У пресі та кінематографічних колах знову заговорили про Елі Рота. І особисто мені це не подобається.
Заговорили у зв’язку з тим, що цей американський режисер знявся у Тарантіно в його гучних «Бесславних виротках» (саме так, самовираження у них таке). То ще півбіди, але ж відразу згадують, що цей Рот — постановник фільмів жахів «Хостел» і «Хостел-2». У них ідеться про хостел — тобто малобюджетний молодіжний готель, який насправді є прикриттям для кривавих лиходійств.
Кіно, звісно, стимулює фантазію. Але невже для того, аби сказати щось цікаве про хостели, потрібно обов’язково випустити комусь мізки?
Мої нещодавні враження від проживання в хостелі також гідні пера сценариста. Ця непримітна біла споруда розташована в одному з найгарніших районів Нью-Йорка, на 96-й стріт, між Централ-парком і набережною Гудзону. Таблички там не знайдете; зате є два незалежні входи з начебто різними рецепціями (насправді працюють, змінюючи одне одного, одні й ті самі люди); по чотири кімнати на блок, у якому є загальні туалет, душ і кухня. Центральний хол оформлено в дикуватій жовто-червоно-помаранчевій гамі; стелю підпирають дві білі колони доричного (!) ордеру. Сходи (інколи в’ються) і двері (голосно грюкають) недоладно фарбовані темно-коричневою фарбою. На стінах — величезні червоні плошки протипожежної сигналізації. У номерах — нічого, крім ліжка, поличок і телевізора, який не завжди працює. З підлоги у стелю проростають білі труби таємничого призначення. Система протипожежного гасіння — та сама труба, що стирчить зі стелі, з чорним патрубком на кінці. З найбільш вражаючих ноу-хау — відсутність настінного вимикача світла. З люстри, прямо над ліжком, висить довгий ланцюжок, смикнувши за який, можна, е-е... регулювати режим освітлення, і це, до речі, дуже практично. Оскільки значна частина вікон виходить на внутрішній двір-колодязь, то сонце до нижніх поверхів не дістає. У спеку — а в Нью-Йорку вона люта — це порятунок. Я спершу жив у такій нижній кімнаті; по сусідству, мабуть, уже не перший рік мешкала старенька — манхеттенська бабця-кульбабця у вічно незастібнутому халатику. Двері до її номера, пильно напіввідчинені, трималися на ланцюжку; крізь щілину видно було акуратні стоси різних коробочок, судочків і безлічі іншого малозрозумілого дріб’язку. Здавалося, цю стару леді занесло сюди прямо з п’єс Теннессі Вільямса — повних так само загублених і зворушливих героїнь.
У деяких номерах, окрім людей, водилися клопи. Перша ж ніч мого перебування стала для них справжнім святом, після чого мене, на їхнє розчарування, перевели до іншого номера, вище, до сонечка. Була й інша компенсація: безкоштовний інтернет у холі з колонами. Щоправда, крісла там здалися власникам зайвими, тому щовечора і щоранку можна було спостерігати одну й ту саму картину: десяток молодих людей сидить на підлозі, притулившись до стін, із ноутбуками навколішки.
Мало хто знав, що цей заклад повний таємниць, і там є ще одна, прихована будівля зі своєю рецепцією — справжнім раєм із телефонами-автоматами за десять центів хвилина, з інтернетом, великим телевізором і м’якими диванами в загальній вітальні. Далі мав би бути опис еротичної сцени на одному з диванів, мимовільним свідком якої я виявився, однак обмежуся зауваженням, що дівчатам у хостелах нічого не загрожує, навіть навпаки. Мені ж хочеться згадати про Мерілін Монро, подвійний портрет якої — репродукція Енді Ворхолла — висів там на стіні. А Ворхолл, між іншим, казав: «При моєму способі виробництва, з моєю технікою... я зможу зробити чотири тисячі (картин) за день. І кожна стане шедевром — бо це буде одна й та сама картина... Якщо перша, «матрична» картина хороша — значить, і всі хороші». Тобто копія рівна оригіналу, й тоді, виходить, на стіні мого хостелу висів справжній шедевр нашого великого Андрія Варголи.
Одним словом, оселившись у хостелі, я провів півтора чудових тижні в товаристві пані з п’єс Теннессі Вільямса, з живописом Енді Ворхолла на стіні, з доричними колонами в холі, зі справжніми нью-йоркськими клопами в ліжку і з безкоштовним, чорт забирай, інтернетом. Що ще треба для щастя?
А ви кажете — Рот.
