видається вкрай необхідним якнайшвидше створити в одному з інститутів лабораторію спеціально для уранових робіт. Це дало б нам можливість проводити дослідження у постійному контакті з найбільш кваліфікованими техніками, хіміками, фізиками і військовими спеціалістами нашої країни. Особливо для нас необхідна співпраця з висококваліфікованими конструкторами та хіміками».
Наприкінці листа Віктор Маслов наводить номер свого партквитка — 2377049 і харківську адресу. Лист потрапляє на стіл наркома з припискою, зробленою невідомим експертом: «Не підтверджується експериментальними даними». А як воно могло підтвердитися, коли ще ніхто не ставив подібних експериментів? Але у радянських керівників — власна гордість: поки буржуї чогось не зроблять чи поки смажений півень не дзьобне, «зелену вулицю» своїм геніям не дають. Так і тут: маршал Тимошенко не став розбиратися у суті справи, йому було ніколи — він готував Червону армію до переможного походу на Західну Європу, змушуючи піхоту на навчаннях проходити за добу по 80, а то й по 100(!!!) кілометрів за добу. Головне — піхота, навіщо нам якась атомна бомба...
Сучасники розповідають, що молоді дослідники ще не раз намагалися якось «достукатися» до тих, хто виділяє гроші на наукову працю; вони чудово розуміли, що йдеться про широкомасштабні дослідницькі та технологічні роботи, які не одразу дадуть позитивний результат. Етапи цих робіт також було ними ретельно продумано, от тільки відповідні записи не збереглися: загальна атмосфера шпигуноманії призвела до того, що Маслов, Шпінель і Ланѓе писали на цигарковому папері, який зберігали у відомих тільки їм тайниках, а потім безжально спалювали.
1942 року молодший лейтенант Віктор Маслов, який добровільно пішов на фронт, загинув унаслідок поранення. Володимир Шпінель, як і Олександр Лейпунський, прожив довге життя, але жили й працювали вони уже за межами України. А 7 грудня 1946 року заявка Маслова і Шпінеля перетворилася на авторське свідоцтво №6353с. Тільки з грифом «цілком таємно», так само, як і заявка на метод розділення ізотопів урану за допомогою газової центрифуги, запропонований тоді ж разом із Фрідріхом Ланѓе й (іронія долі!) з великими зусиллями добутий радянською розвідкою в Америці...
...Уже після війни Володимира Шпінеля несподівано викликали на Луб’янку до одного з найближчих помічників куратора ядерної програми Лаврентія Берія генерал-майора держбезпеки Павла Мешика. «У величезному кабінеті, що вікнами виходив на Луб’янську площу, — розповідав Шпінель журналістам уже в часи перебудови, — мене зустрів кремезний чоловік. Привітавшися за руку, він витягнув з потайного сейфу, вмонтованого у стіну й замаскованого дубовими панелями, довоєнну нашу з Вітею Масловим заявку. «Впізнаєте вашу працю? Ми її нещодавно з Лаврентієм Павловичем обговорювали... Як це ви з Масловим ще до війни про таку складну штуку, як атомна бомба, самі здогадались? Бо ж тоді, в 40-му році, про неї уявлення не мали не тільки ми, а й американці з англійцями!.. Потім, наприкінці війни й тим більше після неї, Курчатову і його команді було куди легше й простіше: ми, розвідка, матеріалами по американській бомбі завалили їх, без перебільшення, вище Спаської башти!»
А ще Шпінель впевнено сказав журналістам: якби були належне фінансування та належна організація робіт, СРСР вже 1945 року мав би ядерну бомбу. Чи стало б це благом для тодішнього світу? Фізик замислився і не дав відповіді на це запитання, тільки скрушно похитав головою...
