Нещодавно фахівці ОБСЄ провели порівняльний моніторинг, як забезпечуються освітні права росіян в Україні та етнічних українців в Росії. Україна нещодавно озвучила попередню інформацію про ситуацію в країні, Росія ж тільки збирається, хоча Міністерство освіти та науки України вже оприлюднило інформацію, яку тут називають неофіційною, про кількість дитячих садочків, шкіл, ПТУ чи ВНЗ з українською мовою викладання в Російській Федерації: нулі на противагу нашим тисячам і сотням діючих закладів освіти. І цієї інформації в Росії ніхто не заперечив. Натомість нещодавно представник МЗС Росії Андрій Несторенко заявив про «дискримінаційні дії» влади України щодо російської мови та російськомовного населення, та що він розраховує отримати від Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллєбека «об’єктивну оцінку». Основне в цьому питанні, вважає заступник міністра освіти та науки України Павло ПОЛЯНСЬКИЙ — політичний режим у країні. Він і визначає ставлення влади до національних меншин, які там проживають, та сприяє чи не сприяє дотриманню їхніх прав. Адже і в Європі, й в США, і навіть на Кубі є навчальні заклади з українською мовою викладання, у яких, до речі, навчаються не тільки етнічні українці, а й місцеві діти. Детальніше про моніторинг — в інтерв’ю з Павлом Полянським.
— Павле Броніславовичу, яка мета дослідження, яке провели ОБСЄ спільно з Міносвіти України?
— Власне, вивчати стан задоволення прав національних меншин у європейських країнах і рекомендувати урядам вживати тих чи інших заходів у цій царині — це якраз прерогатива і обов’язок Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин. Кнут Воллєбек прийняв рішення провести двосторонній моніторинг та подивитися, в якій мірі задовольняються права на освіту рідною мовою етнічних українців на теренах Російської Федерації і яких зусиль докладає Україна для задоволення конституційних прав громадян України, які є представниками національних меншин, на здобуття освіти рідною мовою. Міністерство надало Верховному комісару ОБСЄ вичерпну інформацію про задоволення освітніх прав російської меншини в Україні, а також привернуло увагу, наприклад, до того, що в окремих регіонах якраз українці стикаються з труднощами в наданні освіти державною мовою своїм дітям. Для прикладу: в Автономній Республіці Крим у минулому навчальному році з 562 шкіл функціонувало 15 навчальних закладів з кримськотатарською мовою і 7 — з українською. Решта 308 — з російською. При цьому питома вага учнів, які навчалися в автономії українською мовою, становила 7,3 відсотка, а російською — 89,4 відсотка. Чи потрібні ще якість додаткові аргументи до цього очевидного факту?...
Офісом Верховного комісара ОБСЄ в рамках моніторингу проводилися зустрічі з офіційними особами двох країн та представниками громадських організацій, відвідувалися школи з російською мовою навчання в Україні. Як я розумію, в Росії місії не вдалося відвідати жодної школи з українською мовою навчання з тієї причини, що їх там просто не існує... Власне, сам моніторинг проводився спочатку в Росії з 9 до 14 березня й охоплював Башкортостан, Воронезьку область та Москву, а 21—25 травня в Україні (Автономна Республіка Крим, Львівська та Донецька області й місто Київ). Відповідно до процедур, кожна з двох країн-учасниць моніторингу була проінформована представниками ОБСЄ тільки у тій частині моніторингового дослідження, що стосується цієї країни: Верховний комісар ОБСЄ ознайомив українських урядовців із попередніми результатами проведеного моніторингу в Україні і, відповідно, російську сторону — в Російській Федерації.
— Які основні результати дослідження?
— Результати є лише попередніми й викладені у рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ для кожної країни окремо. Під час зустрічі в Міністерстві освіти і науки пана Кнута Воллєбека було запевнено в тому, що Українська держава й надалі проводитиме свою загальновизнану толерантну політику щодо задоволення освітніх прав громадян всіх націй і національностей. Причому мова йде не лише про дошкільну та середню, але й вищу освіти, зокрема, російською мовою. Так, нині в навчальних закладах І—ІІ рівнів акредитації у 2008 році російською мовою навчалися понад 59 тисяч дітей, а в університетах — понад 395 тисяч студентів. Хочу наголосити, що інформація є абсолютно точною щодо України.
Звідки ми знаємо картину по Російській Федерації? З інформацій, що отримуємо від наших колег з МЗС України, нашого посольства, а також через наші контакти із громадськими українськими організаціями на теренах РФ, яких там понад півсотні в 47 регіонах. Наша інформація щодо задоволення прав на освіту ніким не була оскаржена.
Для порівняння наведу кілька цифр: кількість дитячих садків з російською мовою виховання в Україні — 983 (кількість дітей — понад 164 тисячі), при цьому в РФ таких же закладів з українською мовою виховання — 0; кількість загальноосвітніх навчальних закладів з російською мовою викладання в України — 1 199, в РФ з українською мовою — 0. До того ж, в Україні нині діє 35 ПТУ з російською мовою навчання, а у ВНЗ російською навчається понад 395 тисяч студентів, відповідно в Росії — 0. Суцільні «нулі»... І це при тому, що в Російській Федерації проживає 4,4 млн. українців — 3% населення країни... Коштом платників податків торік в Україні лише для 8 класу надруковано 1,5 мільйона примірників підручників російською мовою. Загалом же на утримання навчальних закладів з російською мовою навчання у 2008 році з бюджетів усіх рівнів в Україні витрачено понад 3 мільярди 195 мільйонів гривень. Скільки затратила Росія на утримання українських шкіл?.. Там лише як предмет українську мову вивчають «аж» трохи більше 200 (!) дітей — на противагу 1 мільйону 292 тисячам учнів в Україні, які вивчають як предмет російську. Додам лише, що наклади підручників мовами національних меншин є набагато меншими, ніж українською мовою й, відповідно, вони в рази дорожче коштують. Але ми проводимо таку політику, тому що ми виконуємо Конституцію України, забезпечуючи права громадян України на рівний доступ до якісної освіти, якої б вони не були національності. І будемо робити це надалі.
Ми не бачимо симетрії з російської сторони. В Україні особа, яка належить до національної меншини, може здобувати безкоштовну повну загальну середню освіту рідною мовою. Для багатьох європейських, і не тільки європейських, країн нині є актуальним виконання Гаазької конвенції, яка передбачає надання права і створення можливостей для батьків виховувати своїх дітей в дитячих садочках рідною мовою (в Україні щодо російської меншини у нас це здійснюється в 983 закладах) та навчатися рідною мовою у початковій школі. Україна ж давно ці стандарти перевершила. Так, у минулому навчальному році у країні функціонували 20 045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалися 4 438 383 учні. Серед них: з навчанням українською мовою — 16 909 закладів (3 271 703 учні); російською — 1 199 (403 719 учнів); румунською — 89 (18 239 учнів); угорською — 66 (11 644 учні); кримськотатарською — 15 (2 919 учнів); молдавською — 6 (1 903 учні); польською — 5 (1 180 учнів).
Окрім того, в 1 725 загальноосвітніх навчальних закладах навчання здійснювалося двома й більше мовами, зокрема: українською та російською — 1 628 (навчалися російською — 368 594 учні); українською та угорською — 31 (угорською — 4 763 учні); українською та румунською — 13 (румунською — 3 432 учні); українською та молдовською — 6 (молдовською — 2 055 учнів); українською та болгарською — 1 (болгарською — 80 учнів); українською та словацькою — 1 (словацькою — 79 учнів). Як предмет вивчали: російську — 1 292 518 учнів; кримськотатарську — 17 725 учнів; болгарську — 9 347 учнів; польську — 4 627 учнів; єврейську мову — 691 учень; молдавську — 1 590 учнів; угорську — 1 337 учнів; гагаузьку — 1400 учнів; румунську — 683 учні; словацьку — 224 учні; новогрецьку — 87 учнів.
Факультативно, крім зазначених вище мов, вивчаються: чеська, татарська, ромська, вірменська мови.
Усього українською мовою у 2008—2009 навчальному році навчалися 3 608 725 учнів, російською — 779 423 учні, румунською — 21 671 учень, угорською — 16 407, молдавською — 4 756, кримськотатарською — 5 644, польською — 1 389, болгарською — 80, словацькою — 79 учнів. Такі ж пропорції, очевидно, збережуться й у наступному навчальному році.
— Чи були раніше в Росії школи та садочки з українською мовою навчання на виховання?
— Раніше були. До середини 30-х років минулого століття такі школи працювали в Москві й теперішньому Санкт-Петербурзі, у Курській, Білгородській, Ростовській та Воронезькій областях, на Кубані, Далекому Сході у Сибіру. В 1932—1933 роках вони були закриті... В Україні росіяни реалізовують своє конституційне право віддавати дітей до шкіл із російською мовою навчання. Натомість подібного сприятливого політичного клімату для українців в Росії немає... Не вигадується нічого кращого, як заявляти, що, мовляв, люди «не хочуть». Не хочуть чи не наважуються?..
— Чи співпрацює Міносвіти України з аналогічним відомством у Росії в плані відкриття шкіл і чи може міністерство якось вплинути на ситуацію?
— Утворення шкіл і в Україні, і в Росії та їхне утримання вирішується здебільшого місцевими органами влади й, відповідно, залежить від позиції влади. Міністерство ж може здійснювати моніторинг та сприяти. Думаю, що коли буде обговорення цього моніторингу в структурах Європейського Союзу, то росіяни оприлюднять свою позицію, як вони бачать майбутнє цього питання. Хоч ми і не стоїмо осторонь цієї проблеми, але ж не можемо втручатися у справи іншої держави.
— Наскільки мені відомо, в Чехії, Австрії, Грузії чи навіть на Кубі держава сприяє громадськості й там діють українські навчальні заклади...
— За кордоном мешкає чимало українців, і поширена практика, що ці школи далеко не всі під юрисдикцією України. Це школи, створені українськими громадами за більшого чи меншого сприяння урядів зарубіжних держав. Наприклад, якщо в Ризі є українська гімназія, то вона фінансується латвійським урядом, а ми надаємо допомогу підручниками, здійснюємо обмін вчителями. Така ж гімназія ім. Михайла Грушевського існує у Тбілісі — це грузинський навчальний заклад, у якому діти вивчають чимало предметів українською мовою. Не треба думати, що там навчаються винятково етнічні українці: чи не половина — це місцеві діти. Я вже не кажу про Канаду чи США, де дуже поширена мережа класів з українською мовою навчання. Дітям цікаво, тому що Європа і світ стали мультикультурними, відбуваються обміни — і це тільки на користь дітям. Можу засвідчити, що в Канаді є щонайменше дві провінції, Альберта й Саскачевань, де можна не знати жодної мови, крім української, і спокійно тим обходитися... Причина — це добрий політичний клімат в країнах і добре ставлення тих суспільств до України та українців. Тому батьки, які віддають своїх дітей навчатися українською мовою, не бояться мати через це якісь негаразди.
— Що ви можете сказати про тенденції асиміляції українців, зокрема, в Росії, адже, живучи за кордоном і не спілкуючись українською, люди швидко втрачають свою національну ідентичність...
— Це можна розглядати в площині глобалізму. Можна вживати слово «асиміляція», а можна й «інтеграція». Якщо українці (і не тільки українці) в Америці, Європі чи Канаді живуть десятками років і зберігають свою мову, звичаї та віру, залишаючись при цьому добрими громадянами своїх держав, то маємо справу з інтеграцією. А якщо українці бояться позиціонувати себе як українців, бояться на вулиці поміж собою спілкуватися рідною мовою, не наважуються вимагати шкіл із українською мовою навчання для своїх дітей, то, на мою думку, це вже плоди асиміляції. Є вплив середовища на людей, і я думаю, що є вплив українського середовища на людей інших національностей, які живуть в Україні. Де межа між асиміляцією та інтеграцією? Якщо держава надає можливості національній меншині мати свої навчальні заклади, друкувати книжки та працювати ЗМІ, то представники певної нації мають всі можливості не піддаватися асиміляції.
— Хотілося б, щоб українські садочки та школи відкривалися в Криму та на сході й півдні країни. Що для цього робиться?
— Насамперед, потрібна роз’яснювальна робота з батьками. Ми пильнуємо за тим, щоб сприяти бажанню громади реалізувати своє право на навчання дітей рідною мовою. Наприклад, українська гімназія в Сімферополі. Це дуже популярний навчальний заклад, він є одним із кращих на півострові, й природно, що батьки, які бачать там прекрасні умови для навчання, добрих педагогів, віддають туди своїх дітей. Так завжди було: людина щось робить, бо є потреба. Зокрема, життєвою потребою є володіння державною мовою. За фахом і за покликанням, спілкуючись з молоддю, я дійшов висновку, що тепер якраз молоде покоління показує приклад дорослим, адже політична тріскотня навколо нібито «ущемлення» прав російської меншини в Україні — це все речі, які роблять старші люди, а не молодь. Вона вже тим не переймається: в її середовищі немає дискусій, хто якою мовою послуговується, освічена й культурна молодь знає державну мову й шанує рідну, якщо вона не державна. А всі ці спекуляції — це голос із минулого. Молоді українці, незалежно від того, яка кров в їхніх жилах, мислять категоріями XXI століття. Й це найбільше обнадіює.