Опанас ЗАЛИВАХА (народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинка Куп'янського району на Харківщині) був відомим художником, активним членом Клубу творчої молоді, видатним діячем української культури.
Як повідомляє інтернет-сайт www.maidan.org.ua, коли Опанас перейшов у другий клас, родина, рятуючись від голоду, у 1933 р. переїхала на Далекий Схід. Хлопець навчався в Іркутську, Самарканді, Ленінграді. Живопису вчився спочатку в середній школі при Ленінградській Академії мистецтв, що була евакуйована у Самарканд, а з 1946 р. — у Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Репіна Академії мистецтв СРСР.
Панас не був ні піонером, ні комсомольцем, натомість був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення його з другого курсу інституту «за поведінку, недостойну радянського студента» — разом з іншими не пішов на зустріч із кандидатом в депутати. Позитивну характеристику заробляв на будівництві, але його відновили в інституті аж у 1955 році (закінчив його у 1960 р.).
У 1957 р. Панас Заливаха був на практиці у містечку Косів на Івано-Франківщині, де вперше близько познайомився з Україною: з мовою, етнографією... Це викликало докорінні зміни в його світогляді. Він почав читати українські книжки, вивчав мову, історію України. Сам Заливаха писав, що він не політичний діяч, а просто намагається бути українцем, знати свою історію та національне мистецтво...
Після закінчення інституту Заливаха був спрямований на роботу в Тюмень, де у 1961 р. організовується його персональна виставка. Наприкінці цього року він остаточно перебирається в Україну — в Івано-Франківськ. У травні 1962 р. там відбулася його персональна виставка. Однак за тиждень її закрили, мовляв, у картинах не було світлих героїв — будівничих майбутньому.
Вже восени художник ближче знайомиться з київською інтелігенцією, часто гостює у Клубі творчої молоді (КТМ). Великий вплив на нього мали Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл... За словами Заливахи, завдяки їм він зрозумів суть «московської імперії».
У 1964 р. до ювілею Тараса Шевченка він разом з Аллою Горською, Людмилою Семікіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створювали відомий вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі на 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів. А 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаха був заарештований. Як вирок — 5 років мордовських таборів суворого режиму за антирадянську агітацію та пропаганду.
У Мордовії працював вантажником, кочегаром. Малювати забороняли, натомість запропонували оформляти табірні гасла на зразок «На свободу — с чистой совестью!». Так художник взявся за малу графіку — екслібриси, листівки. Щоправда, при обшуках усі малюнки вилучалися. Так пропало понад двісті його робіт.
Після звільнення Опанас Заливаха довго не мав роботи. Тільки з 1971 по 1980 рр. працював у сфері книжкового оформлення (створив низку проектів у видавництвах «Веселка» та «Каменяр»). У 1987 році він став одним із ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). З 1988 р., після багаторічних заборон, організовуються його персональні виставки у Івано-Франківську, Львові, Києві, Торонто, Лондоні, Нью-Йорку.
Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним представником української культури. Лауреат премії ім. В. Стуса (1989 р.), Національної премії ім. Т. Шевченка (1995 р.).
Помер 24 квітня в Івано-Франківську.
Іван ДЗЮБА, академік НАН України:
— У далекому 1957 році (півстоліття тому!) мені трапилося вперше побувати у хвилююче українському місті Івано-Франківську, і я побував там на виставці художників Прикарпаття. Край не бідний на живописців, та найбільше вразили мене метафорикою сюжетів і емоційністю кольорів станкові картини з підписом: «Опанас Заливаха». Я розпитав, хто це такий, і довідався: молодий, але вже знаний місцевій публіці художник. Він мені запам'ятався. А вже років через п'ять зустрілися в Києві — він став своїм у колі «шістдесятників». А далі була робота з київськими художниками над вітражем «Тарас Шевченко», його знищення, арешт, табори, зламана творча доля. Але не зламаний дух: повернувшись, Опанас Заливаха і далі обстоює гідність української людини й українського митця.
Я часто одержував листи від нього. З роздумами про мистецтво, про наше життя, про моральне й аморальне — і з болем про те, що діється нині в Україні. Пішов він із життя з великою тривогою за неї.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:
— Коли дізнався про смерть Опанаса Заливахи, був і здивований, і обурений тим, що наше українське телебачення про цю колосальну втрату для української культури, українського правозахисного руху, не сказало. Ми втрачаємо в особі Панаса Заливахи надзвичайно яскраву особистість. Він волею долі, а точніше, волею комуністичного режиму, змушений був відстоювати право на свободу творчості саме у таборах тоталітарного режиму. Окрім усього іншого, це був художник-новатор, художник, який шукав свої виражальні форми і засоби. Саме в цьому, гадаю, була одна із тих причин, які породили проти нього репресії комуністичного режиму. Він відзначався надзвичайною скромністю, теплотою незахищеної світлої душі, і той, хто його пізнавав, був здивований тим, звідки у такої тихої, фізично не сильної людини такий величезний дух і твердість позиції поглядів, обстоювання національних принципів і принципів художньої творчості. Це відходить епоха шістдесятників, епоха яскрава, на жаль, до сьогодні належно недооцінена незалежною Україною. Це втрата, яка нами ще не усвідомлена. Вибувають з когорти тих митців, які мали свою незалежну громадянську позицію, вибувають люди, які навіки вписані в історію України.
Дмитро СТУС, редактор часопису «Київська Русь»:
— Відійшов у вічність художник, митець, який все життя малював берегинь. Думаю, що саме берегині були його центральним образом творчості. Відійшов, на жаль, дуже непомітно, в той час коли вся увага прикута до політичних подій. На жаль, за його життя, в Києві, здається, відбулося одна чи дві виставки, виданий альбом у видавництві «Смолоскип». Звичайно, добре, що виданий, але дуже бідний, не такий, як потрібно для цієї людини. З Опанасом мені поталанило бути знайомим років 15—20. Ми достатньо активно спілкувалися, коли я приїжджав до Франківська. Це була людина освічена, з тонким почуттям гумору, він завжди відкривав двері для друзів, дехто цим, на жаль, користувався. А от останні роки у мене склалося враження, що він почав згасати. Під час розмови, що відбулася півроку тому, подумав, що його вже, насправді, цікавила тільки вічність. Мені важко говорити про нього. Позавчора, коли отримав повідомлення, більше згадував якісь смішні ситуації з наших знайомств. Але не ризикну в ці дні про них згадувати. Просто однією дуже світлою особистістю у нашій країні стало менше. А їх у нас і так небагато.
