«Кращий спосіб зробити дітей хорошими — це зробити їх щасливими», — писав англійський письменник Оскар Уайльд. Недаремно про рівень благополуччя суспільства можна судити з того, чи почуваються щасливими його представники. У цьому сенсі коефіцієнт щастя має чи не більше значення, аніж обсяг ВВП. Адже не випадково відомий економіст Богдан Гаврилишин сказав, що між валовим продуктом і благом людей дуже мале співвідношення. У сучасному надто матеріалізованому світі не багато абсолютно щасливих людей. Свідчення цього — суспільні збурення, що відбуваються навіть у найрозвиненіших і багатих країнах Європи. А бурхливі й агресивні протести молоді в консервативній і спокійній Англії взагалі вразили світ. Тому сьогодні, як ніколи, важливо говорити про міцність основи.
Місяць тому під час засідання Громадської гуманітарної ради Президент доручив опрацювати концепцію гуманітарної політики. За словами Віктора Януковича, вона повинна враховувати культурну самобутність українських регіонів і досвід Європи. Те, що стратегія мультикультурності, яку Європа культивувала кілька попередніх років, проходить випробування, сьогодні очевидно. Як і очевидна потреба консолідації суспільства навколо спільних цінностей. Адже без міцної національної ідентичності регіональна самобутність перетворюється на доволі загрозливе явище. Хіба можна говорити про потребу полікультурності, якщо на 20-му році незалежності батьки запитують: «Навіщо нам учити дітей розмовляти українською?»
Сьогодні нерідко можна почути, що старше покоління покладає надії на молоде. «Молодь повинна щось змінити», — кажуть вони. У цьому є певна логіка. Адже, швидше за все, пік трансформаційних процесів припаде на період зрілості сучасних підлітків і студентів. Тому в першу чергу гуманітарну політику країни, що дивиться в майбутнє, потрібно розраховувати на них.
Не таємниця, що українські діти сьогодні ростуть у денаціоналізованому просторі. Якісна продукція (хоч її небагато, але вона є) здебільшого не здатна пробитися крізь гори сміття. Тому в 90% випадків (коли не врятувала власна наполегливість або ж розумні батьки чи вихователі) маємо сьогодні порнографічні аніме й безликі американські серіали, комп’ютерні ігри замість катання на велосипеді, «Не люби мне мозги» Потапа й Насті замість «Лускунчика» Чайковського та «Щедрика» Леонтовича. Але місію по спасінню нації важко покладати на «покоління МакДональдсу».
Ми не схильні драматизувати ситуацію. Утім, діагностика — завжди перший етап лікування. Саме по це ми звернулися до експертів «Дня», тих, хто створює якісну дитячу продукцію чи виховує розумних, свідомих дітей у денаціоналізованому просторі. А тему того, яке нове покоління росте в Європі, ми продовжуємо на шпальтах Прес-клубу «Дня».
ДИТЯЧЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ — НЕОСВОЄНА ЦІЛИНА
Будь-яка гуманітарна концепція не може бути ефективною, якщо не сформований національний інформаційний простір. Упродовж останніх років на українському ТБ практично відсутні суспільно значимі програми. У такій ситуації брак якісних дитячих програм — лише продовження проблеми. Як розповів «Дню» генеральний директор каналу «Малятко TV» Володимир КМЕТИК, в Україні не існує законодавства, яке формувало б основи державної політики щодо виготовлення аудіовізуальної продукції, орієнтованої на дітей: «Ми про це говоримо вже не перший рік, але особливих змін немає. Є певні ініціативи Національної ради з питань телебачення і радіомовлення визначити, що саме можна вважати дитячою продукцією, і класифікувати її, але як це буде стимулювати розвиток інформаційного простору, невідомо. Дитяче телебачення — це поки що не освоєна цілина. Потрібні концепція й мета. А наразі все залишається на рівні теоретизувань».
Здебільшого відсутність дитячого продукту канали пояснюють нерентабельністю його виробництва. Але таке пояснення виглядає щонаймеше наївним і приземленим. А в глобальному сенсі постійна ретрансляція іноземного низькопробного продукту — злочин проти своєї країни. «Ми намагаємося не транслювати мультфільми з елементами агресії, переглядаємо кожну серію, кожен епізод., — говорить Володимир Кметик, — і мультфільм, і книга може направити дитину в хороше русло. Треба враховувати, хто, як, коли й у яких кількостях подає якісний продукт, як це створює певну інтригу в житті дитини». Але зусилля одного каналу, який транслюється лише через супутник, навряд чи можуть змінити ситуацію у глобальному сенсі. Якби всі загальнонаціональні канали сприятливої доби показали хоча б чудову анімацію Степана Коваля й Сашка Лірника «Моя країна — Україна», багато дітей і батьків змогли б побачити різницю між якісною мультиплікацією і японськими аніме.
«Українцям загалом і дітям зокрема подається викривлена картина світу, умисно формується дуже негативний вплив. Багато зла й багато неукраїнського подається з телевізора. Я своїй дитині дуже вибірково давав би дивитися передачі, які показують. Щоб людина повернулася в кам’яний вік, досить, щоб не виховалося одне покоління. Не подається нашим дітям ні український продукт як такий, ні та інформація, що формує самодостатню людину, громадянина. Українська казка — весела, із хитринкою, сповнена любові до навколишнього світу, із чітким відображенням національного характеру. Це саме те, що треба читати дітям, щоб сформувати національну свідомість», — уважає відомий казкар Сашко ЛІРНИК.
ІНТЕРАКТИВНИЙ СВІТ ЧАСТО ПОЗБАВЛЯЄ ДИТИНСТВА...
Уседосяжність пожинає плоди. Комп’ютерні ігри стирають у свідомості дитини поняття про моральні цінності, зокрема, й про ціну людського життя як такого. Інтернет тепер доступний кожному школяреві. І навіть не обов’язково сідати за комп’ютер — є мобільний телефон. Як наслідок, діти дуже швидко дорослішають, і виникає враження, що вони просто позбавлені дитинства. «Я, як батько, бачу, чим займається моя дитина: вона великий проміжок часу проводить перед монітором, граючи в комп’ютерні ігри. Для представників цього покоління віртуальні іграшки, Інтернет — це і предмет обговорення, і нагода поспілкуватися. Здається, що інших тем для розмови справді немає і що й секс скоро стане цілком віртуальним. Усе починається з мобільних телефонів у руках навіть трирічних малюків! — коментує ситуацію відомий український мультиплікатор Степан КОВАЛЬ. — На Заході, приміром, створено багато спеціальних телеканалів для виховання дітей, де з ранку до вечора транслюють або анімаційні фільми, або освітні програми відповідного рівня, і дитині це навіть заміняє інформацію, яку вона могла б отримати в дитячому садку. Інформація дозована, відфільтрована, спрямована на аудиторію конкретного віку — над цим працює група експертів. І батьки, якщо їм потрібно на певний час відлучитися, не бояться залишити дитину перед телевізором. Докорінно змінити сам світ фактично неможливо, проте його можна пристосовувати до того, щоб він був корисним у вихованні дитини. Знову ж таки, потрібен контроль за інформацією, яка може потрапити на екрани. Адже якщо дитина зростатиме абсолютно ізольованою, то в певний момент виявиться, що вона просто дика й не пристосована до життя в суспільстві. Та ж техніка й сучасні технології набувають якогось змісту в руках дорослих людей, тому вони можуть збагачувати духовний світ. Дитина повинна бачити гармонію, яка в нашому суспільстві є дефіцитом».
Згадаймо радянські мультфільми. Попри всю критику, яку сьогодні цілком справедливо можна почути на адресу СРСР, виготовлена в той час дитяча продукція прищеплювала доброту, уміння дружити і співчувати. А сучасні мультики захоплюють свідомість дітей динамікою, яскравими супергероями, і, звичайно, діти хочуть бути схожими на тих, хто володіє надлюдськими здібностями, дівчатка із садочка прагнуть наслідувати хоч і гарних, але штучних анімаційних барбі. «Є великий досвід поколінь, як правильно виховувати дітей. Пригадую старий-старий фільм, у якому батьки з малою дитиною заховалися в бомбосховищі, бо думали, що буде війна, і дитина виросла під землею, але їй дали таке виховання, що, вийшовши зі схованки, вона стала кращою людиною за тих, хто був на поверхні», — говорить Сашко ЛІРНИК.
РИНОК УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ РОЗВИВАЄТЬСЯ! ГОЛОВНЕ — ПРИВЧИТИ ДІТЕЙ ЧИТАТИ
Олександр ДЕРМАНСЬКИЙ, дитячий поет, прозаїк і казкар, для своєї дитини ретельно добирає книги, попередньо читає їх сам, адже, на його думку, з обкладинки не завжди зрозуміло, якісна ця книга чи ні. «Із точки зору споживача (зрештою, я маю певний досвід), — говорить він, — відсотків 50—60 % дитячого книжкового ринку становить якісна українська дитяча книга. Для порівняння: 7—10 років тому це було 5—10%. Якщо ми привчимо своїх дітей, що українське нічим не гірше, а може, навіть і краще, то я думаю, що це буде доволі-таки корисно. От багато людей уже дійшли висновку, що вдалі адаптації й озвучення всесвітньовідомих мультиків українською мовою кращі, ніж російською. Навіть російськомовні люди отримують задоволення від того, що переглядають україномовне озвучення». Водночас національний чи духовний момент у дитячій книзі, на думку письменника, — це не обов’язково «шароварщина». Достатньо вишуканої української мови, об’ємних, колоритних образів, цікавої історії і світлого добродушного гумору. «Якщо дитина не сміється, читаючи книжку, це означає, що в ній чогось бракує», — говорить Олександр.
ЖИТТЄВИЙ НЕРВ ГРИ
Іграшка, чи, як її ще в народі називають, «цяцька», «забавка», «лялька», є не лише річчю, без якої гра неможлива, а й важливим фактором психічного розвитку дитини. Через іграшку малюки наслідують соціальний досвід дорослих і пізнають світ. Сьогодні магазини переповнені неякісними пластиковими, «дорослими» іграшками, обираючи які, батьки часто не зважають на їхнє традиційне призначення — моральне, фізичне й естетичне виховання. Майстрині ляльок-мотанок із досвіду власних дітей знають, що така лялька краще розвиває уяву, оскільки дуже колоритна й не наносить шкоди здоров’ю. Сучасна ж дитина втратила українську іграшку насамперед як засіб передання культурного досвіду народу від покоління до покоління.
На думку заслуженого артиста України, кобзаря, бандуриста, лірника і насамперед батька чотирьох дітей Тараса КОМПАНІЧЕКА, низькопробна пластмасова китайська іграшка прийшла в Україну у скрутні фінансові часи, коли люди більше замислювалися над тим, як прогодувати сім?ю, а не чим розважити дитя. «Нам хороші іграшки, приміром, конструктор «Лего», передавали друзі з Німеччини, діти яких вже виросли», — говорить він. Сьогодні ж сім’я Компаніченків надає перевагу іграшкам національного виробника, таким ексклюзивним речам, як дерев’яні іграшки, ляльки-мотанки. Цікаві змістом і формою іграшки позитивно діють на психічний стан дитини, світосприйняття, активізують життєвий тонус, що впливає на її здоров’я і фізичний розвиток. «Діти в нас дуже активно ліплять і малюють, — зазначає Тарас Компаніченко. — Моя дружина, Ніна, навчила третього сина Святополка ліпити, він, у свою чергу, захопив цим інших наших дітей. Зараз у нас три журнальних столики й багато великих коробок зі вже зліпленими цілими світами: є Запорізька Січ, козацькі хутори, у ставках — риба, безліч виліплених персонажів з кіно. Також ми намагаємося вишукувати якнайкращі фільми, щоб прищеплювати смак. Знаходимо мистецькі речі, які заслуговують уваги. Коли до нас приходять сусідські діти, замість того щоб одразу прикипіти до екрана телевізора, закликаю їх хоча би зазирнути один одному у вічі. Умикаю їм Чапліна або старі українські фільми (бо де інакше це сьогодні побачиш?) і намагаюся звертати їхню увагу на різні тонкощі гри, на силу пантоміми, якогось одного жесту чи вдало переданих почуттів».
«У НАС ВИХОВУЄТЬСЯ КУЛЬТУРА ПЛЕБЕЙСТВА, ДЛЯ ЯКОЇ ДОСТАТНЬО ХЛІБА Й ВИДОВИЩ»
Приклад таких сімей, як родина Компаніченків, доводить, що навіть у сучасному українському просторі можна виховувати дітей по-іншому. Але це вимагає надзвичайно багато зусиль і певного рівня від батьків. Їхній досвід — надзвичайно цінний, адже наслідувати його може кожна сім’я. Правонаступництво духовних цінностей та усвідомлення своїх традицій, із яких починається будівництво соціуму, не вимагає шалених матеріальних затрат. Потрібне лише внутрішнє бажання. «Питання правонаступництва споконвічне, навіть біблійне, — переконаний Тарас Компаніченко. — Батько завжди хотів бачити продовження своєї справи в синах. Натомість у нас виховується культура плебейства, для якої достатньо елементарних хліба й видовищ. Більшість дітей не ходить до церкви, а якщо й ходить, то її розколи не є прикладом для культивування національної єдності. Кожна церква лише намагається захопити собі духовне чадо, щоб потім використати його для своїх потреб, дезорієнтувати і в соціальній, і в національній сфері». Пульт від телевізора чи «мишка» від комп’ютера стали рупором засилля Інтернету й телебачення, а та примітивність, якою наповнені сучасні медіа, веде до низького інтелектуального рівня, низької соціальної активності дітей. «Шевченко про казарму казав, що це — вертеп мерзоти. Так ось, зараз телевізор та Інтернет, якщо ними неправильно користуватися, і є тим вертепом мерзоти», — говорить кобзар.
Діти, у яких тільки відбувається формування особистості, найбільше схильні до копіювання чужої поведінки. Постійні батьківські нарікання на економічно-соціальну ситуацію у країні негативно впливають і на них. Батько чотирьох дітей уважає, що саме через це в молодого покоління з часом виникає відчуття непотрібності, бажання виїхати за кордон: «Своїм дітям я можу пояснити, за що треба любити свою Батьківщину, чому ми повинні підтримати нашу велику культуру й бути тими, на кого країна може надіятися. У нас, звичайно, велика бібліотека вдома. Але це все одно важко, бо мої діти не читають весь час книжок. Це велика війна, бо цього не роблять інші. Діти не розуміють, наприклад, навіщо використовувати питомі українські слова, якщо їх можна замінити тими, які вживає сучасна молодь. Бути такими, як усі, дивитися примітивні телесеріали набагато легше. Повинні бути поставлені суворі рамки для тих, хто тягне дітей донизу, де вже владарюють шкідливі звички й аморальність. Через чітко продумані маніпулятивні схеми дитина наражається на цілком серйозні небезпеки. Ми ж намагаємося показати, пояснити дитині, що добре, а що погано, щоб вона сама зробила свідомий, не рабський вибір».
Щоб допомогти батькам виховувати дітей у правильному руслі, і потрібен національний простір, власна гуманітарна концепція. Поки це — ще не реалізовані наміри. І поки що жодна влада не зуміла втілити в життя проект національної солідарності. Колись на сторожі національної єдності була церква, зараз вона втратила цю функцію. «А слід відчувати, що всі ми — сузір’я, яке називається Україною, щоб кожен був зіркою на своєму маленькому місці, виконуючи те, що він уміє найкраще. Без таких речей, як Бог, Батьківщина й виховання патриціїв, нічого не буде, — говорить Тарас Компаніченко. — І з цього приводу — гратуляції газеті «День». Це один із брендів в інтелектуальному колі. Але як розширити це коло?»
Це вже питання до кожного особисто й до державної системи загалом. І відповідати на нього потрібно дуже швидко. Час і світ зобов’язують.
