Світанок. Львів.
Виходжу з неквапного трамваю поблизу Театру ляльок. Ще темно, ніч лише трохи розбавлена синюватим натяком на прийдешній день. Перехрестя порожні, кам’яниці скуті тишею, у шибках темно. Все, що рухається в цьому зачарованому місті, — лише я і холодний непривітний вітер.
Він заганяє мене на вузеньку вуличку, де знаходжу вже відкриту церкву: крізь прочинені двері видно ранкову відправу. Але щось відволікає від цього теплого прихистку.
Одразу навіть складно зрозуміти, що саме.
Звук — неначе від сильного густого дощу, але надто нерівномірний, наче злива щомиті припиняється, чи то від осипу маси дрібного каміння. Цей шурхіт заповнює весь провулок.
Підіймаю очi. На будинку прямо навпроти церкви висять величезні, на кілька поверхів кожне, пластикові простирадла. Такі зазвичай навішують на фасади під час реконструкції.
Я так і завмер. За спиною — сумирні співи і світле тепло свічок. Переді мною, на краю неба — хвилі, що гуркотять і перекочуються, схожі на складки одягу в пророків і святих на ренесансних полотнах, самі по собі, проти всіх законів природи й тяжіння, заповнюють вертикальним прибоєм увесь видимий простір, це і грізно, і прекрасно, і насправді абсолютно не має пояснень.
Ось, стоячи на межі, на кордоні двох світів, ранковий мандрівник чомусь згадує, що під час минулорічного цунамі в Тихому океані зникла ціла нація. Вони жили на одному з віддалених індонезійських островів. В їхнiх віруваннях переказувалося, що весь світ насправді стоїть на велетенському дереві й буде знищений землетрусом.
Тобто загинули у повній відповідності зi своїм апокаліпсисом.
А за кілька тижнів це плем’я знайшли. Всіх. Живих і неушкоджених. Виявляється, вони відчули — як? — наближення катастрофи і сховалися у безпечному місці в горах.
Вища сила воістину являє себе, де захоче.
Інколи — просто за спиною в момент зверненої до неї молитви, б’ючись холодною хвилею об мури твого сумління.
