За все своє життя уперше пишу в газету. Я її відкрила для себе три місяці тому, оскільки вашу газету пропонують неохоче. Для мене, робітниці, ця газета — як нове відкриття чогось неймовірного. Виявляється, є мужні люди, здатні писати правду. Спасибі вам від усього серця.
Я написала не для участі в конкурсі «Експертів «Дня», немає у мене знань. Просто душа тужить від такої безвиході. Що ж відбувається? Після війни (що могло бути жахливіше?) починали жити спочатку. Але у нас були безкоштовні лікарні, де були ліки, їжа, лікарняний одяг. Нині немає навіть вати. А як ми любили читати! Листоноші сумок не могли підняти, кожна сім'я передплачувала 5—10 видань, а що тепер? Зате місто завалене всілякою яскравою, помітною макулатурою. Вчать проституції за викликом. Жахливо! Рівень життя — нижче вже, напевно, не буває.
За останні дев'ять років — досягнення: гаряча вода за графіком. Зуб запломбувати — 18 грн., вирвати — 15 грн. Місцеві «аматори» за 1 гривню припікають сірчаною кислотою, гарантія — «більше не заболить». Порожні дитсадки, убога молодь, все розвалене, зруйноване. Навіщо? Чому? Пляж — інкубатор зарази, адже тут південь! Усього не опишеш, тут цілий том можна написати.
Я безробітна, раз на 3 місяці отримую допомогу. В ощадкасі її повністю не видають, тому треба ходити за нею ще місяць. Коли б якась країна взяла мене — пішки б пішла і квартиру залишила б, яку 15 років чекали.
Соціально-економічні зміни — вбивчі. А поліпшення пов'язую з Є.Марчуком. Дурні вчаться на власних помилках, розумні — на чужих.
Успіху вам!
