Які б ви назвали найважливіші ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?
До чого призвела ця сума об’єктивних та суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в Україні (зокрема в контексті «касетного скандалу»)?
Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішнє становище? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в істинному їх значенні? Хто і що є найбільш консервуючим, гальмуючим чинником?
Євген ЯКУНОВ, 1-й заступник головного редактора газети «Киевские Ведомости»:
1. Першим святом на нашій вулиці став прийнятий ще за часiв існування Радянського Союзу Закон «Про пресу», в першому пункті, першому абзаці якого було записано, що будь-яка цензура заборонена. Тим, хто працював ще у часи КПРС, зрозуміло, який це був прорив, вихід на новий виток розвитку суспільства. Здавалося, що після прийняття цього закону свободу слова ніщо вже не буде обмежувати. І, очевидно, саме з того моменту, а можливо, навіть трохи раніше (з 1988—89 рр. і почався перший період реалізації того, що ми зараз називаємо свободою слова. Тобто уперше «зачинщиками» стали журналісти, тому що влада на той момент не зуміла зорієнтуватися в ситуації, й журналісти якимось чином перехопили ініціативу і отримали можливість (і в газетах, і на телебаченні) видавати в повному об’ємі всі думки — най-, скажімо, незручніші для влади, найнезалежніші. Однак подібна практика призвела до того, що вся журналістика була побудована на системі заперечення попереднього досвіду, тобто розвінчання — навіть не в якомусь фактажі, а просто в якихось версіях тих або інших подій, які журналісти видавали як альтернативу офіційним. У зв’язку з цим журналістика, в основному, стала журналістикою думок: журналісти не спромагалися давати якусь інформацію, а просто «спілкувалися з народом». З’явилися «будки гласності», прямі ефіри на телебаченні й т.д. — адже цензури вже не було. У той час з’явилися газети («Голос України», «Вечірній Київ», «Незалежність»), які мали великі тиражі саме за рахунок того, що депутати, політики висловлювали в них таку думку, яка б відрізнялася від загальноприйнятої, від державної. У цей, перший, період свободи слова всі були задоволені і відчували, що головне — попереду. Але в якийсь момент люди усвідомили, що заперечення заперечення — це все-таки не інформація, а, навпаки, начебто перекреслення інформації.
І в цей момент (орієнтовно 1992-й рік) стався перехід до нового етапу реалізації свободи слова — від отримання просто права висловлювати кому що хочеться — до права отримувати інформацію, яка б давала можливість оцінювати світ більш-менш об’єктивно. З’явилися газети чисто інформаційні (в тому числі — «Киевские Ведомости»), пішли на спад чисто пропагандистські форми свободи слова (наприклад, висловлювання на мітингах, з парламентської трибуни). Цей час став, як кажуть, початком осені таких газет, як «Незалежність», «Вечірній Київ» (які залишилися на тому ж рівні — газет, які просто висловлюються). З’явилася інша журналістика, інша преса, представники якої намагалися знайти інформацію якимось чином засекречену, заборонену, якої суспільство жадало, але якій влада не давала ходу. А потім прийшов час викривальних статей, розвідок, і саме інформаційні програми, газети, репортажі з місця подій зайняли ключові позиції. Однак і політики, які раніше працювали в чисто пропагандистському стилі, стали потихеньку пристосовуватися до нової ситуації. З’явилися препаровані факти, факти-версії, факти-чутки, які, в принципі, були завуальованою брехнею. З’явилася така форма, яку дуже добре в свій час сформулював Геббельс: «Факт повинен бути настільки тенденційним, щоб не вимагати коментарів».
Тобто стали з’являтися факти, які, в принципі, були фактами, але вони подавалися в такому вигляді, і їм надавалося таке значення, що вони фактично дещо перебріхували картину. У свою чергу, інші факти взагалі замовчувалися, немов їх і не було (це і зараз є). Тобто, пропаганда взяла на озброєння чисто інформаційні форми подачі матеріалів. І, природно, люди, що сприймають інформацію, розчарувалися в чисто інформаційних жанрах. З’явилася потреба в чомусь іншому.
2,3. Ось цей етап ми зараз проходимо. Зараз в країні, на мою думку, є повна свобода слова. Докази? Будь ласка — у нас є Інтернет, є «Українська правда», де кожний може висловити все, що бажає, є насправді опозиційні газети (і на цьому завжди робить наголос наша влада, коли до нас з-за кордону приїжджають представники організації «Репортери без кордонів», ОБСЄ і т.п.).
Так, у нас є газета «Товариш», газета «Комуніст», є свобода слова — будь ласка, йди висловлюй на майдан Незалежності все, що ти хочеш. Але народ все незадоволений чимось, щось весь час «муляє». Я також довго думав, в чому ж все- таки справа? А справа ось у чому: у нас в Конституції записане право на свободу слова, але немає конституційного права (яке записане, наскільки я знаю, наприклад, в американській конституції), яке формулювалося б як право кожної людини на отримання повної і об’єктивної інформації про життя суспільства. Що таке у нас свобода слова? Людина може говорити все, що їй спаде на думку, але коли говорять, наприклад, 150 чоловік одночасно (кожний, що хоче) і лише один iз них говорить правду, то його голос не чутний, а чутні голоси всіх, хто б що не «молов». Коли у кожної з газет, що знову з’явилися, — своя правда (і при цьому кожна щось приховує), справжню правду в країні, в принципі, визначити неможливо. Тобто однієї лише свободи слова мало. Потрібна свобода (або право) кожної людини, громадянина отримувати об’єктивну інформацію про життя суспільства. Якби це право у громадян було, тоді б, з одного боку, наша влада боялася б, скажімо, якусь інформацію приховувати. А, отже, не було б ситуації, подібної ситуації з Гонгадзе, коли нічого не кажуть про те, як проходить розслідування, або кажуть одне, а насправді відбувається інше. А якби у нас було в Конституції, скажімо, підкреслено, що людина має право на об’єктивну інформацію, він би міг подати в суд (аж до Конституційного суду), і зажадати від того або іншого чиновника, щоб він або надав інформацію, або був покараний за неконституційні дії. З іншого боку, власники газет розуміли б, що вони можуть вести пропагандистську війну (це все одно буде), але при цьому усвідомлювали б, що фальсифікація фактів призводить, знову ж, до порушення конституційних прав людини, і будь-яка людина, прочитавши або почувши в будь-яких ЗМІ фальсифіковану інформацію, може подати в суд. Зараз може подавати в суд лише чоловік, якого, скажімо, образили, образили в якому- небудь ЗМІ і т.п. А читач, отримуючи недостовірну інформацію, не може подавати в суд, тому що немає правових підстав для цього. У іншій ситуації вигравали б ті газети і ті журналісти, які пишуть правду. Правда стала б товаром. Це звучить не дуже добре, але, насправді, в західних країнах товар — саме правда, тобто інформація. А у нас правда — не товар, тому що її дуже небезпечно продавати. А повинно бути — вигідно.
Мар’яна ОЛІЙНИК, політичний оглядач тижневика «CN — Столичні новини»:
1. Говорити про певні особливості української преси кінця 80-х важко, оскільки вона цілком і повністю йшла у фарватері московських (на той час — центральних, союзних) видань. «Своє обличчя» вітчизняної преси, як і національна самосвідомість українських журналістів, що десятиріччями виховувались на традиціях партійно-радянської публіцистики, почало формуватися, мабуть, з прийняттям Україною в 1990 році Декларації про державний суверенітет. Однак переломним моментом став, зрозуміло, серпень 1991-го, а також грудневий референдум, «що освятив» здобуту нашою державою незалежність, і перші президентські вибори. Наступним визначним етапом я б назвала створення в 1992 році Сергієм Кичигiним і Олександром Швецом газети «Киевские Ведомости». «Ведомости» не тільки відкрили дорогу на український газетний ринок (велику частину якого складали вивіски, що змінили екс-партійні газети і журнали) приватним виданням, стали «кузнею кадрів» для нинішньої вітчизняної журналістики і довели, що і у нас видання такого роду цілком можна зробити прибутковим, — вони, дійсно, були газетою для широкого загалу, а не для вузького кола «зацікавлених осіб»…
До речі, тоді — коли перебудовна хвиля, що принесла iз собою масу брудної, «чорнушної» піни, зі сторінок періодики вже відхлинула, а інша ще не накотила — свобода слова в Україні, можна сказати, існувала. Відносна, зрозуміло, — адже абсолютної свободи слова і не буває. Усі ж подальші історичні віхи були, на жаль, етапами її згортання. Маю на увазі президентські і парламентські вибори 1994, 1998, 1999 років, Всеукраїнський референдум в квітні 99-го і т. п., які розвели вітчизняних журналістів по різні сторони політичних барикад. Тобто іншим боком процесу структурування української політико-фінансової еліти (утворення так званих фінансово-олігархічних груп et cetera, кожна з яких прагне придбати власну «медіа-імперію») є перетворення свободи слова в загальновизнаному її значенні в свободу окремих ЗМІ виражати те, що вважають за потрібне виразити їх «господарі». Сумно, що деякі колеги ухитряються не тільки виконувати поставлені задачі, але і показувати себе при цьому «кращими учнями»…
До позитивних факторів я відношу, зокрема, появу таких авторитетних, незважаючи ні на що, газет як «Зеркало недели», «Столичные новости», «День», «Сегодня», «Факты», а також створення двох найбільших інформаційних агентств — Інтерфакс-Україна (у витоків якого стояв нинішній прес-секретар Президента Олександр Мартиненко) і УНІАН, яке навіть i сьогодні умудряється зберігати об’єктивність і надавати слово представникам різних політичних і громадських сил.
Що ж до вітчизняних Інтернет- видань, то їм на даному етапі властива не стільки свобода слова, скільки вседозволеність.
2. Все вищеописане призвело до того, що в Україні сьогодні практично немає суспільно-політичних ЗМІ, що не перебувають, так би мовити, на службі у когось із «сильних світу цього». Різниця лише в ступені контролю, тобто, вибачте за грубість, в довжині «поводка». Що ж до «касетного скандалу», то він, сподіваюся, не посилить поляризацію ні нашого суспільства в цілому, ні представників мас-медіа зокрема. Особисто я в існування в нашій країні журналістської солідарності свято вірю — багато хто з нас, незалежно від того, в яких ЗМІ ми працюємо, товаришують, підтримують один одного і переживають один за одного. Просто це далеко не завжди відбивається на сторінках наших видань — в силу тієї ж політичної ангажованості останніх.
3. Безумовно, головним чинником, що гальмує розвиток незалежної української преси, є її економічна безпорадність. Яка, на мою думку, є наслідком, зокрема, відсутності на українському ринку грамотних, спеціально навчених менеджерів, а також вітчизняної школи, яка б таких випускала. У існуванні свободи слова і преси в їх істинному значенні зацікавлене, передусім, саме суспільство (за винятком його політико-фінансових «вершків»), яке має право знати правду про те, що відбувається в державі. Відносно ж прогнозу не можу не погодитися з одним iз учасників даної дискусії — професором Валерієм Івановим: навіть якщо припустити, що влада в Україні перейде з одних рук в інші (що, з моєї точки зору, на даному етапі малоймовірно), відносини між можновладцями і пресою практично не зміняться. Від переміни місць складових сума не міняється. Інакше кажучи, на те, що перша і друга влади в найближчому майбутньому перестануть вважати «четверту владу» обслуговуючим персоналом, а замість цього об’єднають зусилля в досягненні демократичних ідеалів, я майже не сподіваюся…
Тетяна МЕТЕЛЬОВА, політолог:
1 — 2. Ситуацію зі свободою преси неможливо розглядати окремо від загальної політичної ситуації. У неправових умовах вільне слово пересувається в знайому йому просторову нішу — на кухню. Своєю чергою, правові умови не тотожні регламентації та кодифікації всіх можливих і неможливих життєвих випадків не зводяться до законотворення з приводу й без приводу, а є наслідком функціонування певної «політекономічної» системи стосунків. Такої системи, за якої її демократичність, прозорість забезпечено зворотнім зв’язком між владою й громадськістю. Влада сама має бути підвладна корекції з боку «джерела влади» — народу. Право ж є лише механізмом здійснення такого контролю. Сьогодні цього немає. І за умов олігархічної, позаправової політекономічної системи бути не може. Отож вільного слова й вільної преси не може бути за визначенням. У 1999 році ми втратили шанс на свободу на довгі й довгі роки. А починалося все гарно...
Наприкінці «перестройки» в країні набирали силу демократичні процеси, виникали перші політичні організації, що, ясна річ, не могли мати іншого досвіду, ніж швидко отримуваний мітинговий. Однак вільна преса, яка тiльки-но виникла, жахлива в поліграфічному сенсі, далека від досконалості в сенсі журналістському, була, однак, набагато популярнішою, жаданою, мала значно більший ступінь довіри населення, ніж зараз. Згадати хоча б латвійську «Атмоду» чи московський деесівський «Експрес».
В міру набуття досвіду демократичні ЗМІ втрачали свою змістовну гостроту. І це був закономірний процес. З одного боку, необхідність виживати фінансово примушувала їх комерціалізуватися і більше орієнтуватися на незаполітизованого пересічного читача, заволодіти увагою якого легше за все ставкою на «жовтизну». Такі тенденції — на комерціалізацію преси — виразно позначалися за часів президентства Леоніда Кравчука. У тому не було б трагедії, якби в країні формувалися нормальні ринкові умови, за яких видання певної тематичної спрямованості має свого читача і в конкурентному середовищі краще почуває себе той, хто приверне увагу ширшого кола споживачів.
Однак коли факт виживання видання корелює з його ставленням до влади, то про свободу преси вже не йдеться. А саме, такі тенденції стосунків між ЗМІ і владою почали вимальовуватися на середину першого терміну президентства Леоніда Кучми. Ні, газети ще не зазнавали «наїздів» податкової, телефонне право в друкарнях і видавництвах ще не повернуло собі колишню радянську силу. І загибель якогось журналіста ще можна було принаймні проінтерпретувати неполітичним чином — убивати намагалися «чистіше», не настільки відверто й брутально, як згодом.
Однак уже після відставки Євгена Марчука з прикольним формулюванням «за створення власного іміджу» навіть для людей далеких від політики стало зрозуміло: публічно виявляти прихильність чи антипатію до якогось діяча, структури тощо може дозволяти собі лише той засіб інформації, який має потужне прикриття, «дах», який у разі чого допоможе пережити скрутні часи. Нездорова ситуація у структурах влади штовхала незалежні, громадські та партійні ЗМІ в обійми майбутніх «дахів». З іншого боку йшло прискорене формування самих «дахів». Вихід на сцену політичного, публічного життя олігархічних груп породжував у них потребу оволодівати інформаційними потоками, на свою користь переформовувати інформаційний простір. 1997 — 1998 роки — період «шлюбу» ЗМІ з бізнес-партіями й олігархами. Шлюбу часто-густо примусового, із застосуванням судових процесів. Його яскравий приклад — розорення «Киевских Ведомостей» і перехід їх «під патронат» відомої бізнес-партії. З того часу поняття «вільна преса», «свобода преси» стають вельми умовними. Однак ще не цілковито вилученими з обігу, позаяк конкуренція самих кланів та окремих персоналій значною мірою забезпечує різноманітність інформаційного простору й оприлюднення нетотожних і протилежних поглядів на одну й ту саму подію, постать тощо. Олігархічна свобода преси, якою б урізаною вона не була, усе ж продовжує зберігатися. А з огляду на те, що опозиційні видання у цей період ще могли існувати цілком легально, уникаючи лише судових процесів, що використовувалися як єдиний механізм нищення, то у порівнянні з наступним етапом ті роки ще можна вважати майже благополучними для преси.
Переломним став рік президентських виборів. Апробовані під час передвиборної боротьби «чорні технології» довели свою дієвість і показали, що їхнє застосування здійснюється безперешкодно. На журналістському обрії засяяли брудні зірки дрібненьких ЗМІ-кілерів. Сезон полювання на вільні ЗМІ (а вільний — завжди так чи так, у тому чи тому питанні — критичний, опозиційний до існуючого) було відкрито. Сьогодні він у повному розпалі. Доля Георгія Гонгадзе — закономірний «трофей» мисливців від влади.
3. «Касетна справа» у будь- якому разі не може не позначитися на подальшому перебігу подій у країні, у тому числі й у сфері свободи слова. Інша річ, до яких наслідків призведе її вплив. З одного боку, вона виявила, що не все померло i не всі приспані у суспільстві, що продовжує занурюватися в трясовину «перехідного періоду». З іншого ж — виявило кордони свободи слова. Вони збіглися з таким собі сучасним підпіллям. Видання, що дозволяли найдокладніше й відверто висвітлювати ситуацію й давати спроби її аналізу, не вдаючися до езопової мови, виходили майже нелегальним чином. Що ж до самої ситуації, то сьогодні вона є непрогнозованою. Її подальший розвиток залежить від того, які політичні гравці й наскільки втягнені в гру. Навряд чи з ситуації скористається демократичний складник політикуму — він надто розтрощений і слабкий. Отож варіант зміни олігархічної форми влади на більш цивілізовану, демократичну — з огляду на втягування в кризову ситуацію керівництва силових структур і орієнтації президента на підтримку альтернативних структур того ж таки олігархічного походження — найменш імовірний. Найімовірнішими уявляються три сценарії (наведені за ступенем зменшення ймовірності). Перший — обмеження наслідків владної кризи, симптомом чого стала «касетна справа», переділом сфер впливу між олігархічними кланами за незмінності самої системи стосунків — незалежно від того, чи зміниться особа, яка керує державою. Другий — переділ сфер впливу з посиленням авторитарного складника влади. Третій —збереження сфер впливу за зміни Головного Гравця на користь уже знайомих олігархічних облич. У будь-якому разі істотного покращання ситуації зі свободою слова й ЗМІ очікувати не варто. Певне послаблення тиску «закручених гайок», якщо й буде, то закінчиться надто швидко, тоді, коли владна система після перетрусу персоналій і структур знову набере рівноважного вигляду.
І наостанок. Хто зацікавлений у реалізації прав і свобод? Як завжди у неправових і недемократичних системах — лише поодинокі постаті, приречені на «відстріл» і свідомі того. Хто не зацікавлений? Той, хто здійснює владу за таких умов і прагне їх збереження.
