Перший етап виборчого циклу-2010 завершився прогнозовано: до другого туру, який, найімовірніше, відбудеться 7 лютого, виходять діючий прем’єр та екс-прем’єр — Янукович та Тимошенко.
Ключовою особливістю цієї виборчої кампанії є «запрограмованість» українців на те, що їм належить вибирати з двох. І ця політтехнологічна (а частково — соціологічна та медійна) технологія, солідно підкріплена фінансовим ресурсом, не дала збою. Люди дійсно в переважній більшості вибирали з двох, попри те, що у виборах брали участь 18 кандидатів.
Хоч мізерний, але вибір усе-таки був, проте команди БЮТ і ПР зуміли домогтися бажаного, нав’язавши суспільству ідею про суперництво лише двох кандидатів. Хто відповідатиме за це «пісне» меню, і чи відповідатиме, власне, — питання взагалі відкрите. Сьогодні на нього відповідають експерти «Дня», але хочеться вірити, що завтра відповідатимуть і автори ідеї «дуетного вибору-2010».
Багато спостерігачів, коментуючи підсумки недільного волевиявлення, особливу увагу акцентують на «прориві» Сергія Тігіпка. Третє місце Сергія Леонідовича стало сенсацією виборів. Разом із тим, очевидно, що забезпечили такий солідний результат знову-таки технології: кампанія Тігіпка була неагресивною (він майже не критикував опонентів), хоча в ній і була присутня риторика про необхідність приходу до влади людини з «сильною рукою». З одного боку — це тріумф технологій (мінус), з іншого — часткове розвінчання міфу про «постійність» українського виборця (плюс).
Утім, хай там як, але факт залишається фактом: Сергій Тігіпко (як і Арсеній Яценюк) до другого туру не виходять. А не виходячи, самоусуваються від подальших — ключових, підкреслимо, виборчих подій. Так, Арсеній Петрович обмежився заявою, що на наступних виборах таки стане президентом, а Сергій Леонідович підкреслив, що не підтримає в другому турі ні Тимошенко, ні Януковича.
По суті, виходить, Яценюк (а за нього проголосували майже 7% виборців) і Тігіпко (понад 13%) закликають своїх прибічників бойкотувати другий — вирішальний виборчий бій? За всієї поваги до обох, таку позицію навіть з натяжкою складно назвати відповідальною, адже на кону не мало не багато — курс країни.
Варто також окремо відзначити, що дуже поспішили деякі експерти назвати провалом №1 цих виборів кампанію Арсенія Яценюка. За всіх «ні» виборчо-агітаційної лінії лідера «Фронту змін» є, як мінімум, одне, але вагове «так». Арсеній Петрович, на відміну від більшості нинішніх кандидатів, дебютував у вищій політичній лізі з чіткою позицією. І хоча, звичайно, результат міг (і для цього були всі шанси) бути солідніший, 4-е місце на виборчому фініші — далеко не останнє.
Хочеться вірити, що Арсеній Петрович проведе ретельну роботу над помилками і, як мінімум, усвідомить — потрібно робити ставку на українських політологів, радників, консультантів, а не «гастролерів» із Росії з вельми, до речі, одіозною репутацією. Це ж саме, загалом, стосується й інших кандидатів, які, на наш погляд, помилково вважають, що будь-який, навіть найпрофесійніший політтехнолог із-за кордону, знає тонкощі політичної свідомості українського суспільства, його менталітет тощо.
Крім того, хочеться також вірити, що і Яценюк, і інші нечисленні «молоді» політики не впадуть у поствиборну депресію, а рішуче діятимуть, позбавляючи тим самим Тимошенко — Януковича (кожного у своєму регіоні) загальнодержавної політичної монополії. У травні — вибори до місцевих органів самоврядування, не виключені вже 2010 року дострокові парламентські. Отже, роботи, як то кажуть, гора і ще трошки.
Щодо Ющенка... П’яте місце діючого гаранта, в цілому, — це електоральна двійка за його п’ятирічну роботу на президентській посаді. Проте провина за нинішній провал фаворита президентських виборів-2004 лежить не лише на самому Вікторі Андрійовичі, але і його оточенні, яке часто замість реальної роботи «в полях» лише імітувало її. Результат — менше 6% підтримки українців — це переважно і є «плоди» цієї імітації.
З одного боку, Ющенко дійсно багато з обіцяного на Майдані не реалізував. З іншого боку, дивлячись на фігури тих, хто вийшов до другого туру, виникає закономірне запитання: а чи продовжуватимуть вони те, що дійсно гідне продовження — гуманітарну політику Ющенка? З урахуванням «багатовекторності» як Януковича, так і Тимошенко, швидше за все, ні. Тому вже сьогодні і Віктор Андрійович, і суспільство в цілому, повинні (не чекаючи результатів другого туру) докласти максимум зусиль для того, щоб закласти якомога більше механізмів подальшої «життєдіяльності» гуманітарної політики, що існує нині.
Ну, а про тих, хто виходить до другого туру, говорити, за великим рахунком, нічого. Їхні кампанії були штучними, далекими від реального життя українців, їхніх очікувань і запитів. Це було дербі образів, а не політиків, битва затертих слоганів (хай у дещо видозміненій інтерпретації), а не свіжих ідей, боротьба декларацій, а не програм-реформ, як повітря, потрібних Україні.
А взагалі Януковичу просто дуже пощастило — він опинився в потрібній ніші (опозиційній) у потрібний час. Адже, по суті, нічого не роблячи, лише критикуючи всіх і вся, він із кожним днем нарощував електоральні м’язи. Але ж маючи найчисельнішу фракцію в Раді міг би і відбивати кризисні виклики за допомогою розробки законів? Міг, але не став.
Із вірогідністю в 95% можна стверджувати, що якби виборчого 2009 — 2010 року Юлія Тимошенко опинилася б в опозиції, а не при владі, другого туру не було б — вона виграла б і в першому. Висновок? Статус політика в даний конкретний виборчий момент, його опозиційність або, навпаки, приналежність до влади, як бачимо, теж грають далеко не останню роль. І хоча за п’ять років президентства Ющенка лідер електоральних симпатій — Віктор Янукович — теж був прем’єром, про це всі дружно забули.
З моменту фінансово-економічної кризи ні Тимошенко, ні Янукович так і не змогли скласти чіткого антикризового плану порятунку держави, продемонструвавши тим самим свою нездатність реагувати на виклики, визначати пріоритети, шукати механізми їхньої реалізації за допомогою професійних (!) виконавців. Чи варто сподіватися, що їхні підходи зміняться за підсумками президентських виборів? Швидше за все, ні. Єдиною, щоправда, «примусовою стимул-реакцією» може стати суспільний тиск. Чи готові ми контролювати «ЇХ» постійно, а не лише раз у п’ять років давати оцінку за допомогою голосування?
Мабуть, ще ніколи з моменту проголошення незалежності Україна не стикалася з такою кількістю проблем і таким пластом як зовнішніх, так і внутрішніх викликів. Судячи з підсумків першого туру, вирішуватиме всі ці проблеми або Тимошенко, або Янукович. Ті, зауважимо, персони, які по черзі й неодноразово обіймали другу за значимістю посаду, — прем’єрську. Тобто що виходить? Із року в рік, скаржачись на життя (а економічна, соціальна політика — це прямий результат політики голови Кабміну), ми знову й знову, до того ж свідомо, наступаємо на ті ж самі граблі. Єдина втіха — помилки все-таки краще байдужості. До речі, про неї. Єдиний прогноз експертів, що не виправдався за підсумками недільного волевиявлення, — вірогідна низька явка. За даними Центрвиборчкому, на виборчі дільниці прийшло 66,72% виборців. Цей показник, щоправда, не є рекордним (2004 року — 74,92%, 1999-го — 73,80%), проте спростовує прогнози соціологів про розчарованість, байдужість людей до політичних процесів, девальвацію виборчої ідеї як такої. І лише вже цей факт триматиме провідних політгравців «у тонусі», що, поза сумнівом, — плюс. Тут, до речі, варто зробити екскурс у недалеке виборче минуле. На жаль, на виборах 1999 року українці не використали шанс, 2004-го — він з’явився, але... Політично активні громадяни, які вийшли на Майдан, дуже швидко розслабилися, надавши тим самим владі унікальний шанс — користуватися плодами всенародної перемоги на власний розсуд. Що з цього вийшло — загальновідомо. Це, мабуть, головний урок виборів-2004, і «домашнє завдання» на найближчу п’ятирічку.
Утім, не можна стверджувати однозначно, що українські виборці йдуть загальною армійською шеренгою і, піддавшись штучним технологіям «сердечного» та «синьо-білого» штабів, вибирали з двох зол менше. Цим виборам було призначено покласти початок кінця політиків вчорашнього дня і стати «першою ластівкою» швидкого приходу політиків дня завтрашнього. Хай не «призові», але далеко не останні позиції «нових» політиків, дають усі підстави вважати, що це завдання-мінімум виконане.
Ставлячи ж загальний «діагноз», процитуємо експерта корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика» Костянтина Матвієнка: «Це була найбільш безідейна і найбезглуздіша кампанія за всю історію України. Це була перемога політтехнологій над власне політикою». Згодні?..
КОМЕНТАРI
Микола ПЕТРОВ, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:
— Результати виборів в Україні можна умовно назвати перемогою Росії в тому сенсі, що будь-хто, як мені здається, з фіналістів Росію цілком влаштує. Адже Ющенко, який в особистій своїй якості Кремль не дуже влаштовував, зійшов із політичної сцени.
Що стосується прихильності Кремля до нинішніх фіналістів, можу нагадати, що недавно російський прем’єр-міністр Володимир Путін відповідав на це запитання. Він сказав, що як прем’єр-міністр почувається цілком комфортно, співпрацюючи з Юлією Тимошенко, а як лідер «Єдиної Росії» цілком комфортно співпрацює з Віктором Януковичем як лідером Партії регіонів. Насправді, мені здається, в діях Путіна помітно, що, вочевидь, він Тимошенко більше віддає переваги, хоча, повторюю, абсолютно жодних проблем в плані співпраці з Януковичем теж немає. До того ж, Кремль — це не єдине ціле. Вочевидь, є якісь сили, й вони зараз, на мою думку, в Києві представлені, які розглядають Януковича як зручнішого для Росії кандидата в президенти.
Гадаю, що й до другого туру президентських виборів в Україні теж навряд чи слід чекати втручання Кремля. Я думаю, що другого ряду політики можуть робити якісь заяви на користь того чи іншого кандидата. Але що стосується прем’єр-міністра й президента Росії, то вони зберігатимуть відносний нейтралітет. Коли я говорю про те, що Тимошенко може виглядати більш привабливою для Путіна, то маю на увазі цілу низку конкретних кроків, зокрема й у плані газових домовленостей і так далі. Мені здається, що такого роду сигнали, швидше, можна розцінювати як те, що Кремль буде цілковито задоволений, якщо Тимошенко стане президентом. Такого роду сигнали були, але не більше того.
Що стосується можливої реакції Кремля на передвиборні обіцянки Януковича переглянути газові домовленості Тимошенко й Путіна, у відповідь на це робилися заяви від «Газпрому», що вони готують справи до суду, якщо українська сторона ревізує в однобічному порядку ці домовленості. Мені здається, тут жодних дарунків і жодних обіцянок ні під час кампанії, ні після другого туру не буде.
Що стосується можливої ролі Сергія Тігіпка в підтримці одного чи другого кандидата. Мені здається, що Тігіпко як кандидат у прем’єри з того чи іншого боку саме й втілює той сповна прагматичний, раціоналістичний курс щодо українського керівництва, який уже досить давно устоявся в Кремлі й, у принципі, не змінює принципово розклад сил для Росії.
Що стосується прогнозу на другий тур, то я думаю, що переможе Юлія Володимирівна. Я б не хотів її бачити в ролі кандидата, який програє в другому турі. Бо мені здається, що вона з цією роллю ніколи не змириться. Тоді можливі якісь серйозні політичні ускладнення. А в цілому, мені здається, вона є чи не найяскравішим політиком на пострадянському просторі. Я не думаю, що змістовно була б серйозна різниця для Росії залежно від того, хто з кандидатів переможе. Але, мені здається, що стилістично й, виходячи з прагматичних міркувань, легше буде мати справу з Юлією Володимирівною Тимошенко.
Слід зазначити, що в Кремлі уважно відстежують оточення українських фаворитів на цих виборах і ті заяви, які робить зараз Янукович. Там розуміють, що його персональна участь у політиці буде меншою. Мабуть, він гратиме роль, яка свого часу відводилася Ющенку, з чим він не готовий був погодитися. У цьому сенсі Янукович — це певна незрозумілість у тому плані, хто від його імені правитиме. Поки це сказати досить важко. Тут теж можливі якісь внутрішні склоки й конфлікти.
Мені здається, що в цьому плані Тимошенко є для Путіна більш прогнозованою. Тим часом, якісь інші політики або політичні клани сповна можуть розраховувати на Януковича.
Павло КОВАЛЬ, голова Європейського парламенту в Комітеті парламентської співпраці «ЄС—Україна», голова делегації спостерігачів Європейського парламенту на президентських виборах в Україні:
— У ході голосування не було регулярних порушень, які могли б змінити результати виборів. Принаймні, нас ніхто не інформував про фальсифікації, які могли вплинути на результати президентських виборів. Але з погляду процедури, це було дуже погано, що перед виборами не були уточнені дуже важливі речі, які стосуються виборчого законодавства України. Я думаю, що це могло вплинути на те, що деякі з кандидатів могли використовувати це на свою користь до дня голосування.
Що стосується переваги для Європи якогось одного з фіналістів першого туру голосування в плані того, щоб Україна швидше й більш ефективно просувалася до Європейського Союзу, можу сказати таке. Два дні тому Юлія Тимошенко заявила, що вона хоче вступу України до Євросоюзу протягом п’яти років. Я думаю, що протягом періоду між двома турами голосування відбуватиметься обговорення програм осіб, які претендують на посаду президента. На мою думку, Янукович також повинен оголосити свою європейську програму. Коли ми зможемо познайомитися з європейськими проектами Януковича, тоді зробимо їм оцінку. Зараз я знаю, що Юлія Володимирівна оголосила, що вона хоче дуже швидко приєднати Україну до Євросоюзу. Я також знаю, що це буде складно. Але, що я можу сказати. Врешті-решт, це вибір українців. Із нашого боку ми повинні відгукнутися на ці питання. Ми повинні відкрито сказати, що двері для України до Євросоюзу мають бути відкритими. Я гадаю, як Євросоюз, так і Європарламент, розраховують, що між двома турами між Тимошенко і Януковичем будуть дискусії з цього приводу.
Що ж до ролі третього кандидата, який набрав понад 13 відсотків голосів. Наскільки я знаю, багато громадян України відчувало, що вони не хочуть бути між Юлією Володимирівною і Віктором Януковичем, тому вони шукали третій вихід. Я думаю, що голоси, які пішли за Тігіпка, відображають ту частину громадян України, які вважають, що країна повинна модернізуватися, змінитися, йти до Євросоюзу. Тігіпко також привернув увагу тих громадян України, особливо на сході країни, які не довіряють політикам помаранчевої революції.
На жаль, я не можу давати прогноз щодо того, хто переможе на президентських виборах. Як представник Європейського парламенту я можу лише спостерігати за процедурами, вивчати програми кандидатів.
Євген ГОЛОВАХА, директор і завідуючий відділом соціологічно-політичних процесів Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук:
— Відповідальність за подвійне «виборче меню» лягає на плечі усіх, хто був причетний до передвиборної кампанії — кандидатів, журналістів, експертів. Головна причина в тому, що українське суспільство не готове до якісних змін. Вибір із «двох зол» — ознака того, що український соціум ще не здатен змінити форму свого розвитку. Важко сказати, чи це здоровий консерватизм.
Конкретно назвати відповідальних досить складно. Адже і журналісти, і експерти, і навіть самі кандидати відповідають рівню розвитку суспільства. Українське суспільство прагне розвитку, проте на практиці ще не готове до якісних змін.
Високий результат Януковича, за попередніми результатами — ніщо інше, як воля виборців. Така тенденція спостерігалася на протязі всього передвиборного змагання.
Щодо гуманітарної політики, яку проводив Ющенко за часи свого президентства, то її ніхто продовжувати не буде. На мою думку, така політика не відповідала реальному стану суспільства, і 6% підтримки на виборах — це суспільний вирок гуманітарній політиці Ющенка. І це реальний результат, тому що жоден із тих кандидатів, що пройшли в другий тур, не є послідовниками такого гуманітарного курсу.
Незважаючи на те, що Яценюк і Тігіпко відмовились підтримувати кандидатів, які пройшли до другого туру, на мою думку, 80% електорату Яценюка підтримає Тимошенко, 20% — Януковича. А серед виборців Тігіпка близько 60% схилиться на сторону Тимошенко, а інша частина на бік Януковича.
Президентські вибори-2010 ще раз довели, що українське суспільство консервативне й абсолютно не готове до змін. Уже десять років ми маємо повторення одного й того ж сценарію консервативного голосування за одних і тих же кандидатів.
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, директор соціологічної служби «Український барометр»:
— Подвійне «політичне меню» вигідне самим кандидатам, тому відповідальність повинна лягти на їхні плечі. Їм потрібно було потрапити до другого туру виборів, а зміни у виборчому законодавстві, на жаль, не змогли зіграти настільки важливу роль.
Високий результат Януковича було спрогнозовано заздалегідь, тому він нікого й не дивує. Ці тридцять з гаком відсотків — эго реальна підтримка. Отже, президентські вибори не стали сенсацією.
Гуманітарну політику Ющенка зможе провадити новий демократичний лідер. Але не варто забувати й про самого Віктора Андрійовича — він нікуди не вирушає з політичної арени, а значить може далі втілювати в життя свої проекти.
Не дивлячись на те, що Тігіпко та Яценюк заявили про відмову підтримки кандидатів у другому турі, 80% їхніх виборців голосуватиме за Тимошенко. Це можна пояснити тим, що позиція і політика Тимошенко ближча виборцям Тігіпка і Яценюка.
Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст:
— Я не вважаю вибори 2010 року якоюсь серйозною подією в українському політичному житті. Мені здається, що ми ще не звикли до факту, що живемо не в президентській, а в парламентсько-президентській республіці. Останнім президентом, що мав повноваження впливати на перебіг політичного, економічного та суспільного життя в країні, був Віктор Ющенко. З початком дії нової української Конституції можливості президента є достатньо обмеженими. А також існує певна розбіжність між президентськими повноваженнями і процедурою обрання глави держави. Керівник держави з таким обсягом повноважень мав би обиратися парламентом. Тоді президентські вибори не перетворювалися б на беззмістовний карнавал обіцянок, які, до того ж, навіть провідні претенденти на пост не здатні виконати. А цього разу і обіцянок особливих-то й не було.
У цьому плані є досить цікавим, якою буде конфігурація влади після того, як відбудеться другий тур і країна дізнається ім’я нового президента України. На відміну від Віктора Ющенка, який виявився нездатним створити сильну, впливову, дієву політичну партію, що зможе добитися перемоги в парламенті, у Віктора Януковича та Юлії Тимошенко такі можливості є. Але немає гарантії, що саме їхня партія на парламентських виборах переможе. А тому ми, швидше за все, будемо свідками співіснування президента однієї політичної сили із прем’єр-міністром і урядом від іншої. А це означає, що політична ситуація в Україні не може суттєво змінитися.
Важливо звернути увагу на інше. Чи здатне українське суспільство усвідомити, що нинішня політична еліта не впорається із складною кризовою ситуацією, яка сьогодні є в країні? Продовження перебування цієї еліти при владі тільки погіршить стан життя кожного, окремо взятого громадянина країни. При чому, абсолютно не важливо, хто із двох кандидатів стане президентом. Коли суспільство це усвідомить, можливо, через нові гострі, неприємні для людей кризові явища, — тоді прийде час нової політичної еліти, нових політичних конфігурацій та вимог, а також справжнього реформування держави. А до цього часу вибори є лише декорацією суспільної безвідповідальності, під прапором якої Україна існує з часу проголошення незалежності.
Я не вважаю, що Президент Ющенко проводив у своїй політиці гуманітарну лінію. Це одна з оцінок, яку діючий Президент намагається нав’язати суспільству. Президент України не відбувся як політик, здатний створити сильну дієву політичну партію. Тільки на чолі такої партії можна перемагати на виборах, створювати уряд із критичною масою «своїх» міністрів і впливати на ситуацію в країні. Оскільки у Віктора Ющенка таких можливостей не виявилося, то він і залишився тим, ким був до виборів 2004 року — не надто сильним політичним діячем. А відтак змушений був зосередитися на тих ланках, які контролював. А це насамперед — Національний банк України, Служба безпеки України, Міністерство закордонних справ України, і ці безкінечні розмови про українську історію та спадщину, що мали б приховати нездатність Президента виконувати свої справжні повноваження і впливати на справи у державі. Я дуже сподіваюсь, що новому президенту України не доведеться замасковувати свою нездатність керувати державою розмовами, які рівно нічого не означають. І не доведеться забирати гроші на потрібні людям проекти для реалізації своїх гуманітарних побажань, які ніяким чином не впливають на життя кожного українського громадянина. Дуже сподіваюсь, що гуманітарними проектами займатимуться ті люди, яким це належить за посадою. А прищеплювати українській нації комплекс колоніальної неповноцінності, якого у неї ніколи не було до Віктора Ющенка, новий президент не буде, займаючись своїми потрібними у відповідальний для країни період повноваженнями.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, політолог, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Я вважаю, що на нинішніх президентських виборах не спрацьовує стереотип «менше із двох зол». Немає гіршого й найгіршого, стереотипу «демократів і не демократів» — це характеристики інших виборчих парадигм. На сьогодні більш адекватним є визначення «популісти» проти «технократів». І показники деяких молодих кандидатів також визначалися цією специфічною дуеллю. Адекватні політики могли цим скористатися, а хто не зорієнтувався в ситуації, то звичайно втратив шанс.
З точки зору формування цієї «пари» (Тимошенко — Янукович), то, по-перше, спрацював традиційний для української політики ефект «влада — опозиція». Юлія Тимошенко виявилася найбільш виразним представником діючої влади, і тому змогла конкурувати з представником опозиції. Ні Ющенко, ні Литвин, ні молоді кандидати, не змогли серйозно конкурувати з опонентами із різних причин, але найголовніша в тому, що вони не стали лідерами громадських очікувань. Ющенко уособив в собі невдачі, Литвин опинився десь по середині — то він у коаліції, то він критикує владу. Молоді ж кандидати вели себе досить агресивно — той же пан Яценюк, який як феномен, що з’явився в якості спадкоємця помаранчевої команди, а вів себе як представник опозиції. У підсумку Тимошенко стала одноосібним уособленням діючої влади. В цьому є і мінуси, оскільки такий погляд обмежив її можливості набирати голоси. Була й перевага, оскільки вона отримала концентрацію уваги до своєї персони плюс максимальний результат для влади від її діяльності. Незалежно від кількості опонентів та критиків влади, Віктор Янукович став головним уособленням альтернативи. Тут зіграли роль і стереотипи 2004 року, і послідовна агресивна політика. По-друге, на цю «пару» працювали і всі пропагандисти політичних штабів як Тимошенко, так і Януковича. Здається, ще на початку літа 2009 року сама Юлія Тимошенко та її спікери проголосили, що на президентських виборах не буде жодних інтриг, окрім однієї — сама Тимошенко проти Януковича. Вже тоді прем’єр закликала всіх своїх союзників консолідуватися навколо цієї формули.
Працювали і ЗМІ. Власне кажучи, увесь інформаційний простір, останній рік був пов’язаний із відслідкуванням стосунків між командами Тимошенко і Януковича. Спроби пропонувати інші орієнтири політичного процесу або не відображалися, або опинялися на вторинних місцях. Можливо саме медіа-простір створив ось цю трубу, в якій виборець у підсумку бачив лише інтригу Тимошенко — Янукович.
Звичайно зіграли роль і електоральні настрої. На цих виборах формувались парадигми «технократи і популісти» і «влада опозиція». Ось ці два моменти, що визначали власне фокус. Як підсумок ми маємо перший тур, з уособленням влади Тимошенко на другому місці та лідера опозиції Януковича на першому. Я вважаю, що така ж картина збережеться і на другий тур, оскільки мені дуже важко уявити, що в нашій країні понад 50 % проголосує за діючу владу.
Ці два політики не є ідеалами для інтелігенції. Ми часто зараз чуємо зі ЗМІ критичні закиди як на адресу Тимошенко, так і Януковича. Але хотів би зауважити, що політики ніколи й не були ідеалами для гуманітарних еліт. Адже останні завжди займали позицію критика й опонента політиків, завжди звинувачували їх у примітивності та популізмі. Але тим і відрізняються політики від інтелігенції, що політики борються за адміністративну та економічну владу, а інтелігенція — за духовну. І в цьому суттєва різниця. Тому шукати ідеалів серед політичних лідерів немає жодного сенсу. Потрібно лише розібратися, які тренди будуть пов’язані з тим чи іншим політиком, а також яких результатів зможуть досягнути ці кандидати, зайнявши високий пост. І тоді вже робити свій вибір.
Ірина БЕКЕШКІНА, старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, голова Фонду «Демократичні ініціативи»:
— Результати виборів це відображення об’єктивної реальності. Чому Янукович? Його електорат, що віддав свої голоси за нього в 2004 році, на 80% зберегли свої симпатії до нього, відтак очевидно, що хотіли реваншу. Чому Тимошенко? Тому, що вона найбільш сильний класичний кандидат. Щодо інших претендентів, то тут ситуації різні. Коли Яценюк розпочав свою передвиборну програму, то в нього були високі шанси й рейтинг майже однаковий із Тимошенко. Проте проведення кампанії виявилося абсолютно бездарним, що й відобразилося на його результаті. В ньому не побачили альтернативи, адже він і насправді жодних відповідей на важливі для суспільства запитання не дав.
Це не означає, що у виборчій кампанії-2010 не було кандидатів, що могли б позмагатися із Тимошенко. Проте в нашій країні, для такої конкуренції потрібно мати потужний матеріальний базис і виходи на ЗМІ.
Дуже важко в Україні завоювати нового виборця, але завоювавши зберегти — легше. Саме тому, хто вже одного разу віддав свій голос за кандидата, другого разу вчинить так само.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, директор Центру політичних досліджень «Пента»:
— В даному випадку, частково ситуація відповідає реальності. З іншого боку, суспільство ще знаходиться в полоні своїх суперечливих, неоднозначних, амбівалентних оцінок нинішніх політиків. Дуже показовими є результати виборів. Зокрема, набрані голоси Сергія Тігіпка. Адже саме цей кандидат є дзеркалом стану сучасної масової політичної свідомості українського суспільства, як соціуму, яке хоче оновлення, але поки що не може повністю відмовитися від інерції старої політики.
Сергій Тігіпко «старий новий» політик. Його сприймають як нового, тому що останніх п’ять років він не був в конфліктах сучасної української політики. Проте його не можна вважати абсолютно новим політиком, адже ми пам’ятаємо його ще з епохи Кучми. І вже тоді він розглядався як один із претендентів на посаду президента від партії «Влада». Тоді вони зазнали поразки від Януковича.
Інерція старої політики, тих облич, які домінують в українській політиці не лише останніх п’ять років, але й більше поки простежуються. Проте запит на оновлення є. А тому він яскравіше проявиться вже на парламентських виборах.
Підготували Людмила ЖУКОВИЧ, «День»; Ірина СТУКАН, студентка Острозької академії
