Глобальне лідерство Сполучених Штатів, багато в чому безрезультатні спроби Європейського Союзу по виробленню єдиної позиції з ключових питань (розширення і безпека), настільки очевидні, що думки відносно зростаючої конкуренції між цими партнерами-конкурентами все важче їм же спростовувати. У той же час розмови про трансатлантичну співпрацю не припиняються. Як, проте, не зменшуються і побоювання, що процес трансатлантичного розколу вже пішов. До речі, багато аналітиків вважають, що нова адміністрація США у зовнішній політиці має «легку схильність» до ізоляціонізму. Прем’єр-міністр Італії Джуліано Амато в пропонованій статті показує джерела таких побоювань. Оскільки тези про інтеграцію до трансатлантичних структур поки ніхто з вищих посадових осіб України не спростовував, українському читачеві, очевидно, цікаво буде дізнатися: до яких, власне, процесів будемо інтегруватися?
Більш сильний ЄС є природним партнером Америки, в окремих випадках конкурентом, але, звичайно, не супротивником. І переконати в цьому громадськість по обидва боки Атлантики — обов’язок урядів
Що обіцяє майбутнє трансатлантичним відносинам? Це питання піднімається з приходом кожної нової американської адміністрації. Адже занепокоєння про «атлантичний розрив, що посилюється», існувало вже з початку 1970-х років. Заманливо продовжувати підтримувати це занепокоєння, буцімто трансатлантичні відносини залишилися в приблизно тому ж стані, що і раніше. Правда, проте, полягає в тому, що Сполучені Штати та ЄС стрімко розвиваються кожен своїм власним шляхом: отже, обидві сторони Атлантики зіштовхуються віч-на-віч з необхідністю керування ще більш складним комплексом відносин.
Необхідно протистояти ще двом іншим спокусам. З європейської сторони існує спокуса прискорити перетворення Союзу в міжнародного актора, постійно заявляючи про «автономність» або «незалежність» від США. Давній антиамериканський підтекст, звичайно, безумовно призведе до того, що, як у будь- яких незбалансованих протягом тривалого періоду стосунках, молодший партнер буде прагнути до декларацій, що можуть бути невірно зрозумілі.
Європейці не повинні піддаватися цій спокусі, оскільки рух від залежності до рівного партнерства не виміряється риторикою. Навпаки, європейці повинні прийняти на себе більш справедливу частку трансатлантичного тягаря, створюючи дійсно загальну європейську зовнішню політику, і думати і діяти як регіональна сила, що має глобальний вплив. Якщо євро буде успішно використовуватися в якості світової валюти, що, я впевнений, станеться, і якщо європейські сили швидкого реагування незабаром стануть дійсністю, що, на мою думку, теж станеться, ЄС забезпечить собі попередні умови для рівного партнерства — буквально направляючи свої гроші (і солдатів) туди, де є необхідність.
З американської сторони є спокуса переграти свою роль «єдиної супердержави», діючи в однобічному порядку. Але ця, замаскована під лідерство самітність, не є інтересом Америки. Національні інтереси не можуть більш ефективно досягатися в одностороньому порядку: глобальні інтереси США щонайкраще реалізовуються при багатостороньому співробітництву й роботі міжнародних структур.
Навіть якщо з погляду збройних сил Америка залишиться єдиною супердержавою, міць збройних сил у щоденному забезпеченні зовнішньої політики використовується дуже обмежено. Не менше, ніж Європа, Америка отримає вигоди від ефективної системи глобального керування для досягнення своїх цілей: чи то більш вільна торгівля, ефективний режим нерозповсюдження ядерної зброї, стримування і запобігання регіональних конфліктів, чи то більш успішно регульовані фінансові ринки. Для здійснення цієї мети США мають пряму зацікавленість у перетворенні ЄС на міжнародного актора. Отже, повинне відбутися подолання традиційної суперечливості: від вимоги більш зрілої та рівної Європи — з однієї сторони, і відчуття дискомфорту з цього приводу — з іншої.
Щоправда, Америка офіційно привітала початок формування загальноєвропейської політики безпеки й оборони. Але залишилися повторювані прояви нервозності США з приводу природи цього процесу. Американці часто запитують: чи є все це поліпшенням європейських можливостей, що буде добре для НАТО, чи європейської інтеграції (тобто інструментом для політичного проекту)? Моя відповідь — і те, й інше, і Вашингтон повинен підтримувати кожне з них. Твереза оцінка даного процесу веде мене до переконання, що більш ефективна й об’єднана Європа проголосить прихід більш ефективного Атлантичного альянсу, а не поступовий відхід Америки від європейських зобов’язань, як дехто гадає.
Мета ЄС — не дублювання структур НАТО чи створення альтернативи Атлантичному Альянсу. ЄС готується до проведення дій разом із силами США чи тільки європейськими силами в тому випадку, якщо НАТО в цілому прийме рішення не втручатися в кризи, що мають місце в Європі або навколо неї. Централізована не тільки на обороні — що залишиться прерогативою НАТО — Європа знаходиться в процесі перетворення своєї ролі в сфері безпеки, щоб стати регіональним стабілізатором: роль, що підсилить розширення ЄС за рахунок прийняття країн- кандидатів з Центральної та Східної Європи.
На противагу тому, про що часто говориться в Американському Конгресі, Європа вже зараз несе на собі левину частку тягаря процесу підтримки миру (не кажучи про допомогу на відновлення) на Балканах. Зрозуміло, що там повинен працювати принцип «ніякого оподатковування без представництва». Якщо зовнішня й оборонна політика Європи виявиться успішною, НАТО повинна стати більш європейською організацією. Проте, Вашингтон не повинен про це турбуватися: якщо європейці будуть розглядати Альянс як більш європейську організацію, вони з більшою ймовірністю будуть приймати на себе зобов’язання (у тому числі і в питаннях матеріальних витрат) для тривалої успішної діяльності цієї організації.
Подібна логіка партнерства повинна застосовуватися і стосовно розширення. Концепція Європи непорушна, і правильно. На основі широкого визначення поняття безпеки та стабільності кожне розширення ЄС так само важливе, як і кожне його поглиблення. Тут загальний трансатлантичний підхід як до розширення ЄС, так і до розширення НАТО сприяв би стабілізації й інтеграції післявоєнної (мається на увазі холодна війна) Європи для переваг кожної зі сторін-учасників.
Отже, новий і функціональний «поділ праці» між європейцями та американцями є можливим, за умови збереження контексту загальних політичних зобов’язань і поділу повноважень. До чого не слід прагнути, то це до строгого, вертикального і штучного поділу праці, за якого США будуть відігравати роль самотнього світового лідера (із Європою, яка просто прямує за ними ), у той час як ЄС концентрує увагу винятково на розширенні «будинку» (iз виключенням США з питань забезпечення континентальної безпеки). Це буде нездоровим і зробить трансатлантичне з’єднання хитким.
Протиотрутою тут є справжній поділ виборів і рішень. Якщо потрібно вжити рішучих заходів, здорове партнерство припускає, що їхнє обговорення буде відкритим і чесним. Прикладом може стати питання протиракетної оборони. Не важливо, якої політики буде дотримуватися адміністрація Буша, вона повинна брати до уваги європейські побоювання і сумніви.
Якщо європейці хочуть отримати бажаний вплив у цьому питанні, вони повинні відігравати унітарну роль, скажімо, заохочуючи повторне проведення переговорів Америкою з договору ПРО. Це запобіжить протистоянню з Москвою (яка залишається фундаментальним фактором рівноважної безпеки в Європі) і погіршенню і без того нестабільної ситуації з безпекою в Азії. Те ж саме стосується до іншого питання, а саме взаємодії з так званими «норовистими Штатами»: тут також краща комбінація американської і європейської стратегій може привести до більш ефективного підходу, заснованому на сполученні залучання та рішучості.
Новий поділ праці буде залежати настільки ж від економіки, наскільки і від безпеки. Стабільне євро уможливлює більш міцне співробітництво: не тільки для того, щоб запобігти світовій фінансовій нестабільності, але також щоб уникнути ризику появи конфліктів у валютному блоці. З огляду на те, що президент Буш прагматично закликає до лібералізації торгівлі, ми зможемо поглибити інтеграцію трансатлантичного ринку, це стане поштовхом для розвитку наших економік. Потім, також існують можливості для пожвавлення ВТО, для якого однією з необхідних умов є міцні європейсько-американські зобов’язання, хоча це ще не все вирішення питання.
Тут необхідна серйозна переоцінка наших тактик ведення переговорів і старих звичок. ВТО, також МВФ і Всесвітній Банк, повинні мати краще розуміння потреб тих змінюваних суспільств, які найбільш чутливі до впливу процесу глобалізації. Ми повинні протягати руку всьому іншому світу, більш відкрито і переконливо. Дії Великої вісімки, з головуванням Італії цього року, стануть перевіркою подібної рішучості, на якій ґрунтується легітимність усього процесу.
Оновлене європейсько-американське партнерство, засноване на наших власних стилях та інструментах зовнішньої політики, буде корисним обом сторонам. ЄС правильно шукає свою ідентичність як колективного актора. Як міняється Європа, так міняється й Америка, міняється з погляду демографічного і соціального складу, економічних і політичних структур, геополітичної орієнтації та національної психології. Зрозуміло, що трансатлантична розмаїтість час від часу може викликати незлагоди і сварки. Проте взаємне порозуміння й рівне партнерство залишається єдиним рішенням — особливо якщо вони знаходять вираження в запізнілих реформах рiзностороннiх інститутів і розширенні глобального правління.
Діяльність у контексті багатобічної домовленості, іноді незважаючи на свою стомливість, набагато частіше служить національним інтересам Сполучених Штатів і Європи, ніж перешкоджає ім. Це не зміниться. Більш сильний ЄС є природним партнером Америки, у рідких випадках конкурентом, але, звичайно, не супротивником. І переконати в цьому громадськість по обидва боки Атлантики — обов’язок урядів.
