Фактично вперше деталізовано кількісні параметри нашої миротворчої активності, про яку цього тижня Леонід Кучма висловився так: «Ми пропонуємо, але ми не набиваємось».
Згідно з новоспеченим законом про миротворчу діяльність України, наші військові можуть діяти під прапорами ООН чи ОБСЄ. У такому разі фінансування витрат на утримання контингенту здійснюється з кишені міжнародних структур. За іншого розкладу навряд чи Кузьмук говорив би про таку досить велику кількість національного контингенту. Але це лише одна сторона медалі. Інша полягає в тому, що обговорення у парламенті питання про відправку наших вояків на Балкани може стати приводом для баталій навколо взаємин України з НАТО та Росією. Наприклад, під чиїм командуванням перебуватиме наш контингент? Під проводом НАТО чи Росії, яка хоче домогтися повної самостійності від Альянсу для своїх 10 тисяч вояків? У лівих є достатньо можливостей, аби наполягти на відособленні й наших миротворців від натовського керівництва.
Якщо з винесенням на розгляд ВР питання про відправку нашого контингенту на Балкани зволікати, то тоді всі ці заяви — президентсько-генеральсько-дипломатичні — взагалі втрачають сенс.
Важливо й те, кого саме Київ вирішить відрядити під прапори ООН. За словами президента української асоціації учасників миротворчих операцій Юрія Донського, раніше в переважній більшості це були власне бойові підрозділи. Хоча значно вигідніше відправляти тилові чи інженерні підрозділи з максимальною кількістю техніки. У такому разі фінансова компенсація з боку ООН є набагато більшою. Самі ж миротворчі зусилля — і це головне — мають ставати плацдармом для реалізації економічних ініціатив. Наприклад, участі у відбудові тієї ж Югославії. Але з огляду на досвід минулого можна стверджувати, що Київ зазвичай захоплюється миротворчістю просто заради миротворчості.
