Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:
— Господи, як це давно було! В Гарварді 1989 року мене познайомили з легендарним американцем Джеймсом Мейсом, ім’я якого знав чи не кожен українець США, Канади, Європи, Австралії… За рік до нашої зустрічі Конгрес США визнав голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду. Роль Джеймса Мейса в тому, щоб Комісія Конгресу та президента США дала обґрунтовану відповідь на принципові запитання щодо того, чи був і яким був голод 1932—1933 рр. в Україні, була винятково значимою.
Розпочалася ця діяльність iз того, що Український науково-дослідний інститут при Гарвардському університеті запросив відомого англійського письменника і радянолога Роберта Конквеста і молодого асистента Джеймса Мейса для наукової роботи. Дж. Мейс тоді працював над докторською дисертацією «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм в радянській Україні. 1918—1933» і вже опрацював доступні на Заході джерела. І те, що з’явилася незабаром англійською мовою книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи», присвячена Великому голоду в Україні, особлива заслуга Джеймса Мейса.
Уже тоді, в 1989 році, Джеймс Мейс збирався в Україну. Мав запрошення, активно вчив українську мову й на початку 1990 року прибув до Києва. З тих пір професор Джеймс Мейс — одна з ключових фігур у всіх акціях, присвячених пам’яті жертв голодомору, науковому дослідженню причин і наслідків голоду-геноциду, політичних репресій взагалі…
Згадую, як на початку 1993 року ми обговорювали заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні, як народилася тоді думка провести по всій Україні у вересні 1993 року Дні Скорботи і Пам’яті жертв голодомору. 19 лютого 1993 року виходить Указ Президента України, яким було затверджено персональний склад Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні. Мене, як віце-прем’єр-міністра України, було призначено головою Оргкомітету, професор Джеймс Мейс став одним із заступників голови.
Погляньте на цю фотографію. Це особливо пам’ятний день в історії України, коли вперше всенародно і за участю президента України Леоніда Кравчука, голови Верховної Ради України Івана Плюща, прем’єр-міністра України Леоніда Кучми, представників усіх церков, усіх конфесій було вшановано пам’ять мільйонів безневинних жертв голодомору в Україні 1932—1933 рр. І цей пам’ятник на Михайлівські площі, який освятили в цей день 12 вересня 1993 р. всі наявні в Україні конфесії і під який з усіх областей України насипали освячені пригорщі українського чорнозему, постав також за участі Джеймса Мейса.
Голод-геноцид 1932— 1933 рр. в Україні став для Джеймса Мейса невитравним болем. Він носив цей біль у своєму серці, цим болем писав чи не щоденно в газеті «День» про найпроблемніші напруги суспільного і політичного життя України. Працьовитість Джеймса Мейса була унікальною. Він, здається, вигоряв із середини, в душі від повсякчасного уболівання за долю рідної вже йому України і не можна скласти ціни цьому подвижництву й цій натхненній любові до його нової батьківщини.
Україна, вірю, завжди пам’ятатиме цього високого патріота і громадянина без офіційного громадянства і гідно пошанує його пам’ять.
Джеймса Мейса завжди вражало, яких треба було докласти комуністичному режимові зусиль, аби створити штучний голод серед розкішних українських чорноземів. І ось лягає його тіло в українську землю, до якої він так уважно приглядався, яку полюбив і врожайною щедрістю якої захоплювався, і тепер це рідна вже йому земля стане для його тіла пухом.
Марина ЗАМ’ЯТІНА, «День»:
— Третього травня вдень ми дізналися про те, в що досі не можемо повірити. Помер наш друг, наш колега, автор палких і щирих статей, які ви, без сумніву, пам’ятаєте, — професор Джеймс Мейс. Того ж дня, щойно з’явилося повідомлення про його смерть, почали надходити листи з усього світу: Канада, США, Австралія… Колеги Джеймса, які знали його багато років і працювали разом із ним над дослідженнями української історії, люди, котрі зустрічали його один чи два рази в житті на конференціях — усі приносили своє співчуття його сім’ї, близьким і друзям, писали про те, яким вони його пам’ятають, про його величезний внесок у вивчення української історії та зокрема — Голодомору 1932 — 1933 років. На цій сторінці ви прочитаєте деякі з цих листів, біографію Джеймса, список його основних робіт. Але нам хочеться розповісти вам і про те, що залишається за рамками цих списків і переліку фактів біографії — про те, яким його бачили та пам’ятаємо ми.
Джеймса часто запитували, чому він, не маючи жодної краплини української крові (втім, це не зовсім правда, але про це нижче), присвятив фактично всю свою професіональну діяльність Україні. Він не дуже любив відповідати на це запитання, але, здається, відповідь на нього очевидна. Щоразу, коли він згадував про свою роботу над усною історією Голодомору, про «old Ukrainian ladies» (українських бабусь), які давно мешкають у США та, які розповідали йому свої прості та страшні історії і показували на ногах рубці, що так і не зажили з тридцятих років, — «бо вони пухнули з голоду, шкіра не витримувала та розривалася», — щоразу на його очах були сльози. Одного разу, дізнавшись, що пережили в ті роки українці, він не міг не співчувати їм, а для такої людини, як він, можливий тільки один вид співчуття — дієвий. Джеймс робив усе можливе, щоб світ дізнався — і визнав — цю трагедію українського народу та зрозумів її справжні причини, в ті часи, коли на самій Україні ніхто ще не міг і думати про те, щоб заговорити про неї вголос. А сам він, у свою чергу, не міг і мріяти про те, що коли-небудь він буде в цій країні, тим більше — що залишиться в ній жити. Тут він знайшов і кохання, і сім’ю, і друзів, і учнів, і трибуну, з якої щотижня міг звертатися до тисяч читачів в Україні та за кордоном, ділячись із ними своїми думками про минуле та сьогодення нашої країни (він завжди писав про неї — «наша країна…»). Його безмірно засмучувало і дивувало, що серед корінних українців є люди, які байдужі до своєї країни, до своєї мови. Своїм студентам у Києво-Могилянській академії він дозволяв здавати курсові роботи або англійською, або українською мовою, але попереджав їх: «Якщо ви напишете курсову українською і в ній будуть граматичні помилки, які побачу навіть я, — оцінку безпощадно знижу!» Одна з його кращих колонок у «Дні» — «Убити собаку» — була присвячена опису його діалогів із продавцями київських магазинів і ринків, які розгублювалися, коли він запитував у них «помаранчевий сік» або «червоне «Мальборо» і розуміли, що від них хочуть тільки тоді, коли він повторював прохання російською...
Півтора року тому Джеймс переніс кілька операцій, довго лежав у лікарні. Йому потрібна була донорська кров. Серед донорів були й співробітники нашої газети. Дружина Джеймса, Наталія, розповідала, що на склянках із кров’ю, яку йому переливали, були наклейки з прізвищами донорів, і пізніше Джеймс говорив: «Ось тепер у мені нарешті є й українська кров, і російська, і єврейська…» Коли я приїжджала з лікарні, в редакції всі кидалися до мене із запитаннями: «Ну що? Як? Як він там?!». І коли одного разу я змогла порадувати їх повідомленням, що сьогодні ми з ним вийшли з палати покурити на сходи, всі перевели дух: «Якщо вже Джеймс ходив на перекур — отже, небезпека минула…»
Операція була вельми складною, одужання Джима — справжнім дивом. Відтоді минуло всього півтора року… Але за ці півтора року він так багато встиг, стільки написав статей, стільки розповів своїм студентам, виступив на парламентських слуханнях iз питань Голодомору в Верховній Раді, побував на декількох конференціях з україністики. У статтях, які пишуться з подібних сумних приводів, завжди йдеться про те, скільки чоловік міг би ще зробити, якби не передчасна смерть. Кажучи про Джима, не можна уникнути цього «загального місця», бо для нього це вірно, як, можливо, ні для кого іншого. Небагато знайдеться людей, які б віддали таку велику частку душі нашій країні — і «нашій» у цьому випадку, звісно, означає «нашій із ним» спільній країні.
Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Присутність Джеймса Мейса в інтелектуальному житті України важлива з кількох поглядів. Як учений він чимало зробив для того, щоб українці могли краще усвідомити себе в потоці власної історії. Чого варті його зусилля щодо світового оприлюднення трагедії голодомору 1933 року! Ситуація, по суті, парадоксальна: іноземець тут зробив більше, ніж самі українці з материкової України. Частина з них (нас) ще й досі опирається відкритій з допомогою Мейса правді історії. Не так давно в ході телепередачі «Я так думаю», присвяченій 70-річчю голодомору, народний депутат, секретар ЦК КПУ Валерій Мішура кричав присутньому в студії Дж.Мейсу: «Янкі, go home!» Цинізм цих слів — безмежний, особливо якщо зважити на зроблене Мейсом для України, а також на той факт, що комуністи-депутати, коли в сесійній залі Верховної Ради вшановували пам’ять жертв голодомору, так і не підвелися. Як на мене, то був тест і для українського суспільства. На що, власне, може розраховувати країна, в якій і досі багато хто голосує за партію комуністів, яка колись влаштувала голодомор, а тепер не тільки не кається в учиненому, а й не бажає віддати шану жертвам своєї політики?
Об’єктивно присутність Дж.Мейса (який, одружившись iз українкою, залишився в Україні) давала нам можливість подивитися на себе трохи збоку, більш тверезо й самокритично. До цього схиляли і його нечасті, але завжди вчасні, по-науковому коректні коментарі, що стосувалися політичних подій в Україні та навколо України. Становище людини, яка добре знає досвід інших країн, а водночас бачить нашу ситуацію ще й зсередини, забезпечувало його поглядові ефект стереоскопічності.
Ну, і був Мейс-педагог, професор Києво-Могилянської академії, який учив своїх студентів політології, і те його навчання, звісно, не пішло в пісок; воно теж ставало частиною українського інтелектуального життя. Причому — оскільки йдеться про молодь, — частиною, відкритою в перспективу.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Коли дружина Джима Наталка Дзюбенко мені зателефонувала, я не повірив почутому. Знаю Джеймса з 1990 року, коли спілкування з ним ще могло бути небезпечним. Однак із першої нашої зустрічі я знав й інше: спілкуюся з грамотним, кваліфікованим фахівцем, Особистістю, Просто Хорошою Людиною.
Його звинувачували в упередженості й навіть в українському націоналізмі, хоч хіба що в певному сенсі його можна було називати індіанським націоналістом. Але він завжди хотів щасливої долі для України. А приїхавши до країни «розвиненого соціалізму» із країни «розвиненого капіталізму», ясно бачив історичні й кон’юнктурні недоліки обох країн. Будучи патріотом України, він, проте, ніколи не хотів нікого і ні в чому переконувати. Просто доводив: Україна може жити власним життям і мати власну щасливу долю.
Не знаю, якою була доля самого Джима, але я завжди бачив його людиною усміхненою. Він посміхався й ніколи не забував сказати: «Юрію, прочитав твою статтю (книгу тощо): це дуже цікаво». А на моє запитання, як його справи, чув незмінне «О.К. Все гаразд».
Джиме, в нас обов’язково все буде гаразд. Наш єдиний недолік — це те, що нам усім не вистачатиме тебе.
Пробач.
Морган ВІЛЬЯМС, «Action Ukraine Report»:
— Доктор Джеймс МЕЙС, всесвітньо відомий вчений, письменник і професор, дослідник Голодомору в Радянській Україні 1932 — 1933 років, раптово помер у Києві в понеділок 3 травня 2004 року у віці 52 років. Протягом останніх років Джеймс Мейс мав серйозні проблеми зі здоров’ям.
Доктор Мейс залишив дружину, Наталію Дзюбенко-Мейс, сина від першого шлюбу Вільяма та двох падчерок. Він народився в Оклахомі 18 лютого 1952 року. На початку 90-х він переїхав зі Сполучених Штатів до Києва й iз 1995 року був професором політології в Національному Університеті «Києво- Могилянська академія», а з 1997 — також консультантом і журналістом газети «День».
Більшу частину своєї професійної кар’єри професор Мейс присвятив дослідженню української історії, захищаючи твердження, що голод у Радянській Україні на початку 30-х був актом сталінського геноциду. Доктор Мейс доклав багато зусиль для відстоювання ідеї, що Україна, постраждавши від постгеноцидної травми та радянського гноблення, нині, нарешті, отримала шанс стати сильною, незалежною, процвітаючою, демократичною країною, в якій би головував закон.
Джим Мейс боровся за те, в що вірив, і говорив друзям, що сподівається жити та працювати в Україні досить довго, щоб побачити, як здійсняться його мрії. Його відданість Україні тим більше гідна захоплення, що він не був українцем за походженням.
Iз 1986 по 1990 рік він був виконавчим директором американської Комісії з питань українського Голодомору (Вашингтон, США) та був основним упорядником Доповіді Конгресу цієї комісії. Доктор Мейс разом із Леонідом Херецем склав і відредагував тритомну «Усну історію» Комісії з питань українського Голодомору, опубліковану в 1990 роцi.
Домінік Арель із кафедри україністики університету Оттави (Квебек, Канада), дізнавшись про смерть доктора Джеймса Мейса, написав у своєму виданні «Український список»: «Скорботний день для україністики: американський історик Джеймс Мейс помер сьогодні в Києві у віці 52 років. Автор класичної праці «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні, 1918 — 1933» (1983) та монументального «Дослідження українського Голодомору 1932 — 1933 років» у двох томах (1987 — 1988), Джеймс заплатив професіональну ціну за святотатське, з погляду русистів, твердження, що український Голодомор був викликаний штучно.
Його спадок переживе всі суперечки навколо Голодомору, а його академічний нонконформізм надихатиме багатьох дослідників у цій сфері. Ми співчуваємо його дружині та рідним і молимося разом із ними».
Інший видатний канадський вчений, Роман Сербін, і його дружина Надя написали, дізнавшись про смерть Джеймса Мейса: «Американець, який був українцем, яким багато хто хотів би стати. Вчений, для якого правда була найважливіша, людина, найчесніша з усіх поглядів. Кожен, хто з ним стикався, не міг не полюбити та не оцінити його. Джим, нам усім тебе не вистачає. Вічна тобі пам’ять! Надя та Роман Сербіни».
Алекс Кузьма, виконавчий директор фонду «Діти Чорнобиля» в Шорт-Хіллз «Нью-Джерсі», сказав учора: «Я добре пам’ятаю Джеймса з тих часів, коли я мешкав у Бостоні, а він активно займався дослідженнями Голодомору в Гарварді. Він був чудовою людиною. Наша громада, та й увесь світ, багато чим йому зобов’язані за його сміливість дослідника та прагнення кинути виклик академічному статус-кво. Вічна пам’ять!»
Незалежна українська держава, українці та всі друзі України по всьому світу втратили чудового друга. Друга, який витратив роки на вивчення Голодомору, який останні декілька років жив, працював і навчав студентів в Україні, маючи вельми скромний доход, друга, який так багато ще міг дати і так про багато написати. Раптова смерть Джима — приголомшлива, важка та дуже сумна втрата.
