Часто у правовому плані пацієнт замість допомоги, на яку він має всі права, попадає у каральну машину зразку застійних часів. Правда, після лібералізації і демократизації здавалося, що такі випадки повинні стати одиничними, оскільки психіатричні служби вийшли з ізоляції і стали активно використовувати досвід закордонних країн, зокрема, і в області захисту прав хворих, що становить один з важливих аспектів психіатрії.
Але одних загальних декларацій виявилося мало. Україна майже дев’ять років незалежності жила без Закону «Про психіатричну допомогу». Законопроект було розроблено тільки у 1996 році, а сам закон прийнято у 2000. Теоретично закон відповідає всім міжнародним нормам і конвенціям, і одна з перших його статей свідчить, що «основними принципами при наданні психіатричної допомоги є принципи законності, гуманізму і дотримання прав людини». Він включає в себе питання професійної етики психіатра, визначає його повноваження, окремі розділи присвячені механізмам захисту своїх прав пацієнтами. Останні, у разі порушення своїх прав, можуть звернутися до головного лікаря або безпосередньо до суду. До речі, судові органи можуть грати не останню роль у реалізації закону на практиці, особливо у разі примусової госпіталізації. Але як сказав «Дню» начальник відділу охорони психічного здоров’я управління охорони здоров’я Юрій Юдін , за час дії закону жоден Київський суд ще не розглядав подібних справ. До речі, сам момент примусової госпіталізації залишається досить слизьким, оскільки, виявляється, що вона (госпіталізація) стає можливою навіть тільки зі слів «очевидців» соціально небезпечної поведінки людини. Зрозуміло, що примусова госпіталізація — необхідність, яка існує у всіх цивілізованих країнах, але одночасно саме у нас часті випадки розширення власної житлоплощі і отримання спадщини за рахунок «психічно хворих». Без сумніву, аспект госпіталізації і визначення її необхідності є одним з найскладніших моментів у психіатрії, і тому випадки госпіталізації практично здорових людей не поодинокі. А невиправдана госпіталізація і перебування у середовищі психічно ненормальних людей може тільки посилити хворобу, і навіть спровокувати її у цілком здорової людини. Саме тому на Заході пріоритетним є амбулаторне лікування психічних хворих.
Виходить, що теоретично права пацієнтів в Україні захищені, але на практиці, по суті, дії лікарів-психіатрів ніхто не контролює, для цього не було створено спеціального органу. Згідно із Законом «Про психіатричну допомогу», контроль за діяльністю лікарів-психіатрів здійснюють Мінздоров’я та інші «відповідні органи виконавчої влади». Подібне визначення в законі навряд чи можна назвати чітким, особливо, коли психіатрія у всьому світі визнана зоною великого ризику порушення прав людини.
Можна, звісно, відмахнутися від проблеми, мовляв, тут і у здорових не все гаразд. Але психічно хворі не мають вини перед суспільством, яке викинуло їх за борт. Ніхто з них особисто не винен ні в обставинах, що обрушилися на них, ні у поганому генотипі. Їх провини не більше, ніж у обдурених вкладників чи жертв політичного обману, про яких у наших ЗМІ згадують набагато частіше. Як відомо, демократизм і гуманність суспільства, які і створюють найбільш сприятливі умови для підвищення якості життя громадян будь-якої держави, не можуть за визначенням існувати тільки для «вибраних», у цьому випадку — здорових членів суспільства. Інакше вони перероджуються у щось протилежне, коли горезвісні національні, медичні або соціальні характеристики стають причиною для явного чи неявного ущемлення прав, звідки недалеко і до геноциду, тоталітаризму і т.д. Не кажучи вже про те, що, не вирішуючи проблему із захистом прав психічно хворих, ми тим самим посилюємо ситуацію, розширюючи поле для «груп ризику». І якщо умови для гідного життя хворих у країні не створені, то чи не пора нам задуматися, а не чи живемо ми самі у «психушці», з якої вигнали цих нещасних?
КОМЕНТАРІ
Євген ЗАХАРОВ, Харківська правозахисна група:
— Я цілком згодний iз тим твердженням, що про суспільство можна судити, дивлячись на його ставлення до психічно хворих. У нас же вони є одними з найбезпорадніших і беззахисних. Зараз різко скоротили кількість ліжок у лікарнях і скоротили медперсонал, унаслідок чого значна кількість психічно хворих залишилися без кваліфікованої допомоги лікарів-психіатрів. У той же час наше суспільство з кожним днем стає все жорстокішим. Люди, у яких є гроші, не будуть займатися проблемами психіатрії, оскільки вони заглиблені у свої проблеми. І в результаті питання стає набагато серйознішим, ніж здається на перший погляд. Поліпшення економічної ситуації в країні не зможе його вирішити. Треба поліпшити моральний клімат суспільства. А для цього потрібні зміни на ментальному рівні.
Олексій ТИМОШЕНКО, лікар-психіатр, головний лікар Донецької психоневрологічної лікарні №1:
— Я вважаю, що з прийняттям Закону «Про психіатричну допомогу» стало можливим говорити про те, що ставлення нашого суспільства до психічно хворих стало гуманнішим. Час витер старі стереотипи про те, що психіатричні лікарні — це «оазиси» противників державної політики, і тепер населення звиклося з думкою, що психічно хворий — повноцінний член нашого суспільства. Це свідчить про те, що у нашого суспільства з’явилися нові орієнтири, наближені до західних, де практично про кожного хворого піклуються не тільки родичі та лікарі, але й держава.
