Опублікована в газеті «День» стаття Вадима Рижкова «У Дніпропетровську «відважно» увічнили «героїв нашого часу» (№93 від 29 травня 2008 р.) дає мотив для серйозних і вельми сумних роздумів — про взаємовідносини людини та влади, про того, хто в нашій країні є її справжнім господарем і, в решті-решт, хто вони — «герої нашого часу», які нахабно привласнюють собі те, що належить усім нам по праву. Ідеться про ціну та якість життя мільйонів людей, розкидану по містах і селам, які стають жертвами рейдерства та зазнають приниження, які приречені на самовиживання. При цьому неминуче виникає запитання: Чому ми, громадяни України, проголошені як правова та демократична держава, яка володіє найбагатшими ресурсами, живемо так образливо погано? Чому ми виявляємося не в змозі відстоювати свої конституційні права на краще і більш гідне життя?
Безумовно, те, що сьогодні відбувається в Дніпропетровську, породжено політичними, економічними, соціальними причинами. Вони характерні для більшості територій і, в тому числі, для Києва — одного з найдавніших і найпрекрасніших у минулому міст Європи, столиці найбільшої європейської держави. Доводиться з жалем визнати, що в нашій столиці протікають руйнівні процеси; вона втрачає своє обличчя, свій унікальний історичний вигляд, що формувався віками. І все це — на очах і з мовчазної згоди розташованих у ній вищих органів державної влади. Адже столиця держави — це, свого роду, його візитна картка. Що вже, при подібному байдужому ставленні до столиці, говорити про інші міста, такі, наприклад, як Дніпропетровськ.
Місто, яке ще нещодавно тонуло в зелені та квітах, яке славилося своїми ошатними проспектами, бульварами, парками та скверами, яке відрізнялося завжди чистотою та порядком, набуло нині неохайного вигляду, загрузло в сміттєвих звалищах і різних відходах. Руїни будівель, розбиті тротуари та дороги доповнюють цю безрадісну картину. Усупереч обуренню жителів міста, за потурання, а, як правило, і за активної участі місцевих органів влади планомірно знищуються зелені насадження, алеї та сквери, йде наступ на парки та природоохоронні зони, на території яких споруджуються ганделики, будинки для обраних. І це в місті, яке фактично знаходиться в зоні екологічного лиха. Так само безжалісно руйнуються архітектурні пам’ятки, будівлі, які мають історичну цінність, національний колорит; порушується цілісність і оригінальність історико-архітектурного ансамблю, з яким зріднилися багато поколінь дніпропетровців. За винятком встановленого кілька років тому за ініціативи громадськості пам’ятника Олександру Полю, ніщо не нагадує про перебування в місті людини, якій наш край зобов’язаний своїм могутнім індустріальним розвитком. Зник і будиночок, де колись жила сестра Лесі Українки, і куди надходили листи великої українки. А на місці найстарішого в Україні книжкового магазину сяє вітринами черговий ювелірний магазин. За числом торговельно-розважальних закладів, казино, ресторанів, залів гральних автоматів, що буквально заполонили місто й, особливо, його центральну частину, Дніпропетровськ упевнено посідає перше місце в Україні. У той же час прославленому театру «Крик», дітищу народного артиста України, шевченківського лауреата Михайла Мірошника, вже багато років доводиться бути в «приймах», орендувати погано облаштоване для видовищних постановок приміщення. Ось так на ділі виглядають і збереження історичної пам’яті, і відродження національної культури.
Здавалося б, можна лише радіти високим темпам будівництва в місті. Але для кого все це споруджується — бутіки, супермаркети, елітне житло? Звичайно ж, для товстосумів, які видавлюють до того ж надприбуток із цього будівництва, яке перетворюється на вакханалію. З естетичного погляду новобудовам, за рідким винятком, бракує смаку та амбіцій, вони не вписуються в міський ландшафт. Що будувати, де і як — буквально все визначає погано вихований, нахабний і жадібний інвестор. Ось хто уявив себе господарем у місті, перед ким плазує місцева влада, рать чиновників, що розмножується, здатних на будь- які злочини, щоб догодити «господарю». Тут вам і суд, і прокуратура, і міліція, які впритул не помічають цих злочинів. Тут, як-то кажуть, «усе схвачено» й «усі в долі».
Не залишаються ображеними й депутати місцевого масштабу, які пройшли під гучні обіцянки до Міської ради від різнокольорових політичних партій. Для них основне джерело прибутку — міська земля. Ділять її між собою, за пристойний гонорар наділяють нею бажаючих, старанно лобіюють кланові інтереси. Найбільш старанні з них потрапляють до Верховної Ради — все ж таки можливостей там більше. Підтвердження тому — «прихватизація» центральної та привокзальної площ нашими, відомими своїми рейдерськими подвигами, землячками, які здобули статус «народних» депутатів. Та ось лихо — закінчується земелька. І тоді в лоні міської влади ви никає нова багатообіцяюча ідея — «реконструкція кварталів». Чим загрожує жителям кварталів ця зовні пристойна ідея, здогадатися не важко. Особливо, знаючи вдачу нашої влади, земельних і будівельних магнатів, які не зупиняються перед провокаціями, фізичним насиллям і підпаленням будинків людей, які не бажають поступатися їм своїми земельними ділянками.
Таким чином, атмосфера, що створюється в місті, травмує психіку людей, робить їх усе більш розлюченими, похмурими, розчарованими, такими, що не вірять у закон і справедливість, що не довірять будь- якій владі. Чи варто говорити, до яких тяжких суспільних потрясінь може призвести подібна ситуація? І Дніпропетровськ в цьому випадку не виключення. Він лише один із багатьох.
Чи є вихід із замкненого кола, яке виникло? Спробую хоча б фрагментарно дати відповідь на це запитання.
Братанню олігархів і влади ми повинні протипоставити власну самоорганізацію, бо, як стверджував доволі відомий класик, «организация удесятеряет силы». Ми не повинні принижуватися і прогинатися перед владою. Ми не жалюгідні прохачі, не «маленькі українці», ми народ — джерело влади, а всі, хто у владі — Президент, міністри, депутати, міські й інші голови — це всього лиш наші наймані працівники. Ми їм тимчасово делегували владу, ми можемо їх і позбавити її. Про це потрібно постійно нагадувати нашій владі, використовуючи для цього всі легітимні способи.
Бажано уважно вивчати та реалізовувати на практиці цінний європейський досвід місцевого самоврядування. У європейських територіальних громадах склалася система, що перешкоджає перетворенню органів самоврядування на органи самовладдя (а саме це, здебільшого, в нас відбувається). Місцеві чиновники, перебуваючи під жорстким контролем територіальних громад, змушені узгоджувати свої рішення з громадською думкою, економно та раціонально вести міське господарство. Усі принципові питання життя міста виносяться на місцеві референдуми, вердикт яких набуває обов’язкового характеру для територіальних владних структур. Важлива роль у забезпеченні прозорості, відвертості діяльності влади належить засобам масової інформації, матеріальне благополуччя та рейтинг яких, в європейських умовах, залежить безпосередньо від споживачів їхньої продукції — читачів, телеглядачів.
Істотно впливає на характер взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та членами територіальних громад право останніх у будь-який час зажадати звіту від депутатів, і в разі необхідності, їхнього дострокового відкликання.
Європейське законодавство передбачає суворі заходи покарання осіб, корупційність дій яких встановлено судом.
Європейський досвід є чудовим, але не менш цінний досвід і тих, хай нечисленних, органів місцевого самоврядування України, які активно взаємодіють із територіальними громадами, постійно вивчають громадську думку, не займаються маніловщиною, а вирішують насущні проблеми своїх виборців.
Розв’язання порушених проблем з особливою гостротою порушує питання про необхідність удосконалення нашого законодавства, ретельного опрацювання із залученням громадської експертизи законів «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві референдуми», «Про вибори до місцевих рад». Слід також значно посилити заходи кримінального покарання осіб, які представляють владу, лишень за корупційні дії. Разом із тим, ми не повинні бути бездіяльними в очікуванні нових законів. Не варто також розраховувати на владу, в надії, що вона стане піклуватися про нас негайно — відразу, як ми нагадаємо їй про своє існування.
Ми повинні покладатися лише на себе — на нашу згуртованість, на нашу енергію та системність у роботі. Ніхто не наведе ладу в нашому спільному домі, якщо ми цього не зробимо самі.
Було б доцільно ввести на сторінках газети рубрику з умовною назвою «Хто господар у нашому домі». Сподіваюся, з’явиться немало бажаючих висловитися на цю гостросюжетну тему.
