Перший прозовий роман великого поета України привернув увагу й тих читачів, котрі зазвичай практично не цікавляться новинками сучасної української літератури. Автор цих рядків зміг особисто пересвідчитись у цьому: коли зручно влаштувався в салоні звичайного київського тролейбуса й дістав «Записки українського самашедшого», сусіди одразу почали запитувати: а де можна придбати роман? Адже на Петрівці, кажуть, увесь тираж розкуплено. Безперечно, враховуючи винятковий авторитет, що його давно вже здобула Ліна Василівна Костенко в духовно живої частини українського суспільства, йдеться не про сенсацію, а про непересічну подію в нашому культурному житті.
Це — книга про кожного з нас, нещадна, правдива, «космічно» правдива книга (як правдива холодна безодня Всесвіту) — і водночас твір пристрасний, шалений, напоєний коханням і подихом життя, подихом живої України, живої попри всі історичні мутації (і жертвою, і джерелом яких є український народ!), попри всі катастрофи та абсурди буття як всепланетного, так і національного. Власне, це книга про те, як і чому абсурд став уже, по суті, простором українського буття, а не періодичною неприємною перешкодою в реалізації чиїхось особистих планів. Про те, як «нам підмінили Україну», і про те, як нам її повернути. Першим — лише першим! — кроком на цьому шляху (а цей шлях є нічим іншим, як сумою неегоїстичних, часом раціонально не вмотивованих вчинків) був Майдан, описаний у романі Ліни Костенко і романтично-піднесено, і водночас вельми скептично — щодо тодішнього «Месії» та інших трибунних вождів («Люди б йому повірили. Ні, він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою»).
Останні наведені слова (це оцінка подій дня 8 грудня 2004 року, сумнозвісного дня так званої конституційної реформи) — лише один рядок з хроніки, записок, щоденника, котрий майже із дня в день, із грудня 2000 року по грудень 2004-го (вражає неймовірна хронологічна та фактологічна точність автора!) веде створений уявою Ліни Костенко молодий українець, фаховий програміст, що він, як і чимало з нас, відчуває себе зайвим і мало не божевільним у власній країні. Є таке старовинне польське слово «діяріуш» (з латинським корінням). Це — такий щоденник, котрий насичений не стільки суєтливою «злобою дня», скільки глибоким, гострим відчуттям історії. Саме це слово, «діяріуш», вживає герой Ліни Костенко, характеризуючи твір, який він пише. І воно тут більше ніж доречне.
Весь роман побудований на «дисонансах всесвітнього пекла» (теж вислів із «Записок»). Воістину весь світ неначе збожеволів: терор не має кордонів і моральних обмежень — немає пощади ані немовлятам, ані жінкам, ані старим; людство гине в отруйному океані безмежної злоби, брехні й насильства; знищується чиста земля, вода, повітря; знищується чистота людських душ. А щодо України, то калейдоскопу злочинного абсурду, здається, немає кінця, немає меж глумливої брехні, якою влада «нагороджує» народ (самі лише моторошні перипетії «таращанського тіла», абсолютно точно відтворені письменницею, чого варті!). Тут якраз цілком на своєму місці слова із «Записок»: «Чи є майбутнє в України? З таким президентом нема. А з такими нами?» Ось це — питання питань...
Недарма в тексті роману Ліна Василівна визнала за потрібне навести відомі слова Фрідріха Ніцше: «Я вдивляюся в безодню, а вона в мене». Бо, воістину, «страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю». А живемо ж у таку добу, коли «людям позакладало не вуха, а душі», коли «вся атмосфера просякнута чадом вічно тліючих проблем». Сама письменниця з вичерпною точністю пояснила, чому суспільству може виявитися необхідною оця хроніка життя цілком нормальної (попри «гоголівську» назву) людини в ненормальній, хворій, давно позбавленій власної ідентичності країні. А саме: «Вся ця «мозаїка абсурду» існує лише за умови «нульової», короткої пам’яті у суспільства. Коли ж пам’ять відновлюється — абсурд постає саме як божевільний, гидкий, жахливий абсурд». Ось у чому, очевидно, й полягає «надзавдання» твору. Ось задля чого безіменний герой Ліни Костенко ретельно, терпляче й методично занотовує всю цю «мозаїку абсурду», закликаючи тим самим українців: майте довгу, якщо завгодно, злу (у кращому сенсі цього слова) пам’ять, нікого й нічого не забувайте: ані хамства («нам мешают жить еті козли»), ані боягузтва, ані месіанської пихи («моя нація»), ані невиконаних обіцянок («покращення життя вже сьогодні»), ані цинічного глуму, коли «прожитковий мінімум встановлюють ті, хто давно вже встановив для себе прожитковий максимум»...
Герой, якому автор «доручила» нести у світ багато гірких, вистражданих душею істин про деградацію світу та України (хоча далеко не факт, що геть усі без винятку думки головного героя книги є також думками її творця), хоче лише одного: не відбирайте в мене, не підміняйте мені мою Україну, якщо вже я народився саме на цій землі! Абсолютно нормальне прагнення, чи не так? Аж ні: він живе в країні, де постійне і публічне вживання людиною рідної мови є майже актом громадянської мужності, бо розцінюється і досі як «націоналізм» (тут навіть слово «абсурд» є недоречно м’яким, хіба що підходить вислів «шовіністичний маразм»), де огидні попсові телепрограми та реклама (ох, як знущаються з них Ліна Василівна та її герой!) буквально вичавлюють з людини все українське і взагалі все людське. І все ж таки він уперто твердить своє: «Це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я не хочу в Силіконову долину, я не хочу в найкращі комп’ютерні центри Європи, я хочу жити і працювати тут. І не абияк жити, а жити добре, достойно. Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу». Проте ця нормальна вимога (не мрія!) залишається недосяжною. Оце, мабуть, і є найбільшою трагедією сучасної України.
Письменниця (хоч роман є публіцистичним, відтак багато про що авторові належить говорити прямо) застосовує цілу систему блискучих символів, які мають яскравіше, чіткіше й образніше донести до читача життєво важливі думки. Ця символіка дивовижна і вражаюча. Наведемо лише декілька прикладів. Ось друг «українського самашедшого», що живе й працює в Каліфорнії, теж програміст, розповідає йому в листі про тамтешніх чарівних пташок-колібрі. Це чудесне створіння має «серце майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. Ото було б сердечне суспільство. Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій. Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема. А нема спільного серця — нема спільних цінностей». Блискуча, містка формула!
Ліна Василівна Костенко з ювелірною точністю творить саме такі символи, що надаються до якнайширших узагальнень. Ось герою «приснився дятел, що клює націю в скроню. Дятел був як дятел, дзьобатенький і пістрявий, а нація якась аморфна, розпливчаста, і все підставляє скроню». Ось йому ввижається привид, що «ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам. А до чого тут ми? До чого тут Україна?». Цікаво, що знайомий нашого головного героя (він носить досить загадкове ім’я «Лев, інвертований на пустелю») дає тут влучний та лаконічний коментар: «Це ж не Україна. Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать». І — далі підсумкова символічна формула: «Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути». Важливо відповісти на питання: а чий це, власне, крик? Може, не тільки України, а й самої авторки — він таки пробивається до нас крізь гіркий сарказм, гострий, як лезо бритви; гумор, він задавлений, схований між по-чоловічому раціоналістичними рядками цієї дивовижної сповіді-щоденника...
У романі є сила-силенна снайперськи точних політичних узагальнень, які, на ганьбу й горе України, виявилися пророчими (так, друг головного героя, духовно готовий влитись в «рух Опору» і вийти на Майдан, дає жорстке визначення тій добі, яка настане в разі поразки його та його однодумців: «мезозой!»). Проте цінність твору, власне, не в цьому. Відтворена колосальна панорама оцього всеохопного «простору абсурду», котрий досяг уже таких масштабів, що впритул наближає нас до соціальної та духовної анігіляції, зникнення, «випаровування» національної суті України та людської гідності її громадян — ця панорама волає про відповідальність не стільки влади, скільки кожного з нас. Кожного без винятку. Передовсім відповідальності за те, що звикли терпіти те, чого терпіти не має права людина з гідністю, розумом й серцем, пристосувались до того, до чого пристосовуватись не можна за жодних обставин. «Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо — міркує безіменний герой Ліни Костенко. — Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронтоване соціально й національно, навіть регіонально — а ми, що зробили ми? — ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля».
«Записки українського самашедшого» завершуються знаменними словами: «Лінію оборони тримають живі». Потужна присутність в нашому духовному житті Ліни Василівни Костенко (зокрема, її нового твору) зміцнює цю лінію оборони незмірно.
